Кляті питання: «Ніякої свободи ворогам свободи»

І знову звернемось до теорії справедливості Джона Ролза. Але в заголовок я виніс знамениту фразу, яку однаковою мірою приписують і Робесп’єру, і його другові Сен-Жюсту.

Чому я обрав саме цю фразу? По-перше, тому що вона красива, а я маю деяку слабкість до точних і соковитих висловів. По-друге, тому що ми знаємо, за яких обставин її було виголошено. По-третє, ми знаємо, що вона виправдовувала. По-четверте, знаємо, до яких згубних наслідків призвела. І по-п’яте, хотілося б зрозуміти, чи завжди потрібно відмовлятися від дій, знаючи, що колись у схожих обставинах вони призвели до негативних наслідків.

Звісно, все від «по-перше» до «по-четверте» загальновідомо. Але для того, щоб зберегти логіку міркувань, у двох словах нагадаю. За часів Великої Французької революції пани Робесп’єр і Сен-Жюст з товаришами вчинили якобінський терор. Вбивали всіх — аристократів, політичних супротивників і просто «підозрілих». Але оскільки революція була плодом епохи Просвітництва і відбувалася під гаслами Розуму і Свободи, чувакам, очевидно, ставили питання. Можливо, вони й самі собі його ставили: «Чи не здається вам, що має місце певне філософське протиріччя. В ім’я захисту свободи ви пропонуєте позбавляти свободи тих, кого вважаєте її ворогами. І чи можна в такому разі взагалі говорити про свободу?».

Відповіддю на таке запитання і стала максима Сен-Жюста. Можна, і навіть необхідно. Оскільки захід тимчасовий і буде скасований, коли всі вороги свободи будуть знищені. Ось тоді і настане справжня свобода. А отже, і обмеження свободи, і терор виправдані.

Філософські протиріччя в житті якобінців розв’язала гільйотина. Для нас це стало прикладом того, як ідеологія може перетворюватися на свою протилежність. Можна було б усе це й забути, але не виходить. Принципове питання залишається. І час від часу виникають ситуації, коли вирішувати його необхідно. Ми не настільки кровожерливі, як «Архангели терору», тому пропоную обговорити питання на більш приземлених прикладах. А також і вирішити, яким чином це стосується проблеми справедливості.

Ну, наприклад. Існує суспільство, в якому свобода слова є безумовною цінністю. Існуюча в суспільстві влада її всіляко підтримує і захищає. При цьому існує тоталітарна опозиція, яка геть відкидає важливість свободи слова. Більше того, вважає її шкідливою. І не приховує того, що після того, як вона здобуде владу, вона її, як мінімум, обмежить. А може і знищить. При цьому, на шляху до влади вона повноцінно використовує свободу слова для пропаганди своїх ідей і має всі шанси цю владу отримати. І в цьому разі і про свободу слова, і про можливість повернутися до влади законним шляхом її прихильникам слід забути.

І тоді виникає два питання. Перше: чи справедливо, якщо влада, яка вважає свободу слова безумовною цінністю, обмежить її для людей, які цю цінність заперечують. Друге: чи можуть вважатися справедливими скарги на обмеження свободи слова від людей, які самі ратують за її обмеження. Або якщо узагальнити, то чи вимагає справедливість терпимості до нетерпимих, і якщо так, то за яких умов.

Ролз, як і більшість інших філософів, вирішує перше питання наступним чином. Справедливість не вимагає того, щоб одні люди залишалися бездіяльним, коли інші знищують основу їхнього існування. Тому, в низці випадків обмеження свободи нетерпимих можна визнати справедливими. У яких випадках? У тих, коли терпимі щиро і з достатньою підставою вважають, що існує загроза їхній власній безпеці та безпеці інститутів свободи. Тобто, обмеження свободи виправдане тільки тоді, коли це необхідно для збереження самої свободи. Терпимі повинні обмежувати нетерпимих лише в цьому випадку. В інших випадках, справедливі громадяни повинні прагнути зберегти конституцію з усіма її рівними свободами. Принаймні доти, доки сама свобода та їхні власні свободи поза небезпекою. Хороший рецепт. Ось тільки непогано було б знати, хто визначає ті самі «достатні підстави» і той ступінь загрози свободі, який дозволяє перейти до обмежень. І за якими критеріями.

На друге питання відповідь у Ролза теж є. У людини немає права заперечувати проти поведінки інших, якщо вона відповідає принципам, які вона сама застосувала б у схожих обставинах для виправдання своїх дій щодо інших. Індивід має право скаржитися з приводу порушення лише тих принципів, які він сам визнає. А отже, на скарги тоталітарних партій на утиски їхнього права на свободу слова можна наплювати. Жодної несправедливості в цьому не буде.

Загалом рецепт так собі. Він мало що пояснює і не дає жодного обґрунтованого алгоритму дій. А знаєте чому? Та тому що і у випадку Сен-Жюста, і у випадку Ролза з філософської точки зору питання вічне і не може бути розв’язаним. Адже навіть у рамках нашого обговорення питання максимально спрощене і звужене. І як казав Михал Сергійович, його можна і углУбіть. Адже ми діємо всупереч принципу терпимості не тільки тоді, коли обмежуємо свободу нетерпимих, а й тоді, коли їх терпимо, бо тим самим даємо можливість опанувати становищем і знищити принцип. І тоді логічне питання: «Чи має суспільство, яке обрало терпимість, бути нетерпимим до нетерпимості?» І навряд чи можна втішитися тим, що протиріччя вирішиться в історичній перспективі: або після того, як ми, вирізавши всіх ворогів терпимості, зможемо її застосовувати в необмеженій мірі, або ж після того, як рухи нетерпимих з плином часу відмовляться від своєї нетерпимості.

Як бути? Я не знаю. Очевидно, відповіді слід шукати не в галузі філософії та логіки. А в галузі моралі. І глобально питання звучить так: як вирішити протиріччя між життям, що визначається принципами і цінностями, і цінністю елементарно розумного життя.

Ну і ще в нас залишилося одне питання. Те, що по-п’яте. Чи завжди потрібно відмовлятися від дій, знаючи, що колись у схожих обставинах вони призвели до негативних наслідків. Ну, наприклад. Я переконаний, що якби влітку 1917 року тимчасовий уряд зміг би повністю обмежити або нейтралізувати, аж до фізичного усунення, Леніна і Троцького, ніякого Жовтневого перевороту не сталося б. Не було у більшовиків більше геніїв, здатних не тільки організувати, а й навіть помислити щось подібне. І не було б Громадянської війни, і десятків мільйонів жертв, і голодоморів, і репресій. До слова сказати, в Німеччині, без жодних заперечень, а то й з подачі друзів-соціалістів ліквідували Карла Лібкнехта і Розу Люксембург. І тепер дайте мені відповідь, хто більше винен у мільйонах жертв — Ленін і Троцький, які все це вчинили, чи Керенський, який міг би цього не допустити, але допустив.

Або як ставитися до того, що Ізраїль планомірно знищує іранських вчених-фізиків. Війни між країнами немає, вчені не комбатанти, але їх постійно вбивають. А це, за будь-якими нормами і правилами — тероризм. А з іншого боку, ми чудово розуміємо наслідки виникнення в Ірану ядерної зброї.

І таких питань повно. На них немає хороших відповідей. Тому я і називаю їх клятими питаннями. А у вас є відповіді?