Сергій Ясинський: Майже половина складу нашої бойової бригади — хлопці з Полтавщини

Війна — чудовий лакмусовий папірець, в якому проявляють себе справжні люди, як вони є. Одні розчаровують, інші викликають ще більшу повагу. Хтось від неї ховаються, а інші йдуть боронити країну, бо іншого шляху не може бути. Шлях із війни в невелику відпустку на 10 днів додому до Києва у Сергія Ясинського пролягає через Полтаву. Запилений в дорозі закамуфльований старенький мінівен робить зупинку у місті, аби водій розім’яв ноги й випив кави. Невеликий пітстоп на відпочинок: до столиці лишається ще понад 340 кілометрів. Майор ЗСУ Сергій Ясинський зізнається, що дуже скучив за полтавськими галушками. У них у частині чудове забезпечення, бійці самі смачно готують, майже все — окрім вареників та галушок. Тож за полтавськими галушками скучив. Проте для Сергія Полтава — це не лише про легендарні галушки, які розсмакував, коли працював у області заступником Валерія Асадчева у 2006-2010 роках. Полтавщина — це про людей, з якими тут звела доля і з якими й досі підтримує дружні стосунки.

За кавою ми говоримо про війну. Співрозмовник не про все може розповідати відкрито навіть попри те, що у відпустці — такі реалії воєнного часу і специфіка посади, яку обіймає у бойовій бригаді. У нашу розмову про війну вриваються звуки мирного життя — музика, сміх, тости. Полтава гуляє новорічні корпоративи. Два світи під одним дахом і за одним столом…

— Готуючись до цієї розмови, спробувала знайти в Інтернеті хоч якусь інформацію про вас. Маю на увазі сьогоднішній час. Її — немає.

Сергій Ясинський. Такий вид діяльності, що я не можу собі дозволити бути публічним.

— Судячи із ваших соцмереж ви й до війни були не дуже публічні?

С. Я. Я зараз взагалі не користуюся соцмережами. Не можу використовувати ні Фейсбук, ні інші мережі, всі сторінки заблоковані.

— У 2010 році після виборів президента й зміни вертикалі влади, ви повернулися до столиці. Чим до війни займалися?

С. Я. Моє життя — це енергетика, тож коли повернувся до Києва, продовжив працювати переважно у цій сфері. Працював у Міністерстві енергетики радником міністра, й не одного. Займався питаннями альтернативних джерел енергії та відновлювальної енергетики. Потім працював керівником Укргідроенерго. Остання державна діяльність — у 2017 році на прохання Мінкульту допомагав запустити в роботу державну установу «Український інститут книги». Провели конкурс, який виграла Тетяна Терен з Полтавщини. Вона — прекрасний літературний критик, літературознавець. Сформували штат, бюджет, програму використання коштів державного бюджету. До речі, тоді дуже допоміг нинішній міністр фінансів Сергій Марченко, з яким підтримую стосунки й по сьогодні. Далі займався власними проєктами, якими й заробляв на життя.

— У переддень повномасштабного вторгнення у лютому 2022-го в столиці відчувалося, що велика війна неминуча? Ранок 24 лютого де застав?

С. Я. Ранок застав у ліжку. Питання війни насправді витало у повітрі на той момент вже тижня два — дуже такий відчутний був присмак війни. Я з 2014 року був активним діячем у своєму Печерському військкоматі міста Києва, займав посаду командира роти охорони. Вона тоді була не штатна. У 2014 році, коли почалася війна, рвався в «Айдар», у мене тоді навіть виклик був за підписом тодішнього командира Сергія Мельничука. Але в силу деяких обставин не міг пройти медкомісію — мені відмовили. Таким чином не потрапив до війська, але займався підготовчою роботою, ми їздили на стрільби на полігони. А потім — 45 років і мене списали, залишився командиром запасу. Перед війною десь за два тижні вирішив для себе «відновити відносини» з військкоматом. Тим більше, що на той момент там працювали вже зовсім інші люди. Ми познайомилися і розмова з воєнкомом перша була така: «От дивіться, якщо раптом війна, а у мене дах тече, у мене весь підвал затоплено і взагалі в мене ніде зброї зберігати». Якщо це в Печерську, де урядовий квартал (а по функціоналу на випадок надзвичайних ситуацій у першу чергу військкомат має забезпечити в тому числі й охорону державних установ), то що ж тоді в інших? Спочатку оформив лист сам від себе, направив у Верховну Раду, потім зустрівся з Романом Костенком, секретарем парламентського комітету з питань нацбезпеки та оборони. Почали думати, яким чином можна відремонтувати воєнкомати. А вони на балансі Міністерства оборони, тому кошти муніципального бюджету не залучиш. В результаті так нічого й не вдалося зробити, але наміри були. Вже думав залучити спонсорів, своїм рахунком хоч що-небудь зробити. 23 лютого я у Верховній Раді, розмовляю з народними депутатами. І двоє з них підтверджують, що вночі буде наступ.

— Тобто нардепи про нього знали?

С. Я. Але сприймали таку можливість не всі. Інші колеги заперечили: та ні, це не серйозно, буде просто тиск, щоб ми підписали відмову від вступу в НАТО. Я знову до тих двох, а вони: «Та точно буде наступ, тому що ми власні кошти у валюті не можемо в банку зняти. Відмовляють — все, крапка». П’ята година вечора, я їду додому через військкомат. Пішов до воєнкома, сказав, що сьогодні вночі буде наступ. Всім іншим сказати це було соромно, бо подумали б, що дурень. Це тоді виносилося на сміх, бо апріорі цього не могло бути. Йому сказав і пішов додому. До пізньої ночі сиділи вдвох зі ще одним товаришем (до речі, всі ці люди дуже тісно пов’язані з Полтавщиною) — з Романом Червінським, полковником, контррозвідником, який зараз у тюрмі. Це мій близький товариш ще з часів університету. Дивилися телевізор, як зараз пам’ятаю, до 23:30. Йому мама зателефонувала, він зібрався й пішов додому. Я ліг спати. Поставив будильник, щоб сина вранці у школу відвезти, на 6:30. Прокинувся від дзвінка — малий кричить, що війна. Тут чую гул літаків, включив телевізор — а там справді війна.

Країна у передчутті війни, але у військкоматах немає зброї

— Тривожна валізка на той момент у вас вже була зібрана?

С. Я. Давно. Ще встиг заправити автівку зранку. І десь о 6:40 був уже у військкоматі. Людей тьма. Заходжу всередину, воєнком мене за руку схопив, затяг у кабінет — і зразу ж питання: «Сергію, у мене у військкоматі, у колег по Києву, відсутня взагалі будь-яка стрілецька зброя. Нам потрібно забрати її на одному зі складів у Чернігівській області. Я не маю чим». У мене відразу ж згадка — другий мій друг, Роман Гнатенко, колега, який працював у Службі автомобільних доріг у Полтавській області. У нього автомобільна компанія з утримання й будівництва доріг в Чернігові, є великі вантажівки. Телефоную. Єдине, що він годину чи дві не міг знайти водіїв, тому що одні вже пішли у військкомат, інші сховалися. Ключі є, машини є, їхати нікому. Знайшов людей, які сіли в ці автівки й поїхали на склади. Буквально за пару годин доступу до цих складів вже не було, тому що вороги зайшли і оточили. Більшість зброї, завезеної в Київ 24 числа була отак організована разом з Романом. І йдеться далеко не про одну вантажівку.

По-друге, резервісти першої черги — це чоловіки, які мають бойовий досвід вже після 2014 року і зобов’язані у випадку війни протягом пари годин з’явитися у військкомат. І з’явилися, було дуже багато чоловіків на поповнення бойових бригад. А доставити їх у бойові бригади нічим. Воєнком каже: в нього рознарядка, а чим довезти — транспорту немає. Оце попав. А у мене більше знайомих немає. Виходжу в коридор: люди записуються хто в тероборону, хто куди. Дивлюся, в черзі стоїть мій добрий друг Андрій Странніков. Він дві каденції поспіль був головою бюджетної комісії у Київраді. Заводжу у кабінет воєнкома, кажу: «Андрію, машини треба». Він набирає «Київпастранс». Автобуси приїхали по дзвінку — отак у перший день забезпечили доставку особового складу. Це конче потрібно було. У перший тиждень робили це по дзвінку. Навіть «Київпастранс» не давав дозвіл на виїзд за місто, водії самі везли людей у бойові бригади, де були втрати чи некомплект.

— Це лише перша доба великої війни, а далі була оборона Києва.

С. Я. Щоб ви розуміли, до 1 травня ми щоденно утримували й забезпечували особового складу до 250 людей. Це триразове харчування, забезпечення одягом, спальниками, генераторами, речмішки, каремати, ліжка, медикаменти. Це все лягло на наші з Андрієм Странніковим плечі. Всі їжаки, всі загородження в урядовому кварталі — все це було зроблено Андрієм Странніковим. Це не влада, не муніципалітет — одна людина. Андрій зателефонував в «Епіцентр» Герегам (власникам мережі. — Авт.). Сказали — забирайте все, що зможете завантажити.

— Ви тоді у військкоматі фактично жили?

С. Я. Нас відразу оформили, мобілізували. Це казармений режим, який діє й по сьогодні: де служиш, там і живеш. Займалися комплектуванням бойових бригад, забезпеченням. У військкоматі я прослужив декілька місяців. Після цього мене відправили в одну із структур командування Сухопутних військ. Там прослужив півроку. Це також структура, яка відповідала за оборону міста Києва.

— БТРи, які звичайні хлопці із Троєщини зупиняли на вулицях Києва, затримані диверсійні групи — це справді мало місце? Чи як пишуть зараз деякі ЗМІ, то все міські духопідйомні легенди?

С. Я. Було. Я доводжу до того, що не безпідставними були твердження ворогів, що вони здатні захопити державу протягом трьох днів. Це умовна цифра — три доби, можливо п’ять діб, може 15. Але платформа для того, щоб захопити Україну, була підведена. Уявіть собі, якщо витав у повітря запах війни протягом останнього місяця — і повна відсутність хоча би стрілецької зброї. Ну це абсурд. Мабуть, сподівалися, що цього не буде, а вона з’явилася. І це одні люди робили. Тому це правда. Скажу більше, там де я був у командуванні Сухопутних військ, колеги розповідали, що інформацію про пересування ворогів збирали звідусіль, де тільки можна. Приклад такий приведу: населений пункт Богданівка по Броварській трасі, де була зупинена ворожа автоколона. Там об’єдналося товариство мисливців і рибалок і саме вони подавали інформацію про пересування ворогів. Її тричі перевіряли і коли підтверджувалася — завдавали ударів. Вороги очікували, що у нас енна кількість Збройних сил, але точно не очікували, що підніметься вся країна. В особі людей вони зіштовхнулися із 10-мільйонною армією, а то й більше. Це потужна сила.

Про бойову бригаду і «паперову армію»

— Зараз ви де служите?

С. Я. Отут теж дала про себе знати наша рідна Полтавщина. У лютому цього року було створено декілька нових бригад. У тому числі на базі Полтавської (основної), Київської, Чернігівської, Сумської та частково Черкаської областей була створена 32-а окрема механізована бригада. Формування її завершилося 28 лютого цього року. Мене було направлено в цю бригаду й служу там по сьогодні. Сформована й укомлектована повністю буквально за місяць. Навчання ми проходили на найбільшій базі збройних сил США в Європі — Рамштайні. І вже 13 червня були в зоні виконання бойових завдань, під Куп’янськом. Тримали оборону Куп’янського напрямку — 5 місяців у зоні бойових дій.

Зараз бригада на відновленні боєздатності. Після цього — знову на виконання бойових завдань. Чесно, пишаюся своєю бригадою. Це різний контингент — як професійні військові, так і більшість непрофесійних військових, мобілізованих, як молоде покоління, так і досвідчене. Але з нуля зробити таку бригаду, як наша — це круто. Навіть у ворожих пабліках, кажуть люди, вона входить у топ бойових бригад.

— Вороги бояться?

С. Я. Вороги визнають. Називають по-різному, «дідами». Але ми виконали бойове завдання по обороні Куп’янського напрямку один раз, і другий. Тому це серйозно. У нас теж потреба у поповненні зараз гостро стоїть, тому що втрати є і вони значні, на жаль. Поповнення зараз не таке велике, як у перший рік війни. Тому якщо ця інформація вплине на людей, які готові служити, вони можуть виявити бажання служити саме в 32-ій ОМБр. Це бригада з бойовим досвідом, молода і хороший колектив. Військовослужбовцям, які хочуть служити у бойових бригадах, можу рекомендувати потрапляти до нас. Тут понад усе цінується людське життя, є досвід, взаємоповага, є взаєморозуміння. Не без того, що є якісь військові прибамбаси, рудименти, яких варто позбавитися, ще совкові. Але це з часом. Головне завдання — тримати бій. Ми не штурмова бригада, але готові до виконання будь-яких завдань.

— А можна детальніше про рудименти, яких потрібно позбутися?

С. Я. На першій нараді сьогоднішнього міністра оборони з президентом було сказано дослівно: все, що можна оцифрувати, потрібно оцифрувати. Це є велика проблема на сьогодні. Для прикладу скажу, щоб спустити з одного підрозділу в інший наказ з текстом на піваркуша, використовується мінімум ще чотири аркуші «супроводіловки». Це просто капець, скільки паперів і людського ресурсу. Самі військові називають це паперовою армією. Це жах. А списання майна — то взагалі треш. Це стільки паперів, стільки документації! А ведення журналів бойових дій! Я більше скажу: формується документ в електронному варіанті, після цього його роздруковуєш, даєш іншому військовослужбовцю, він переписує рукописний текст — і це зшивається. Цього не має бути, бо ми дуже неефективно використовуємо людський ресурс. Елементарна звітність має бути не така, коли навіть урядова пошта — в електронному вигляді. Не боюся цієї критики, бо так не має бути.

— От тому, мабуть, не всі військові частини через бюрократію звертаються до громад по допомогу? Бо потрібно все придбане й надане ставити на баланс.

С. Я. Насправді так і є. Це ускладнює роботу, знову ж таки відволікання ресурсів на небойові речі, оформлення документації, перевірку, звітність і ревізії, які звертають увагу не на нашу ефективність бойову, а на правильність чи неправильність оформлення документів. До речі, самі ж люди не хочуть передавати на баланс військових частин спорядження чи техніку, бо їх теж потім будуть перевіряти, вимагатимуть звітність: де гроші з’явилися, що ти віддав армії. До речі, добре спрацювала програма із відрахуванням ПДФО військових. Це коли у громади, де «прописана» військова частина, до бюджету поверталися 60% податку із заробітної плати. Громади затверджували програми допомоги військовим і під ці програми закуповували те, що не може закупити держава чи Міноборони для військових частин. Це спецтехінка, ті ж самі «мавіки». Це великі кошти і негласне співвідношення — 60 на 40, з яких сорок відсотків громади лишали на свої потреби.

— Проте парламент повернув цей «військовий ПДФО» у державний бюджет, забравши кошти у громад. Що буде зараз?

В. Я. Не знаю. Сподіваюся, що все буде добре. Можливо, більше буде «мавіків» або менше. Сподіваюся, що це не буде завадою бойовій спроможності.

Які питання не варто задавати військовим і чому Полтавщина не відпускає

— Як би ви оцінили тих, хто по той бік, воює проти нас?

С. Я. Ворогів? Дуже неправильно займатися шапкозакиданням, дуже неправильно недооцінювати ворога. Вони оснащені, їх багато. У них багато техніки. Те, що вона виходить з ладу чи не працює — це інше питання. А те, що їх у надцять разів більше, чим нас — це правда. Те, що вони не цінують людське життя — це теж правда. Але вони воюють професійно, вони мають знання. Мотивації, звісно, немає. Але технологічно вони оснащені, технологічно у них снарядів багато. Те, що танки не можуть постріл зробити, одна справа, але тими танками вони можуть закидати, як металоломом. Це доходить до абсурду, але це факт.

— Так само, як влаштовують м’ясні штурми й закидають живою масою?

С. Я. Так само технікою. Так, зеків часто використовують. У нас дуже активно діяли «Шторм-Z» — це групи «Вагнера», які кидали, щоб засвітити противника, прощупати позиції. Артилерійських снарядів вдосталь, можуть ними поливати й поливати. Тому ворог у нас не простий, ворог у нас складний. Тож оскільки ми не можемо з ним у співвідношенні один до одного воювати, нам потрібно технологічно вигадувати. Наприклад, коли ми почали застосовувати «мавіки», в них цього не було. Але вони вивчають і наш досвід, а тепер у них «мавіків» неміряно, FPV-дронами запаслися.

— Ну говорять же, що це перша війна дронів.

С. Я. Радше війна технологій. І нам є над чим працювати. Або ж світ нарешті зрозуміє, що це зло, яке потрібно стерти з лиця землі раз і назавжди. Тим більше, що в світі більш ніж достатньо засобів, щоб знищити ворога — і ресурсу, і можливостей. Світ погано розуміє, що це не війна українців проти росії, це війна добра проти зла. Це вісь зла, яка має бути покарана й знищена.

— Повертаючись до питання поповнення бригад. У перші місяця війни чоловіки вишиковувалися в черги біля військкоматів. А зараз через страх потрапити на війну чимало їх безглуздо гине, перепливаючи Тису чи замерзаючи насмерть у горах. Як ставитеся до втеч за кордон чоловіків призивного віку?

С. Я. Для мене взагалі 24 числа світ поділився на чорне й біле. Я не задумувався чи йти. Горить хата — береш відро і гасиш пожежу. Не чекаєш, коли приїдуть рятувальники, просто береш і робиш. Те ж саме із 24 числом. Війна — більшої біди бути не може. Як можна розмірковувати, якщо ти маєш руки, ноги, голову на плечах — береш і робиш. Не обов’язково стріляти. ЗСУ — це не лише зброя, це технології, тил, варити їсти, прати, допомагати. Чистити картоплю врешті-решт — це теж робота. Там немає сервісів — військовослужбовці самі годують себе. Цю роботу виконують військовослужбовці, не цивільні. Ремонт військової техніки — це дуже болюче питання. Тому що техніка ламається, її потрібно постійно ремонтувати, підтримувати на ходу. Більше того, потрібні ІТ-шники для використання, застосування дронів. Та ж сама бухгалтерія, документообіг, виплата заробітної плати — це все потребує ресурсу людського.

Що я можу думати про таких — Господь їм суддя. Судити їх не маю права, але…

— Коли приїздите у відпустку, що найбільше вкурвлює у тилу?

С. Я. Це лише друга відпустка. Уперше приїздив на декілька днів у перших числах серпня — я людей боявся. Звик до того, що в оточенні самі лише військові й нікого іншого не бачив. У Києві вийшов, озирався, було якось не по собі. Дістають питання, які тобі задають. Коли запитують: Як у тебе справи? Які у військового справи — служба, війна. Або ще фраза: «Я тебе розумію, тобі важко». Не знаю, просто не звертаю уваги. Та є товариші, без яких і я б був не я. У перший же день війни вони не питали, що потрібно. От це питання — що тобі треба? — теж дістає. А друзі в перші дні привезли їжу, одяг, взуття. Та в кінці-кінців автомобільну техніку, телефон, павербанки, лампочки, батарейки, гуму, запчастини — це все треба. Це розхідний матеріал. До речі, згадую фразу, що належить Наполеону: «Народ, який не хоче годувати свою армію, скоро буде годувати чужу». Всі чомусь пропускають ключове слово «скоро». Що таке скоро, коли воно настане? Це відносна величина — може завтра, може через місяць, а то й через рік. У нас перша хвиля була така, що люди об’єдналися, а зараз втомилися. І оце відчуття, що війна десь там, а ми вже не на війні, вона надоїла, набридла і нам важко. Так от, хлопці й дівчата, це «скоро» може знову повторитися. Я ж не кажу, що це буде через місяць, це може бути через 5 років. Якщо ми не завершимо раз і назавжди, то це скоро може повторитися. І будемо тоді годувати чужу армію. Тому що ресурс вийде, люди загинуть, а ворог може причаїтися, затихнути і потім завдати нищівного удару.

— Вас Полтавщина й через стільки років не відпускає?

С. Я. Та я й не хочу поривати зв’язків. Навіть якщо я тут фізично не перебуваю, завжди цікавився, що відбувається в області. Ваше інтернет-видання постійно перечитую — щось мені знайоме, щось нове, багато чого змінилося. З тим колективом, який був навколо мене, по сьогоднішній день — теплі відносини. І з тими помічниками, які в мене були. Полтавщина мені закарбувалася в серці. І бачте бригада формується відсотків мабуть на 45 — це хлопці з Полтавщини. І коли читаєш особову справу, що військовослужбовець з Полтавщини, серце йокає, цікаво, а який він. З Кременчука одні, з Полтави інші — ну це вічна війна між містами і її мешканцями за першість.

— Пане Сергію, ви успішний управлінець, з великим досвідом. Ваші зв’язки знадобилися у війську, проте цілком могли б стати корисними і в тилу. Могли б, як зараз кажуть, тримати «економічний фронт».

С. Я. Для мене Україна — як дитина. Я був причетний до здобуття незалежності, доклав до цього багато зусиль у свої 17 років. Відповідальність за державу у мене колосальна. Зараз її потрібно захистити від ворога. Далі будемо розвивати, тому що державні підвалини у нас потужні. Та зараз питання номер один — завершити цю війну перемогою. І тут не потрібно думати, потрібно робити. І не питати, коли це закінчиться. Якщо ти щиро посил даєш, тобі дасться. Якщо ми щиро будемо захищати свою державу, то і знання в нас будуть, і можливості, і перемога в нас буде. Не знаю, як, але на сто відсотків буде. От тільки діяти треба вже сьогодні, тому що завтра буде пізно.

Надія ДІДЕНКО