Білий сніг прядеться
Земля їх, тихих, прийняла.
І білі кетяги калина
Надвечір вже не підвела.
|
Красу навколишнього світу ми сприймаємо по-різному: хтось через фотооб’єктив, хтось – через вірші, які народжує душа
Фото: Аркадій Славуцький
Ту, що плаче і сміється,
І так щиро, так наївно
Світ кладе на чисте серце.
Фото: Аркадій Славуцький
Як він сміявся козацьким альтом
Там, серед поля, край грому доріг,
Там, на просторі, край чаду асфальтів!
Фото: Аркадій Славуцький
Земля їх, тихих, прийняла.
І білі кетяги калина
Надвечір вже не підвела.
Фото: Аркадій Славуцький
Кохання осявало нас, мов диво.
Ми очищались у такім вогні!
Дається це не кожному, о ні.
Фото: Аркадій Славуцький
Лагідно кладеться
На луки на лимани,
Та на моє серце.
Щоб не так боліло,
Щоб не так млоїло.
Щоб на біло-чорнім світі
Трохи посвітліло.
Фото: Аркадій Славуцький
Красу навколишнього світу ми сприймаємо по-різному: хтось через фотооб’єктив, хтось – через вірші, які народжує душа.
Полтавські фотохудожник Аркадій Славуцький та поет Володимир Мирний давно хочуть зробити спільну виставку робіт. Ви тільки уявіть: щирі римовані рядки, проілюстровані життєствердними фотоетюдами. Але, на жаль, обом цим авторам постійно заважає то одне, то інше – словом, суєта. Тож «Полтавщина» вирішила: перед Новим роком мрії мають збуватися. Принаймні наші читачі зможуть належно оцінити фрагменти віршів одного митця і фотоетюди іншого.
***
Сніжинки на мене летять і летять,
Летять від світання і щоки лоскочуть.
Чогось неземного душа моя хоче,
І вірить у щастя, в ясну благодать.
Все буде, все збудеться. Прийде пора.
Хоч зараз – одчай і зневіра, й осмута.
І тяжко стискають невидимі пута.
Та зрушиться, зрушиться темна гора.
Як вірить душа, як співається їй!
Як плаче вона і віщує, мов жінка.
Летять від світання морозні сніжинки,
І простір такий голубий-голубий.