Володимир Мирний: «Письменник сьогодні — злиденна людина»

Володимир Мирний, котрий свого часу очолював Полтавську обласну організацію Національної спілки письменників України, — автор 17 книг поезії та прози, які вийшли друком у різні роки у видавництвах Києва, Харкова й Полтави. Він — лауреат премій імені Івана Котляревського та Леоніда Бразова. Володимир Степанович — патріот усього українського, й це засвідчує, зокрема, у вірші «Бережімо рідну мову». Є письменники, які змолоду пишуть поезію, а потім повністю переходять на велику прозу. Володимир Мирний — один із небагатьох, хто, присвятивши 50 років життя літературній творчості, проніс поетичне слово через усе життя. Хоча прозу пише також, однак залишився вірним поезії. Багато хто з шанувальників літературного слова знає його саме як поета.

Член Національної спілки письменників України, голова Полтавської спілки літераторів Микола Костенко привітав Володимира Степановича з його 75-річчям і сказав, що це «поет дивовижний, прекрасний, оригінальний».

— Я ще й у Полтаві не жив, а вже знав, що тут є такий лірик, вірші якого ніжні, тонкі, перенасичені почуттями, — зазначив Микола Васильович. — Володимир Мирний продовжує в українській літературі лінію Андрія Малишка, Володимира Сосюри. Усі ми потроху пишемо лірику, але ніхто не може писати її так, як Володимир Степанович.

Справді, як красиво звучать слова: «Магія жіночого лиця, прекрасного в довершеності ліній», і ці: «Хвала тобі, хвала тобі, життя, що можу з цього дива дивуватись»...

Колега Володимира Степановича по перу Анатолій Гальченко згадав:

— Я вперше побачив Володимира Мирного п’ятдесят років тому в старому приміщенні Спілки письменників по вулиці Паризької комуни. Ми були тоді молоді, але вже під час першої зустрічі склалося враження, що переді мною — зрілий поет. Він уже тоді чудово володів формою. Це була красива традиційна, майже бездоганна форма. Володимир Мирний — скороспілка у порівнянні з нами, раніше за нас увійшов у коло поетів — корифеїв того часу. По природі поетичній це тонкий лірик, який має глибоке відчуття природи. Для прозаїка головне — знання матеріалу, для поета — емоції. Володимир Мирний не створював нових форм, але традиційні використовував бездоганно. Я читав багато творів Володимира Степановича — від поезії до серйозної і не досить веселої прози. У його доробку є етюди, оповідання, невеликі повісті, але поета Володимира Мирного ми не віддамо навіть суворій прозі. Його вірші — це поетична історія Полтави.

Ювіляр продемонстрував учасникам зустрічі альбомчик, якому вже 60 років. У ньому — його давня «Поема про Чорнухи». Уже там — восьмирядковий вірш, перехресні рими. Юний тоді автор гордився, що живе на сковородинівській землі (до Чорнух він переїхав з мамою з села Рої Решетилівського району). Його перший вірш надрукувала газета «Колгоспна праця» (нині — «Нова праця»). Згадав Мирний і про часи навчання у Львівському університеті:

— Іван Верган — друг Максима Рильського — людина, яка підняла мене на крило. Прочитавши мої вірші, він зазначив: «У цього хлопця буде гарний шлях!».

Творчий шлях Володимира Мирного справді багатий духовними здобутками. Володимир Степанович розповів, що проза й поезія народжуються у подорожах, фізичній роботі, у тому числі — на городі в селі. Ювіляр вдячний обласній владі за те, що книга поезії і прози «Стукати у брами» була видана до його 75-річчя як соціально значуща за державні кошти. Зізнався, що молив Бога, щоб ця книжка побачила світ — боявся, що все те пропаде...

— Зараз письменник — дуже злиденний чоловік, — сказав Володимир Степанович. — Якщо пощастить знайти спонсора, то вдасться видати книгу.

До речі, книзі Володимира Мирного «Стукати у брами» цього року присуджене перше місце в номінації «Краща поетична збірка» конкурсу «Краща книга Полтавщини».

Наталія ЖОВНІР, «Полтавщина»