Павло фон Гарнієр: «Genius Loci» дореволюційних Павленок чи «імперський посіпака»?

Свого часу, у 2016 році, саме я був ініціатором перейменування вулиці Менжинського на честь Павла Антоновича фон Гарнієра (1864 — після 1944), і така назва прийшлася усім до вподоби і «приросла» до вулиці: її стали називати цим ім’ям не лише в офіційному, але й у побутовому спілкуванні, причому, як місцеві, так і люди, що живуть в інших районах міста. Переважна більшість мешканців вулиці своїм коштом зробили собі на будинки симпатичні таблички з цією назвою. 

Багатьом сподобалось, що вулиця отримала не абстрактну назву і не назву на честь якоїсь поважної особи, яка, проте, не має прямого відношення до цієї місцевості, а на честь видатної людини, що тут проживала. 

Тим більше, ще зовсім недавно, у 1960–1970-х роках, в цьому районі жило чимало людей, які були особисто знайомі з Павлом Антоновичем фон Гарнієром, пам’ятали і його самого, і його діяльність. 

Але у цієї назви несподівано з’явились опоненти, які почали доводити, що, по-перше, фон Гарнієр не був меценатом (чи був поганим меценатом); по-друге, начебто був «імперцем», «білогвардійцем», «денікінцем», «єдінонєдєлімщіком» або як би зараз сказали, «рашистом» та «рускоміровцем»; по-третє, що фон Гарнієр не мав графського титулу. 

Деякі «доводи» останнього часу — на тему вулиці графа фон Гарнієра — за жанром нагадують доноси 1930-х років, а деяких пустодумних авторів пустопорожніх кляуз зовсім нескладно уявити собі — наприклад, в формі НКВС в розстрільному підвалі, з задимленим «маузером» в руках. Принаймні, коли ти став чекістом, то всі попередні звинувачення проти тебе в корупції одразу стають неактуальними. І чомусь такі люди намагаються боротись з вигаданими «імперськими маркерами» в тиловій Полтаві, а не десь під Бахмутом чи на Мелітопольському напрямку! 

А взагалі, дуже сумно, що серйозна та цікава розмова про маловідомі сторінки полтавської минувшини завдяки «особливо пильним» «політрукам Шаріковим» спустилась на рівень особистих образ та «викривань» «ворогів народу». 

Отже, відомостей про Павла Антоновича фон Гарнієра лишилось не так багато, хоча на Павленках про нього зберіглася жива пам’ять, у тому числі, в нашій родині. 

Він був уродженцем Катеринослава (Дніпра), за батьком — німецько-французького дворянського походження. (Батько був римо-католиком, мати — православною; сам Павло Антонович відпочатку хрещений як православний.) Його доемігрантське життя було пов’язане виключно з Україною: Катеринослав, Чернігів, Харків, Сімферополь і найбільше — Полтава (1902–1920), куди він був запрошений для розбудови Полтавської земської лікарні відомим лікарем О.В Будаговським, в будинку якого і поселилася його родина. 

Через деякий час познайомився з мешканцями німецької колонії, що проживали на Павленках між вулицями Колонійською (нині вул. Сковороди) і Малою Зустрічною (нині вул. Г.Г. Мясоєдова), купує маєток та будинок в цій місцевості. 

Павло Антонович двічі обирався гласним (депутатом) Полтавської міської думи у 1906–1914 роках. Завдяки його зусиллям, а в думі він входив до міської санітарної ради, було збудовано перший водогін на Павленки — від Панянського водозабору та встановлено насос — для подачі води з Подолу у верхню частину Полтави. Ландшафтне оздоблення Павленок — в районі вулиць Покровської та фон Гарнієра — теж заслуга цієї родини. Був навіть цікавий, але не реалізований через революцію проект створення на Павленках великого гідропарку із штучним ставком — по лінії річища Тарапункьки у Бабичівському ярі (в районі нинішньої вулиці Астрономічної та провулка Суконного, вниз від стадіону «Ворскла» по вулиці Покровській). Ініціатива по створенню Українського вільного козацтва на початку революції — це теж великий внесок у тогочасний український соціально-політичний процес. 

Тож Павлу фон Гарнієру та його родині Полтава можуть бути вдячними за великий будинок на Павленках, де протягом багатьох десятиліть міститься Полтавський обласний центр науково-технічної творчості учнівської молоді Полтавської обласної ради. А також — за «будинок Невіанта» в центрі міста, де міститься ЗАГС Шевченківського району. 

На початку 1917 року, після Лютневої буржуазної революції, саме фон Гарнієр став організатором на Полтавщині дуже важливої ініціативи: Вільного українського козацтва — військово-міліційних формувань, які розглядалися як основа майбутніх збройних сил тоді ще не проголошеної незалежної Української держави. Перші такі загони з’явились у Звенигородському повіті Київської губернії та у Полтаві, до них могли вступати чоловіки за 18 років, які не притягались до кримінальної відповідальності та не ворожі українській справі. У Києві з учасників Вільного козацтва було сформовано Перший Український козачий полк імені Богдана Хмельницького (біля 3 тисяч козаків), про що було оголошено 18 травня 1917 року. Найбільшого поширення Вільне козацтво набуло якраз на територіях колишньої Гетьманщини — на Київщині, Полтавщині та Чернігівщині. Перший Всеукраїнський з’їзд Вільного козацтва відбувся 3–7 жовтня 1917 року у Чигирині: почесним отаманом було обрано царського генерала, пізніше — гетьмана Павла Скоропадського, наказним отаманом — Івана Полтавця-Остряницю. 

Але у Полтаві загін Вільного козацтва було зібрано одразу після Лютневої революції сформовано та екіпіровано саме зусиллями та коштом Павла фон Гарнієра. Навіть було пошито оригінальний воєнний однострій. В юності я особисто знав кравця, що пошив цю форму для козаків на замовлення Павла Антоновича, пізніше — був знайомим з його донькою, онукою та правнуком. І навесні 1917 року частина цього загону, до якого входили батько космонавта Берегового Тимофій, батько кіноактриси Клари Лучко Степан, Олександр Бей, Іван Літус, мій рідний дід Василь Окара та деякі інші, прибула до Санкт-Петербурга — для захисту завоювань буржуазно-демократичної революції. Серед цих завоювань та нових політичних перспектив було право народів імперії на вільний розвиток і проголошення автономної, згодом — незалежної Української держави. Справа в тім, що Павло Антонович був особисто добре знайомий з головою Державної думи III та IV скликань Михайлом Родзянком, який був одним з головних провідників буржуазної революції та ліквідації монархії (приймав зречення в Миколи II). Розпад Російської імперії вони всі вважали як унікальний шанс для України. 

Павлу фон Гарнієру дорікають участю в Білій армії в якості медика. Про це розказала на допиті в НКВС його старша донька Нонна. Спочатку, у середині 1919 року, його запросили в госпіталь — лікувати поранених, а потім, при відступі з Полтави, з Білою армією тікали всі, хто тільки міг і хто не втік раніше, у тому числі, друзі фон Гарнієрів Будаговські. А чи була тоді якась інша альтернатива для тих, кого більшовики називали «бывшими»? 

Це протягом 1918-го чи на початку 1919 року можна було перебирати політичними симпатіями: УНР, Українська держава Скоропадського, петлюрівська Директорія, Революційна повстанська армія Махна, Добровольча армія Денікіна — кому що до вподоби! Але тоді фон Гарнієр не приставав до денікінців. У середині — другій половині 1919 року вибір став невідворотним: на той час це був не політичний вибір, а форма евакуації від червоного терору — з окупованої більшовиками Полтавщини. 

Тоді навіть Українська Галицька армія, учасників якої точно ніяк не запідозрити у симпатіях до ідеї «Единой и неделимой России», через замирення Петлюри з Пілсудським змушена була восени 1919 року увійти до складу денікінського війська. От як командування Галицької армії трохи раніше, у наказі до своїх вояків від 25 серпня 1919 року, оцінює поточну політичну ситуацію: «Ген. Денікін не є вашим ворогом, а є приятелем. В складі своєї армії він має 75% таких же українців, як і ви, які йдуть до одної ціли — визволення свого народу від большевиків. Не маєте виступати вороже проти армії ген. Денікіна». 

Фон Гарнієра можна було б вважати денікінцем у разі, якби його участь в Добровольчій армії носила б послідовний, системний, ідеологічно вмотивований характер. Себто якби він був переконаним українофобом, противником українського відродження та прихильником «білої» ідеї — ідеї «Единой и неделимой России», членом «Союза Михаила Архангела», «Союза русского народа» чи інших чорносотенних організацій, автором яких-небудь антиукраїнських відозв, статей на захист монархії чи чогось такого. 

Але нічого подібного не було! 

Якщо 1918-й рік запам’ятався сучасникам як жахливий, то 1919-й запам’ятався як ще жахливіший та кривавіший. 

Де у 1919-му був Скоропадський, якому симпатизував фон Гарнієр? Вже на еміграції, у Німеччині. 

Де був полковник Болбочан, що навесні 1918 року звільнив Полтаву від більшовиків? Страчений (фактично, за наказом Петлюри) 28 червня 1919 року поблизу Кам’янця-Подільського. 

Де був сам Петлюра у цей час? 

А Петлюра — намагається налагодити спільну боротьбу проти більшовицької орди спільно з… Денікіним та «ВСЮР» («Вооруженные силы Юга России»)! Але після зайняття Києва денікінцями, петлюрівцями («Дієвою армією УНР») та Галицькою армією 30–31 серпня 1919 року, після кількох непорозумінь, що були викликані, як вважають історики, особистими амбіціями та неадекватними діями петлюрівського полковника Володимира Сальського та денікінського генерал-лейтенанта Миколи фон Брєдова, відбулась «київська катастрофа» — захоплення влади денікінцями, потім — більшовиками. Петлюра буде розгромлений та змаргіналізований (саме про цей період — відома приказка «У вагоні — директорія, під вагоном — територія»), у 1920-му — емігрує в Польщу. 

До речі, у складі денікінської Білої армії з відомих полтавців перебував Юрій Кондратюк (Олександр Шаргей) (1897 — близько 1942) — один з піонерів космонавтики, гордість Полтави — на честь якого названо Національний університет «Полтавська політехніка» та кратер на Місяці. 

Також до Білої армії та «ВСЮР» вступив і Дмитро Ахшарумов (1864–1938) — видатний український музикант (скрипаль та диригент), який на початку XX ст. заснував у Полтаві музичне училище та симфонічний оркестр. Нинішній камерний оркестр Полтавської обласної філармонії носить ім’я Дмитра Ахшарумова. Більшовицька влада розстріляє його в 1938 році в Ашгабаті. 

Закон України № 3005-IX «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії» забороняє присвоювати географічним об’єктам назви, що «глорифікують, увічнюють, пропагують або містять символіку російської імперської політики, а також держави-терориста (держави-агресора)» (ст. 4). Але яке це має відношення до Павла фон Гарнієра? 

Ті буремні події революції та визвольних змагань 1917–1920-х років стають дещо ближче та зрозуміліше з погляду 2022–2023 років: наприклад, для багатьох мешканців Маріуполя виїзд з окупованого рашистами міста у березні, квітні та травні минулого року через територію Росії до країн ЄС став чи не єдиним шансом на фізичне виживання! Так само зараз відбувається з окупованими регіонами Запоріжжя та Лівобережжя Херсонської області. 

Радянський комуністичний тоталітаризм у 1920–1950-х, якщо хтось забув чи не знав, — це аж ніяк не жарти! Це жорстка тоталітарна кровожерлива машина. Доньки Павла Антоновича фон Гарнієра, що не виїхали на еміграцію і повернулись до рідної Полтави у 1922 році, стали жертвами радянських репресій. Старшу, Нонну Савицьку, на початку 1920-х жорстоко катували чекісти — через що вона не могла мати дітей. Потім, наприкінці 1930-х, більше року провела в тюрмі НКВС — за те, що отримала від батька-емігранта кілька листівок з Болгарії! 

Щодо того, чи був фон Гарнієр графом, то тут процитую поважну і добре відому в Полтаві людину — художнього керівника дитячо-юнацького спортивно-танцювального центру «Акцент», правнуку Павла Антоновича Олену Рагуліну: 

«Чи можна довести зараз наявність в мого прадіда графського титулу? Гіпотетично — так, але для цього треба дослідити величезний масив документів царської канцелярії Миколи II, що фізично неможливо та і для мене та моїх рідних це не має принципового значення. 

Більше того, думаю, що саме відсутність документів на графський титул і зберегла життя моїм предкам. Хоча на Павленках усі сусіди, що пам’ятали фон Гарнієра, завжди називали його графом. 

Ось як згадує фон Гарнієра у своїй поемі полтавська режисерка та активіст німецької громади Зінаїда Шмідт: 

Здесь граф немецкий летом отдыхал. 
Земля и дом — его законное имение. 
Своих корней немецких не скрывал, 
Тогда на немцев не было гонения». 

Підтверджую, це чиста правда: на Павленках усі — і хто особисто пам’ятав фон Гарнієра, і хто пам’ятав його по переказах, називали Павла Антоновича «графом». Хіба того не достатньо для найменування вулиці? 

Для цього кута Павленок — в районі Садівництва та центру науково-технічної творчості молоді — саме Павло фон Гарнієр став тим, кого ще з давньоримських часів було прийнято називати «Genius Loci», тобто «генієм місця» — духом-покровителем якоїсь місцини. 

Отже ще раз: якщо людина жила до революції, за царського режиму, якщо людина була дворянського походження, якщо людина не хотіла бути розтерзаною більшовицькими катами, якщо людина діяла на благо України — це ще аж ніяк не привід вважати її ім’я «імперським посіпакою», «колоніальним маркером» чи символом «рашизму». 

Адже назви вулиць повинні нам нагадувати і про нашу національну історичну героїку, і про нашу спрямованість в майбутнє, і про тих людей, що зробили Полтаву саме такою, якою ми її знаємо і любимо. 

Михайло ОКАРА, краєзнавець, Полтава