Догмат про напередвизначення: як з цим жити?

У випадку з Реформацією, точно не так. Складно зрозуміти, навіщо маси людей змінили м’який, необтяжливий, майже формальний вплив католицької церкви на мирське життя на жорстку регламентацію всієї поведінки у формі повного церковного контролю над особистістю.

Відповідь, загалом, є. Усі знають, що християнство — це релігія порятунку. Головна мета — блаженство після смерті. Головне нещастя — бути засудженим на вічні муки. Як вирішувалося це питання в рамках католицької церкви? Більш-менш зрозуміло. Якщо ти мирянин — не гріши, виконуй Божі заповіді, ходи до церкви, слухай, що каже тобі священик. Якщо ж трапився трабл, і ти згрішив — це погано. Але не вирок. Сходи на сповідь, покайся, отримай не дуже суворе покарання. Ну, наприклад, прочитати двісті разів «Отче наш». І тобі зарахується. Священик здійснить необхідні таїнства і дарує тобі умиротворення та надію на порятунок. Головне, не впадай в єресі. Це не вибачається. Плюс до цього, існує Чистилище. Якщо після твоєї смерті за тебе будуть старанно молитися, здійснювати інші таїнства, то Бог відповість на клопотання і вирішить питання на користь раю. Тобто життя католика-мирянина являє собою безперервне чергування гріха, каяття, покаяння, відпущення одних гріхів і вчинення нових.

Так ось, в один прекрасний момент до деяких людей прийшло переконання — так не врятуєшся. А як? Варіанти є. Я не ставлю собі за мету аналізувати протестантизм як явище. Бо явище це широке, має безліч напрямків і течій. Безліч догматів і теорій. Зупинюся лише на одному напрямку й одному догматі. Йтиметься про кальвінізм, або ще вужче — про пуританство і про догмат божественного напередвизначення. Звучить він приблизно так: твоя посмертна доля споконвічно визначена Богом. І що б ти не робив у своєму земному житті — тобі її не змінити. Якщо сказано «пекло», так будь ти хоч святим, все одно в пекло. І як з цим жити?

Ще Макс Вебер у своїй знаменитій книзі говорив, що немає підстав вважати, що в наш час вчення про напередвизначення знайоме кожній освіченій людині. Не думаю, що ситуація змінилася на краще. Тому, сподіваюся, вам буде цікаво. Спробую для початку максимально логічно розповісти, як вони до цього прийшли. Алгоритм міркувань такий:

Гріхопадіння Адама повністю позбавило людину здатності спрямовувати свою волю на будь-які духовні блага або на щось, що веде до блаженства. Природна людина повністю відречена від добра і мертва в гріху. Але Бог милосердний. Тому своїм рішенням частину людей він визначив до вічного життя. Акт створення світу був здійснений лише одного разу. Корекція не передбачалася. Тому все вирішено було одного разу, для всіх і назавжди. А отже, Бог ще до заснування світу таємним рішенням і вільною волею своєю обрав кандидатів для вічного блаженства. Він зробив це з чистої і вільної милості та любові, а не тому, що бачив причину або передумову цього у вірі, добрих справах або любові. Решту ж він прирік до безчестя і гніву за гріхи їхні. Крім того, зловмисників і безбожників він не тільки позбавляє милості своєї, а й ставить на їхньому шляху такі перепони, які в силу зіпсованості цих людей стають для них приводом до гріха. Він віддає їх власним їхнім вадам, мирським спокусам і владі Сатани. Рішення його незмінне, прийняте раз і назавжди, і жодні діяння людей не здатні його поміняти.

Докладати масштаби земної «справедливості» до суверенних рішень Всевишнього безглуздо і навіть образливо. Вважати, що заслуги або проступки людей впливають на їхні долі, було б рівносильно тому, що абсолютно вільні, від віку існуючі рішення Бога ми визнали б можливим підпорядкувати людському впливу, що абсолютно немислимо. Божественне милосердя настільки ж не може бути втрачене тими, кому воно дано, наскільки воно недосяжне для тих, хто його позбавлений. «А як же Ісус? — запитаєте ви. А Ісус був присланий на землю, щоб спокутувати гріхи обраних. І тільки.

Ось так жорстко. Як висловився Мільтон: «Нехай я потраплю в пекло, але такий Бог ніколи не змусить мене поважати себе». І як з цим жити? Зараз розповім.

Складно зрозуміти, як люди мирилися з подібним вченням у часи, коли загробне життя було не тільки більш значущим, а й більш надійним, ніж земне. Для нас, людей нерелігійних, першим бажанням має стати фаталізм. Раз усе визначено і поміняти нічого не можливо, чому б не пожити в задоволенні. А якщо так — грабуй, пали, топчи гусей. Головне, щоб у кайф. Можливо, це відволікло б від думок про вічні муки та вічне блаженство. Нас — так. Їх — ні.

І як бути? Відповідь, здавалося б, очевидна. Вір у те, що ти обраний. Вірному ставиться в прямий обов’язок вважати себе обранцем Божим і проганяти сумніви як диявольську спокусу. Але якою б безмежною не була твоя віра, сумніви все одно виникають. А разом з ними — страх. Потрібні докази. Або хоча б натяки. Так з’являється практика випробування своєї обраності. А як визначити критерії? Перший — очевидний. Ми ж знаємо, що ті, кому призначені вічні муки, не можуть не грішити. Бог ставить на їхньому шляху такі перепони, що уникнути гріха неможливо. А якщо я зможу прожити життя без гріха? Чи означатиме це, що перепони на моєму шляху не поставлені, і тому я обраний? Логіка в цьому, без сумніву, є. Так виникає знаменита пуританська аскеза.

Зрозуміло, що аскезу придумали не пуритани. Як практика, аскетизм існував, чи не з перших років існування християнства. Життя апостолів і знаменита апостольська бідність лише один із прикладів. Продовження своєї практика знайшла в чернецтві. Але хто такий чернець? Це людина, яка повністю зрікалася світського життя і присвятила себе служінню Господу. Безпосередню насолоду життям і всіма його радощами він поміняв на служіння. Пуритани ж прийняли для себе рішення стати ченцями в миру. І навіть не ченцями — святими.

Чому святими? Тому що навіть ченцям був знайомий гріх, сповідь і покаяння. Пуритани сповідь скасували. Навіть одиничний гріх позбавляв тебе всякої надії на порятунок. Твоя поведінка протягом усього життя мала бути бездоганною. І таким чином дилема: обранство чи відкинутість заповнює все твоє життя. Кальвіністський Бог вимагав від своїх обранців не окремих «добрих справ», а святості, зведеної в систему. Тому кілька слів про систему потрібно сказати.

Ви, напевно, звернули увагу, що міркування кальвіністів і про приречення, і про випробування своєї обраності раціональні, стрункі та логічні. Точно так само раціональна, логічна і методична пуританська аскеза. Вона не має нічого спільного з практикою самокатування, настільки широко поширеною у ченців, особливо східного обряду.

Вона являє собою систематично розроблений метод раціональної життєвої поведінки, метою якого було звільнення людини від ірраціональних інстинктів, від впливу природи і світу речей і підпорядкування її життя якомусь планомірному прагненню і постійному самоконтролю. Самоконтролю, який постійно ставить вірного перед альтернативою: обраний чи відкинутий? Її головною метою було створення умов для діяльного, осмисленого, світлого життя; її завданням — знищити безпосередню чуттєву насолоду життям; її головним засобом — упорядкувати спосіб життя своїх адептів.

Ще однією її визначальною рисою була методичність. «Педантичний» пуританин постійно контролює своє обранство. Він веде релігійні щоденники, в які послідовно, іноді у вигляді таблиць, заносить усі спокуси, а також свідчення про успіхи в справі порятунку душі. Наслідком подібної методичності в етичній поведінці була глибока християнізація всього людського існування. Існує тільки одна альтернатива: або Божа воля, або марнославство тварі. Те, що служить особистим цілям, втрачено для Бога і слави Його. Будь-яке прагнення до мирських благ не гідне обраного.

Складно зрозуміти, чому не принижені й ображені, а в основному представники середнього класу і буржуазії, не тільки мирилися з досі їм невідомою пуританською тиранією, а й захищали її з таким героїзмом, який до того буржуазні класи проявляли рідко, а згодом не виявляли більше ніколи? Не дарма схиблений на героях і героїзмі Карлейль назвав це «останнім спалахом нашого героїзму».

Був ще один критерій, за яким можна було судити про власну обраність. Тут теж усе логічно і раціонально. Головне питання — Бог для людини чи людина для Бога? Оскільки людина є частиною глобального божественного задуму, то відповідь очевидна. Звичайно, людина для Бога. Тому всі діяння людини мають сенс лише як засіб утвердження божественної величі. Християнин-обранець існує для того, і тільки для того, щоб здійснювати у своєму мирському житті заповіді на славу Всевишнього. Богу догідна соціальна діяльність християнина, бо він хоче, щоб соціальний устрій життя відповідав його заповідям і поставленій ним меті.

Тому головна мета вірного — примножити славу Божу на землі. А як цього домогтися? Виключно виконанням своїх мирських обов’язків так, як вони визначаються для кожної людини її місцем у житті, її «покликанням». Або іншими словами, виконанням свого професійного обов’язку. Тому, виконання обов’язку в рамках світської професії розглядається як найвище завдання морального життя людини.

І до чого тут підтвердження обраності? А до того, що успіх твоєї діяльності можливий лише в тому випадку, якщо вона не тільки угодна Богу, а й породжена волею Його. І тільки успіх у мирських справах може слугувати доказом сходження на тебе Божої благодаті, а отже, і обраності.

Тож, якщо підсумувати, то можемо сказати, що обраність отримує своє підтвердження в професійній діяльності та поведінці. У невтомній діяльності, спрямованій на раціональне перетворення навколишнього нас світу.

А тепер у двох словах уявимо, як це виглядало на практиці. Людина проживає життя в атмосфері повної духовної самотності. Вона не покладається на допомогу оточуючих і не заводить друзів, тому що довіряти слід тільки Богу. Вона не виявляє готовності допомогти ближньому, не подає милостиню. Адже кожна людина повинна працювати. А отже, «подання — не милосердя». Вона вважає гріхом будь-яке чуттєве задоволення і насолоду життям. Вона ненавидить гріх і тих, хто йому віддається. Вона ділить світ на два стани — духовну аристократію, тобто обраних, і тих, хто приречений на загибель. Останніх вона ненавидить. І тому «слава Богу — ми не належимо до більшості». Вона стримана і неговірка. Вона ненавидить багато з того, що заведено вважати «прогресом». Вона не сприймає місіонерську діяльність, бо розширення церкви — справа одного Бога. Не дивно, що слово «пуританин» стало загальновживаним і означає людину дивну й малосимпатичну.

Не знаю, як ви, але я так і не зміг зрозуміти, як вони з усім цим жили. Зате знаю, що з цього всього вийшло. Але про це якось іншим разом.

Лайки, підписки, коменти щиро вітаються!