Нарцисизм як причина війни за незалежність США

Мова може йти про нарцисизм лідера, групи людей, що зветься елітою, про нарцисизм народу або, як мінімум, більшої його частини. Тільки не відповідайте так на іспитах. Тому що вчителям не дуже цікаві справжні причини подій. Їм необхідно, щоб ви знали і могли переказати існуючий наратив. Тому що їхня робота — впроваджувати у вашу свідомість корисні, правильні та політкоректні наративи. Такі, які не можуть образити або поставити в незручне становище групи людей або цілі народи. А якраз навпаки — вселити в серця гордість та почуття патріотизму.

Сьогодні хочу розважити вас аналізом одного наративу. Наративу дуже відомого, дуже корисного і дуже ефективного. Можливо, найефективнішого з усіх існуючих. Тому що саме він став грунтом для становлення Сполучених Штатів і однією з причин того, що на сьогоднішній день США залишається найвільнішою, найбагатшою і найсильнішою країною у світі. Мова піде про Американську революцію або війну за незалежність США.

В основі наративу ідея боротьби за свободу проти імперії зла, розповідь про зіткнення героїчних американців-патріотів зі злими, схожими на нацистів «червоними мундирами». Розповідь про боротьбу вільних колоній проти деспотичної метрополії, яка оббирала колоністів, встановлювала непосильні податки через що американці змушені були жити в злиднях. Загалом з одного боку жадібний і безжалісний король-деспот і такий самий парламент, а з іншого нещасні, але волелюбні колоністи.

Загалом наратив шикарний і зроблений зі смаком. Але є проблема. Він далекий від історичної правди, грішить перебільшеннями, а іноді, і просто брехливий. Візьмемо для прикладу лише два фрагменти, аналіз яких допоможе нам розібратися в причинах Революції. Мова піде про Бостонську різанину, або Бостонську бійню і Бостонське ж чаювання. Про чаювання відомо більше, тому почнемо з різанини.

Загалом і в цілому, відносини між жителями Бостона і солдатами британської армії були, м’яко кажучи, напружені. Не бажаючи бачити солдатів на своїй території, місцеві ради винаходили законні і не дуже приводи, щоб відмовити армії в необхідних їй речах — їжі, дровах тощо. Особливо дратувала солдатів заборона бостонської ради на підробітки, наприклад, роботу в порту.

5 березня 1770 року стався інцидент. Хлопчисько — помічник торговця вимагав від британського офіцера сплатити борг. При цьому лаяв його на чому світ стоїть. Офіцер заплатив, а образи проігнорував. Солдат, що стояв поруч, зробив юнакові зауваження, щоб той був більш шанобливим з офіцером. Хлопець почав лаятися і з рядовим. Тим часом збиралися зіваки. Зрештою рядового так дістала поведінка хлопця, що він вдарив його прикладом мушкета. Зібрався натовп, підігрітий гаслом «наших б’ють». Підтягнулися і солдати. Вони вишикувалися для оборони і зарядили зброю. Натовп почав кидати в них каміння.

Тут дозволю собі невелике роз’яснення. У подібних обставинах у солдатів немає іншого варіанту, як стріляти. Якщо ні, агресивний і численний натовп тебе просто затопче, відбере зброю і що буде далі — одному Богу відомо. Тому майже завжди, коли на розгін масових заворушень відправляють піхотинців з рушницями, справа закінчується трагедією. Класичний приклад — Кривава неділя. Хочете уникнути жертв — відправляйте або поліцію зі спецзасобами, а ще краще — кавалеристів. І теж зі спецзасобами. Наприклад, козацькими нагайками.

Але в той день кавалеристів поруч не знайшлось. І все закінчилося так, як і мало закінчитися. Даремно капітан Престон намагався заспокоїти натовп і навіть став на лінію вогню — між натовпом і стволами мушкетів. Коли камінь влучив у солдата, той не витримав і закричав: «Чорт забирай! Вогонь!». Пролунав залп. Троє були вбиті на місці, 11 поранені. Двоє з них потім померли в лікарні. Всього п’ять осіб. Солдатів і офіцера судили. Не знаю, чи можна кваліфікувати такий епізод як бійню, або тим більше різанину, але в наратив про Війну за незалежність він увійшов саме під такою назвою.

І тепер про «Бостонське чаювання». Якщо в першому випадку ми можемо говорити про перебільшення, то тут перед нами чиста брехня. Наратив говорить, що на знак протесту проти підвищення податку на чай 16 грудня 1773 року, кілька десятків людей, переодягнених індіанцями, викинули в море 342 ящики чаю вартістю десять тисяч фунтів.

Все було навпаки. Намагаючись врятувати від банкрутства Ост-Індську компанію, у травні 73-го парламент ухвалив «Чайний закон», і тим тим самим зменшив податок за фунт чаю з одного шилінга до трьох пенсів, або в чотири рази. Чай у Новій Англії ніколи ще не коштував дешевше, а «чаювання» влаштували не розлючені споживачі, а багаті контрабандисти з Бостона. Здешевлення чаю загрожувало їм втратою доходу. Вже тоді американці, які все розуміли, називали «чаювання» «безумством і найбільш ганебною сторінкою літопису Америки».

Поговоривши про приводи, повернімося до причин. Наратив говорить про непосильні податки, що змушують колоністів жити в злиднях. Насправді є серйозна підстава вважати, що до 70-х років XVIII століття жителі Нової Англії були одними з найбагатших людей у світі. Дохід на душу населення був дорівнював британському, але розподілявся більш рівномірно. У жителів Нової Англії ферми і сім’ї були більшими аосвіта кращою, ніж у жителів Англії. І, що важливо, вони платили набагато менше податків. У 1763 році середній англієць у вигляді податків щорічно віддавав двадцять шість шилінгів. У цей же час для платника податків з Массачусетса ця сума становила один шилінг. Тобто в 26 разів менше.

Несправедливість ситуації розуміли всі, включаючи парламент. Насправді в наявності «синдром безбілентика» у чистому вигляді. Мала місце ситуація, коли ціла група підданих ухиляється від внесення пропорційного внеску в загальноімперську справу. З цим намагалися боротися. Наприклад, у 1765 році англійський парламент видав закон про гербовий збір, який означав, що все, від газет до гральних карт, мало бути надруковано на спеціальному — тобто, оподаткованому — папері.

І тут необхідне ще одне застереження. Коли в школі розповідають про гербовий збір, це дійсно викликає обурення. Ви б ще за повітря податки брали! Правда при цьому не уточнюють, що і в ті часи в Британії не існувало податку на прибуток, а всі надходження до скарбниці становили непрямі податки — митні збори, акцизи, податки на нерухомість. І це багато що змінює. Яка різниця між податком на папір і, наприклад, податком на карети, годинники, слуг чи коней.

Як би там не було, закон викликав хвилю обурення і наступного року був скасований. Кажуть, що прийняття акту було помилкою. З моєї точки зору, ще більшою помилкою було його скасування. Адже якщо ти приймаєш рішення під тиском опонента, то твій опонент стає непримиренним.

Була ще одна причина для невдоволення. Під час Семирічної війни Лондон пішов на угоду з індіанськими племенами і пообіцяв обмежити переселення на захід Аппалачами. І з цього часу армія стримувала експансію колоністів. При цьому багато американців, у тому числі і деякі батьки-засновники — Вашингтон, Джефферсон, Мейсон, Франклін — не проти були побарижити земелькою на індіанських територіях.

Наратив говорить про те, що колоністів дратували не самі податки, а те, що парламент приймав їх не спитавши думки американців. «Жодних податків без представництва!» — свідчило головне гасло революції. І це було дуже по-англійськи. Подібний принцип був закладений ще у «Великій хартії вольностей». Самі ж податки були дріб’язковими і майже всі були скасовані. У будь-якому випадку, суперечки про оподаткування були мізерні порівняно з фактом: для американської колоніальної економіки бути частиною імперської економіки було благом. Це гарантувало північноамериканцям збут їхніх основних продуктів — тютюну, бавовни, зерна, риби, рогатої худоби, чавуну і навіть кораблів. При цьому Імперія завжди готова була підставити плече у разі небезпеки. Як зробила це під час Семирічної війни, захистивши життя і власність колоністів від французів та їхніх союзників-індіанців.

Невже не можна було знайти компроміс? Думаю, цілком. Тим більше, що прихильники компромісу існували по обидва боки Атлантики. Але не знайшли. Чому? Не захотіли. Кожен вважав себе у своєму праві і відступати не планував. «Жодних податків без представництва!», — кричали одні. «Парламент мав, має і матиме всі повноваження і владу затверджувати закони і постанови… обов’язкові для колоній і народу Америки», — відповідали інші.

«Ми не підемо на мотузці у натовпу шотландських, ірландських та іноземних волоцюг, нащадків каторжників, бунтівників і сервентів», — декларували одні. «Ми не будемо їхніми неграми, — сердито відповідали інші, — Ми настільки ж шляхетні, як і стародавній англійський народ, і повинні бути настільки ж вільними». «Поверніть армію до Британії!», — вимагали одні. «Ні за що!», — відповідали інші. І так по всіх пунктах.

В решті решт, все закінчилося так як закінчилося. Називайте це як хочете — революцією, війною за незалежність або громадянською війною. Причому громадянською війною не в тому сенсі, що і «червоні мундири» і «патріоти» були підданими однієї держави. А в тому, що багато колоністів залишилися лояльними імперії і самовіддано билися на боці короля. А найгірше насильство чинили не англійські солдати, а колоністи-заколотники проти своїх співвітчизників, що залишилися лояльними короні. Ви ж пам’ятаєте як поводився капітан Престон — офіцер і джентльмен — під час інциденту в Бостоні і як поводився натовп.

Війна розколола друзів, сусідів, родичів. Наприклад, син Бенджаміна Франкліна Вільям, губернатор Нью-Джерсі, під час війни залишився вірним присязі. Вони ніколи більше не спілкувались. Після поразки близько ста тисяч лоялістів покинули Сполучені Штати, вирушивши до Канади, Англії та Вест-Індії. Це, до речі, завадило колоністам відірвати від імперії ще й Канаду.

Не знаю, чи погодитеся ви зі мною, але я впевнений, що причинами війни були не податки і навіть не принципи. Причиною війни був нарцисизм. Або як тоді говорили — гординя. Та гординя, яка на думку блаженного Августина була джерелом і причиною всякого зла, джерелом усіх гріхів і лих. До речі, навчені гірким досвідом, змиривши гординю, британці дали Канаді те, що так хотіли повсталі колонії, і тим самим на століття зберегли її у складі імперії. Але це було потім.

Лайки, коменти, підписки щиро вітаються!