Керівник готелю «Турист» про соціалізацію ВПО: я намагаюся дати людям вудочку, а не рибу

Вже більше року минуло з початку повномасштабного вторгнення РФ, яке гостро актуалізувало перед владою та місцевими громадами проблему внутрішньо переміщених осіб. Однак, мусимо визнати, ця проблема не так вирішується, як замулюється. Досить повільно просуваються процеси забезпечення ВПО власним житлом та їхнім працевлаштуванням. Це все мимоволі призводить до того, що вказана категорія протягом тривалого часу не соціалізується у нових громадах, а навпаки — постійний статус осіб, які залежать від «казенного» житла та харчування, призводить до втрати орієнтирів та навіть до втрати віри у життя.

Керівник ПрАТ «Полтаватурист» Віталій Романець зустрівся із «Полтавщиною», щоб розповісти про власний та нелегкий досвід роботи із ВПО.

— Початок війни я зустрів у Києві. Свідомо повернувся до Полтави, на своє місце роботи, адже розумів, що тільки власним прикладом об’єднаю людей, надам їм віру та не допущу зупинки роботи колективу. Це дійсно спрацювало. Колектив згуртувався та був готовий до будь-яких викликів.

З того моменту через «Турист» пройшло 27 тисяч ВПО. Наразі у нас мешкає до сотні людей цієї категорії. Із самого початку я обрав той сценарій роботи із ними, який, на мою думку, допоміг би цим знедоленим людям швидше соціалізуватися та повірити якщо не у Полтаву, то у подальше життя в Україні. Головний принцип, який я запропонував, належить не мені, він відомий — дати людині не рибу, а вудочку.

На базі «Туристу» працює 2 цехи швейного виробництва, на них працює до 50 ВПО. Людей я офіційно працевлаштовував офіціантами, покоївками. Залучив їх до будівельних робіт, до благоустрою на території. Завдяки своїм товаришам та друзям у Полтаві працевлаштував людей в інших сферах, зокрема, у сфері фармацевтики.

Окрім роботи намагався створити для переселенців людські, комфортні умови життя. Так, у нас харчується певна кількість ВПО, за договором, за символічну суму. Однак, окремі люди сказали, що хочуть харчуватися самостійно, але їм потрібні мультиварки та мікрохвильовки. Це все було забезпечено. По профспілковій лінії придбані пральні машини, інше обладнання, яке забезпечило людські умови життя. Паралельно я залучав ВПО до нашого музею народної творчості, проводив майстер-класи з приготування галушок та вареників.

Ще один приклад роботи — залучення їх до допомоги військовому госпіталю. Жінки приєднувалися до приготування смачних страв для поранених. Такі жінки самі бачать людей, які, наприклад, втратили кінцівки на їхніх малих батьківщинах. Це певним чином і зобов’язує, і вчить бути потрібним суспільству.

Подарувати людям надію можна по-різному. Пригадую такий випадок. Снідали за столом переселенки з міста Щастя Луганської області, молоді ще мами та їхні маленькі діти. Я привітався з дівчинкою, який було 3 роки. Запитав у неї, звідкіля вона? — Я приехала из Счастья, — відповіла дівчинка. А її мати при цьому сумно усміхнулася. Але я запропонував цій дівчинці бути моєю заступницею, на половину окладу. Щоб у неї було інше щастя, вже у Полтаві. Дівчинка зраділа і голосно заявила мамі, що дарма вона скаржилася, що у Полтаві не буде роботи. Адже вона вже знайшла! Така психологічна підтримка людям необхідна. Повірити в Полтаву я пропонував не тільки 3-річній дівчинці із Щастя, але й дорослим та поважним людям з Харкова. З початку вторгнення вони хотіли їхати далі, аж до західного кордону України. Я запевняв їх, що безпечнішого міста, ніж Полтава, їм не знайти. Сюди переїхали спеціалісти з багатьох галузей, Полтава продовжує стояти на перетині транспортних ліній, а також продовжує виконувати роль надійного тилу. І мене послухали. І тепер дякують, що не помилилися.

Вважаю, що така форма роботи перетворює людей зі статусом «ВПО» на полтавців, на повноцінних членів громади. Цих людей не потрібно постійно тримати в режимі — «харчуй, одягай, дай-дай-дай». На цьому більше заробляють чиновники, аніж є реальна користь для переселенців. Дуже хочу, щоб інші підходи взяли верх над бажанням просто заробити на переселенцях без реального вирішення їх нагальних проблем. А головна проблема — найшвидша соціалізація та віра у себе та своє майбутнє.

Віталій Романець також має надію, що суди вже другої інстанції поставлять крапку у майнових спорах навколо «Туристу». Це дозволило б залучити в розвиток комплексу та навколишньої території потужних інвесторів (а пропозиції, зокрема й від міжнародних фондів, вже є), які б перетворили цей зелений куточок Полтави на безпечну та вільну для відвідування зону відпочинку.

Ян ПРУГЛО, «Полтавщина»