Свідомо і повсякчас створював навколо себе українське середовище. До 100-річчя Юрія Курила

Юрію Гавриловичу Курилу 16 квітня 2026 року виповнилося б 100 років від дня народження. Він був знаним вченим біохіміком і фізіологом, доктором біологічних наук, професором кафедри терапії Полтавського державного сільськогосподарського інституту, педагогом, громадським діячем, великим патріотом незалежної України і ветеринарної медицини.

Тато був життєрадісною, веселою людиною. Любив розповідати жартівливі історії, анекдоти, мав гарний, доброзичливий характер, любив слухати класичну музику, танцювати.

Село Жабче Томашівського повіту Люблінського воєводства, де народився Юрій Курило, розташоване на землях, що в сиву давнину належали королеві нашому Данилу Романовичу, який у 1235 році заснував тут місто Холм. Холмщина — найзахідніша земля Київської Русі, що тепер стала вкраденою Вітчизною (2).

Русь — це споконвічна, основна назва України, і жителі Холмщини себе називали русинами. Після депортації в Україну їх записували не русин, а українець.

Про це мені розповідав тато, коли ми у 1986 році їхали з ним у гості до німців у Фрайберг, де в помісті Льосніц у бауера Артура Райхеля він два роки (1943–1945) працював як остарбайтер. Чому тих, хто був захоплений німцями і вивезений в рабство до Німеччини, після депортації в Україну не визнавали, вважали зрадниками, людьми другого сорту?

Бауер і його дружина досить добре ставилися до хлопця з далекого краю. А після війни років через 10 налагодили зв’язки з Георгом (так називала Юрія Курила сім’я бауера). Вони йому були дуже вдячні за те, що він не виказав російським солдатам, що в помісті, де пропрацював два роки, було дві дівчини, хоча його неодноразово запитували. Тож перед своєю смертю Артур Райхель запросив Юрія Курила попрощатися.

Чому людей, депортованих з рідної землі, називали переселенцями і вважали їх неповноцінними?

Депортація українського населення… Палали українські села, знищували українські церкви… Місцевих жителів виселяли з їхніх земель в нікуди. Жодна інша територія української землі, що опинилася під Польщею після Першої світової війни, не мала такого сильного польського тиску, як Холмщина і Підляшшя. Саме на цих територіях до 16 липня 1938 року було зруйновано 127 храмів. А ще місцеве населення зазнавало утисків австро-угорських, російських.

***

У травні 2024 року виповнилося 60 років, як Юрій Гаврилович Курило за направленням Міністерства сільського господарства України після закінчення аспірантури приїхав на роботу в Полтавський науково-дослідний інститут свинарства.

Я написала спогади про тата, і в Полтавській обласній універсальній науковій бібліотеці імені І. П. Котляревського була організована зустріч з колегами, які працювали разом з Юрієм Гавриловичем, з молоддю (3).

Матеріали цієї зустрічі були оприлюднені в інтернет-виданні «Полтавщина» у блозі мого чоловіка Василя Петровича Бердника, якому я вдячна за дозвіл скористатися його блогом і за те, що він був добрим порадником при написанні спогадів (3).

У 1961 році Юрій Курило стає аспірантом Українського науково-дослідного інституту фізіології і біохімії сільськогосподарських тварин (м. Львів). Кандидатську дисертацію написав і захистив під керівництвом професора Степана Зеноновича Гжицького у 1964 році.

Згадував тато про своє життя в цей період з любов’ю і повагою до Видатного Учителя, який був не лише його науковим батьком, а й вихователем багатьох молодих аспірантів, він кував із них справжніх українських вчених, інтелігентів, патріотів.

* * *

Та почалося все ще задовго до 2024 року. Моя донечка, внучка Юрія Курила Оксана Олександрівна Бублик — третя в династії ветеринарних лікарів після дідуся і мене, проходила у Варшаві стажування. За допомогою місцевої ветеринарної служби відвідала в 2013 році рідний край своїх діда-прадіда. Це було через 68 років після депортації. Тепер в селі Жабче залишилися лише сліди українства. Не чути української мови, не співають українських пісень.

Оксанка привезла фото села, надгробків з розораного кладовища і жменьку землі, яку потім висипали татові на могилу.

Родинні спогади — це хоч і болючі речі, але вони ведуть до самопізнання, до відчуття своїх коренів. Відлуння болю за покинутим гніздом дійшло уже і до правнуків, праправнуків…

Скільки б років не минуло, але людині, яка була вигнана зі свого рідного села, хочеться туди повернутися, зазирнути, вклонитися могилам рідних.

Тато згадував майже щодня рідне село, та до самої смерті так і не зміг відвідати свою батьківщину.

Бувають щасливіші, ті, хто прожив довше…

* * *

Прочитала в серії історичній (1) спогади старої жінки, що мала вже 90 років і їхала в Польщу вклонитися могилам своїх батьків: «…ми їхали до Грубешова… ввійшов в Черничені якийсь чоловік-поляк та й питає іншого: «Що то такоє, що на полі збіжжє посіяно і сади всюди?». А той каже: «Тут жили хахли. Ми їх видушили. Решту вигнали до Сталіна. Поляки за чисту націю».

А коли Юрій Гаврилович помер у 70 років прямо на роботі, то один з працівників сказав мені, що не скаже хто, але прозвучала фраза: «Ще одним бандерівцем стало менше».

Чому справжніх патріотів зневажають ті, хто в душі ще залишився «совком»? Адже бандерівець — це дух нескореності, сила, що повинна зберегти нашу історію, ідентичність. Найбільше пошанування справжнього українця — це назвати його бандерівцем.

Юрій Курило переймався проблемами української мови, слідкував за її чистотою. Тата часто запитували: «А почему вы разговариваете на украинском языке?». На це він відповідав: «А тому, що я на своїй землі, я у себе вдома».

Уже минуло майже 30 років, як зупинився годинник життя мого тата Юрія Гавриловича Курила. І з кожним роком я все більше відчуваю, як мені бракує його мудрої поради, неоціненного досвіду. Його життєвої науки: не згинатися під ударами обставин, шукати відраду в праці, в любові до своєї Вітчизни, до свого, рідного…

Сила української ідеї, української самостійності привела тата до того, що він почав вивчати «Козацькі літописи» — це стало його захопленням на все життя.

Під час проведення заходу 19 травня 2024 року були присутні багато поважних людей, які виступили з гідними спогадами. Хочеться згадати тих, хто тоді, за життя Юрія Гавриловича, був молодий, а нині уже в поважному віці, кандидати чи доктори наук, і сказали добрі слова про мого тата.

Влучний і короткий виступ Костянтина Федоровича Почерняєва, доктора сільськогосподарських наук, вразив усіх: «Дякую долі, що на моєму земному шляху нагодилося знатися з паном Юрієм, безмежно обдарованою душею — колегою, напутником, сусідом».

Олександр Григорович Чирков, кандидат сільськогосподарських наук, один із засновників Народного Руху України на Полтавщині, делегат його Установчого з’їзду, підкреслив: «Юрію Гавриловичу була властива послідовна, абсолютна проукраїнська позиція, від якої він ніколи не відступав. Вона кидала виклик пануючій радянсько-імперській ідеології, а з огляду на репресивний характер держави, була небезпечною для носія подібних поглядів. Та це його не зупиняло. Юрій Гаврилович свідомо і повсякчас створював навколо себе українське середовище.

Такий напрям його діяльності був не менш важливим, ніж наукова робота. Для нас, молодих, він був на той час орієнтиром при виборі власної життєвої позиції. Ми вдячні Юрію Гавриловичу не лише за вагомий науковий доробок, але й за його внесок у справу національного відродження. Світла йому пам’ять!».

Анжела Борисівна Бородай, кандидат ветеринарних наук, доцент, згадувала: «Дивовижно, як переплітаються історії життя Юрія Гавриловича, спогади про нього, про долю України і українців на початку минулого століття із сьогоденням, які аналогії можна провести. Юрій Гаврилович викладав у нас досить важкий предмет „Клінічна біохімія“, який, до речі, є важливим для фахівців ветеринарної медицини. Пригадуються і веселі ситуації про спроби винахідливих студентів на колоквіумах зловживати добротою викладача».

А який щемливо-приємний вірш присвятила панові Юрію Ірина Броніславівна Баньковська, доктор сільськогосподарських наук!

Людина-усмішка

А очі всміхаються весело

І ловлять промінчики Сонця.

Сьогодні постало, і все тепло

Душа відкриває життю,

Як віконце!

Віконце Душі усміхається,

Серця відкриває заспані.

Нехай Новий День їм станеться,

Нехай вірять — все буде добре

І радісно!

Радісно буде, мирно та весело,

Гарно, правдиво й відверто,

Бо очі всміхаються щедро так

Новому Дню, Новому життю,

Кожному Серцю!

Юрій Курило прожив нелегке життя, та завдяки своїй силі волі, розуму зберіг любов та доброту до людей. Відвідуючи могилу свого тата, що під Полтавою на старих Дальніх Яківцях, я схиляю голову перед його світлою пам’яттю з безмірною вдячністю за те, що вчив мене високих істин життя.

Я щаслива, що у мене був такий батько!

Посилання:

1. Традиційна культура українців-переселенців з Холмщини (на матеріалах усної історії). Валентина Борисенко. Серія історична, 2015. Випуск 51, с. 581-532. Вісник Львівського університету.
2. Історія Русів (пер. І Драча: вступ. ст. В. Шевчука). — К.: Рад. письменник, 1991. — 318 с.
3. https://blog.poltava.to/berdnyk/19666/

Ірина Бердник (у дівоцтві Курило)