Колектив Полтавського літературно-меморіального музею Володимира Короленка виступив на його захист

До «Полтавщини» звернувся колектив літературно-меморіального музею Володимира Короленка з проханням розповісти про його діяльність, адже окремі особи назвали його «російським шовіністом».

Людмила Ольховська, провідний науковий співробітник та Світлана Ємець, старший науковий співробітник Полтавського літературно-меморіального музею В.Г. Короленка більше розповіли про діяльність письменника та правозахисника.

«Полтавська громада повстала на захист імені видатного гуманіста, письменника, правозахисника Володимира Галактіоновича Короленка. Науковці, краєзнавці, історики, викладачі, лікарі, студенти та мешканці вулиці, що носить його ім’я, об’єднали свої голоси у потужний протест проти намагання щодо безпідставного перейменування.

Ще 24 березня 2023 року звернення за підписом 402 полтавців лягло на стіл першого заступника міського голови Валерія Пархоменка. У документі були надані незаперечні факти, підкріплені першоджерелами з фондових колекцій, які всебічно розкривають особистість Короленка, його світоглядні принципи, громадянську позицію та вагоме суспільне значення в епоху, коли він жив і творив.

Володимир Короленко ніколи не нав’язував своїх поглядів, але сміливо висловлював власне бачення тогочасних подій. Сучасники справедливо величали його «адвокатом слабких і пригнічених», «апостолом дієвої любові», «моральним генієм», «живим Червоним Хрестом», «совістю інтелігенції». Ще в юності письменник свідомо обрав шлях морального та громадянського виховання народу засобами своєї публіцистики. Протягом 1900-1921 років він створив близько 250 статей, нарисів, кореспонденцій, листів та заміток, в яких мужньо ставав на захист української культури та мови, підтримував українських письменників («Котляревський і Мазепа», «Куточок Галичини в Ростові-на-Дону», «Віра батьків» тощо). У буремному 1905 році його «Листи до жителів міської околиці» та авторські листівки в газеті «Полтавщина» («Заклик», «Нова невірна чутка», «Християнам і євреям м. Полтави») стали мудрим голосом розсудливості для малоосвічених співвітчизників, закликаючи їх до громадянської відповідальності: «…не треба ні громити і буянити, ні навіть схвалювати такі дії, але не треба й сидіти склавши руки і чекати, що хтось все повинен для нас зробити. Треба стати громадянином своєї держави, свого міста, своєї вулиці».

Саме завдяки авторитету та гуманізму Короленка Полтава уникла ганебних єврейських погромів. Письменник-гуманіст брав активну участь у резонансній «Справі Бейліса» (Київ, 1911-1913 рр.), його журналістський захист був дієвим і це зрештою призвело до зняття абсурдних обвинувачень з єврейського народу у ритуальних вбивствах. Текст протесту «До російського суспільства» (1911 р.) проти кривавого наклепу авторства Короленка підписали 82 відомі особистості, серед яких: Володимир Вернадський, Михайло Грушевський та Сергій Єфремов. Визнанням його заслуг стало посмертне присвоєння звання «Праведник України» від Єврейської Ради України у 1998 році.

Короленко не боявся виступати на захист простих людей. У 1906 році він став на бік українських селян проти царського чиновника Філонова під час кривавої «Сорочинської трагедії». У Полтаві він заснував або очолював численні благодійні товариства, спрямовані на допомогу голодуючим, військовополоненим, дітям, науковцям. П’ять років він очолював батьківський комітет жіночої Маріїнської гімназії. Усе своє свідоме життя Володимир Короленко боровся за права людини, за силу права проти свавілля та беззаконня, за що потерпав від постійних переслідувань та несправедливих звинувачень.

Перейменування полтавської ЗОШ №10, яка носить ім’я Володимира Галактіоновича Короленка, є не лише недоцільним, але й образливим, з огляду на тісний зв’язок життя та творчості письменника з українським народом та його культурою.

У його відомих творах, таких як «Ліс шумить», «Судний день», «В поганому товаристві», «Сліпий музикант», «Парадокс», «Без язика», «Марусина заїмка», «Історія мого сучасника», майстерно відображено національний побут, мальовничу красу української природи, передано волелюбний дух та працьовитість українців. Повість «Сліпий музикант» і досі залишається важливою частиною шкільної програми, підкреслюючи неминущу цінність його творчості для української освіти та культури.

Історія школи №10 також тісно переплетена з ім’ям В. Г. Короленка. Згідно з Постановою Ради Народних Комісарів України від 24 січня 1922 року, прийнятою у Харкові, ім’я письменника було присвоєно Народному Будинку, призначеному для культурно-просвітницьких цілей. Цей будинок, розташований на розі вулиць Пушкіна (нині Матвійчука) та Котляревського, був збудований у 1922-1923 роках і став осередком культурного життя, де працювали літератори та науковці, проводилися заняття з ліквідації неписьменності. На його фронтоні було викарбувано: Дім 19 В. Г. 22г. Короленка.

Згодом у цьому будинку розмістилася школа №10, яка фактично існувала з 1920 року, але до цього часу знаходилася в інших приміщеннях. Переїхавши до будівлі колишнього Народного Дому, школа зберегла ім’я Короленка. Офіційне ж присвоєння імені Володимира Галактіоновича Короленка полтавській середній школі №10 відбулося згідно з постановою Уряду від 25 грудня 1946 року, що юридично закріпило вже усталену традицію вшанування пам’яті видатного письменника.

Таким чином, перейменування школи, яка вже десятиліття носить ім’я Короленка і тісно пов’язана з його постаттю як історично, так і культурно, видається кроком не лише необґрунтованим, але й таким, що може бути сприйнятий як неповага до його внеску в українську культуру та історії самої школи. У складні роки національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. Завдяки сміливому втручанню та всесвітньо визнаному авторитету правозахисника Володимира Короленка було врятовано сотні людських життів.

На жаль, сьогодні знову лунають безпідставні звинувачення на його адресу. На них найкраще відповідають слова самого письменника. Стосовно тверджень про те, що Короленко «не протестував проти русифікації України» та «був на боці тиранів українського духа, слова і свободи», варто згадати його статтю «Котляревський і Мазепа» (1913 р.): «Котляревський, перший став писати мовою, якою говорило населення цілого краю, але яка не мала писемності. Він зробив цю м’яку, виразну, сильну багату мову літературною мовою, і українська мова, яку вважали лише місцевою говіркою, з його легкої руки зазвучала так голосно, що її звуки рознеслися по всій Росії. На ній згодом співав свої пісні кобзар Шевченко».

А щодо звинувачень в «імперстві», звернімося до циклу статей «Листи з Полтави» (1919 р.): «Але ось над „єдиною великою Росією“ грянув грім, і вона одразу розвалилася на частини з такою швидкістю, яка здатна викликати здивування. Очевидно, ця єдність була спаяна дуже погано. Чисто поліцейська організація — поганий цемент, а дійсний цемент, що скріплює держави, — єдність думки та єдність волі — не виховувалася, не організовувалася, а лише придушувалася та руйнувалася. І ось, поштовх — і єдиної Росії немає. Окремі частини нашої великої вітчизни втратили зв’язок зі своїм центром і зажили власним життям, як тіло хробака, яке продовжує жити після того, як заступ розріже його на кілька частин. Висновок: потрібне визнання національних культур, національних особливостей. Відтепер не можна переслідувати жодного віросповідання, жодної мови, жодного племені, жодної національної свідомості».

Ці слова переконливо свідчать про те, що Володимир Короленко був антиімперцем за своїми переконаннями, сповідував загальнолюдські демократичні європейські цінності, які ми відстоюємо й сьогодні. Полтавська громада вимагає поваги до своєї історії та до імені великого гуманіста, чиє життя і творчість є невід’ємною частиною української культурної спадщини. Не дамо перекреслити сторінки нашої історії безпідставними рішеннями!»

Нагадаємо, раніше ім’я Володимира Короленка було прибрано з топонімії у Терешківській та Зіньківській громадах.