«Хочу стати психологом-реабілітологом, бо бачу скільки проблем у військовослужбовців»: боєць з Полтавщини повернувся із США після протезування

Нині Максим на Львівщині й невдовзі його реабілітація завершиться. Чоловік хоче здобути нову освіту, щоб допомагати іншим українським захисникам, які втратили кінцівки.

У цьому інтерв’ю Максим Даценко розповідає, як отримав поранення та як відбувалося його протезування за кордоном й чим після завершення реабілітації буде займатися.

«Із самого ранку росіяни штурмували наші позиції»

Максим Даценко із позивним «Доц» перший бойовий досвід отримав у 2018 році під час служби в операції об’єднаних сил на сході України. Після завершення контракту працював у Києві на будівництві та за кордоном.

Напередодні початку повномасштабної війни Росії проти України повернувся до батьків у Велику Багачку й 24 лютого о восьмій ранку вже був у військкоматі.

«Прокинувся від того, що мама бігає по квартирі і каже десь щось вибухнуло. Але я далі ліг спати. Коли вдруге вибухнуло мама вже включила телевізор і каже: «Максим, вставай. Війна почалася».

Вибухало це аж на миргородському аеродромі — це кілометрів 30 від того місця де я був. Але тим не менше було чути. О 8:30 я вже пройшов медогляд у військкоматі та чекав на відправку. Але забрали мене тільки 25 лютого, бо дуже багато людей було і просто не встигали всіх відвозити».

Службу Максим «Доц» проходив у складі 72- ї окремої механізованої бригади на посаді стрільця-санітара. Поранення чоловік отримав ввечері 14 серпня. Тоді російські окупанти штурмували бойові позиції українських військових, які були розташовані поруч із селищем Володимирівка Волноваського району на Донеччині.

«Нашу позицію штурмувала морська піхота РФ. Штурм почали із самого ранку, але тільки під вечір вони нас почали вже вибивати з позицій. І під час перестрілки мені прилетіло: це могла бути або ручна граната або підствольна. Після вибуху заповз у бліндаж і крикнув: «Я 300!» Товариш допоміг накласти мені турнікет і я вже чекав доки мене евакуюють.

Після поранення я нічого не відчув. Спершу — просто зрозумів, що відірвало, то відірвало: я відразу почав знімати відео на пам’ять. Це одна із перших моїх реакцій була. Далі я ще намагався забрати з собою відірвану стопу: я її підв’язав шнурками до пояса. Думав, заберу її з собою, якщо можливо буде врятувати. Про що я дійсно в той момент жалів, що в мене не було гранати на випадок, якщо потраплю у полон».

Після поранення Максим Даценко потрапив у реанімацію Дніпропетровської обласної лікарні: крім відірваної частини кінцівки, у чоловіка були пробиті легені. Пізніше його перевели у Вінницьку обласну лікарню: за майже три тижні військового оперували дев’ять разів.

«Після завершення лікування мене спочатку направили в один санаторій, потім я перевівся в інший санаторій «Галичина» біля Львова і паралельно з тим подавав заявки в різні протез-фірми. Одною з них була Protez Foundation до якої я потім і поїхав, заповнивши анкету через їх Instagram.

У чому був плюс: вони забирають тих, хто недавно отримав поранення. Чим менше пройшов термін, тим менше в людини м’язова атрофія. А вони тільки місяць мають часу, щоб тебе поставити на протез і навчити на ньому ходити. У мене на той час було 3 — 3,5 місяці після поранення. Тому мені просто пощастило, що я потрапив у цю категорію».

«В Америці швидкість виготовлення протеза якась надлюдська»

До США Максим Даценко прилетів у грудні. Майже сотня людей з діаспори у міжнародному аеропорту Міннеаполіс зустрічали українських захисників, які прилетіли на протезування.

«У нас була широка культурна програма: родео, хокей, баскетбол, також ми літали в інші штати.

Стосовно протезування, якщо у нас можуть зробити зліпок і виготовити протез, то в когось це займає тиждень, а в когось й місяць. То в мене в обід приблизно зняли заміри і о п’ятій вечора мені вже видали протез. При тому, що це не тільки мені індивідуально, а багатьом: нас там 9 чоловік було.

В Америці швидкість виготовлення протеза просто якась надлюдська: все пройшло дуже швидко і ми там не проходили період реабілітації. Звісно, з нами там займалися та регулювали протези: приходив Адам (в нього була також ампутація), він нам показував вправи загального розвитку, нам коректували ходу і все це було протягом місяця, таким експрес-курсом, але тим не менш цього було достатньо, щоб коли я повернувся в Україну міг спокійно пересуватися і вміти регулювати собі протез.

Протезування було безкоштовне й переліт, проживання, подальше обслуговування та додаткові компоненти. Плюс вони відкрили у Сваляві своє так зване «СТО» для тих, кого протезували. Це все робиться за благодійні внески: на рахунок цього фонду донатять люди з України. В основному це бізнесмени у США і наша діаспора. Обслуговування вони також роблять безплатно».

«Найкращий тренер для ходи на протезі — львівська бруківка»

Після повернення в Україну, Максим Даценко багато подорожував із новим протезом та спускався на сноуборді у Карпатах.

«Протез механічний: мені, щоб розігнулося коліно, потрібно просто залишком ноги викинути вперед і він працює за рахунок механіки. Це дуже крута штука, яка дозволяє ходити й мені зараз не треба бігати на милицях. В мене найкращий тренер — це львівська бруківка: там на двох ногах незручно ходити, а на протезі — це найкращий тренер».

«Бачу скільки різних проблем є наразі у військовослужбовців — це і залежність від знеболюючих»

Максим Даценко має економічну освіту, а після завершення реабілітації хоче навчатися на психолога-реабілітолога, щоб допомагати іншим військовим, які на війні втратили кінцівки.

«Бачу скільки різних проблем є наразі у військовослужбовців — це і психологічні, в плані якісь апатичні деструктивні настрої: це є залежність від знеболюючих, бо на фоні фантомних болів є різні залежності від тих самих опіумних знеболюючих чи ще якихось препаратів.

Також люди, які у 2014-2015 роках брали участь в АТО, серед цих людей є досить таки немалий відсоток тих, які закінчили життя самогубством, бо не було нормального постреабілітаційного супроводу. І люди з посттравматичними синдромами закривалися в собі і не знали, що робити і в якісь моменти це доводило їх до таких радикальних дій. Тому, я б хотів більше працювати у цьому напрямку».

Про ставлення до втраченої частини ноги військовий говорить так:

«Перше: якщо щось не влаштовує — зміни. Не можеш змінити не «парся». Я можу змінити відсутність своєї ноги? Не можу. Чому я буду через це хвилюватися?

А друге, як мені батько казав:

«Єдине, що я не можу — це бути мамою. Все».

Отакі два основні постулати. І їх особисто для мене абсолютно достатньо».

Ольга ГРИНЕНКО, «Полтавщина»