Про зло, яке вміщається в людині, але не поміститься в епоху: у подкасті «Кіно за мільйон» — «Вбивці квіткової повні»

«Кубрик помер, але Скорсезе — він все ще живий. Так подякуємо ж Богу за це! І дякую нам усім за те, що ми тягнемося до подібного кіно і щиро прагнемо чогось більшого» — такими словами український кінокритик Станіслав Тарасенко закінчив вступну лекцію перед показом «Вбивць квіткової повні» і з цією фразою важко не погодитися.

Поки влітку всі жартували з «Барбенгеймера», Мартін Скорсезе готував головну кінобомбу року. Живий й класик покликав своїх головних муз — Леонардо ДіКапріо та Роберта Де Ніро — і створив один з кращих фільмів у своїй кар’єрі. Історія про цинічні вбивства індіаінців-осейджів в Оклахомі у 1920-х могла стати політичним трилером чи напруженим детективом. Але старий Мартін розповів цю історію як об’ємну психологічну драму про ницість людської натури. «Вбивці квіткової повні» — історія про зло, одночасно жахлива і прекрасна у своїй безпросвітності. Зло яке не звести до популярних кліше про расизм, капіталізм та інші часто вживані «ізми».