Діжка зради з ложкою перемоги, або Роздуми до 30-річчя Незалежності України

В міжнародних відносинах національна держава — це суб’єкт, який формує і реалізовує внутрішню та зовнішню політику самостійно, а також визнає таке ж право за іншими суб’єктами.

Національні держави почали виникати після Тридцятирічної війни у Європі (1618-1648 рр.), коли на історичну арену вийшла національна буржуазія. На тих теренах Речі Посполитої, які наразі є територією України, феодальні процеси тоді й не думали згортатися, тому навіть найосвіченіші люди того часу існували саме в цій феодальній, а не національній парадигмі: є сюзерени, а є васали. Сюзереном може бути будь-хто — були б тільки від нього старшині права та вольності.

Не будемо зараз застосовувати історичне «якби» в ракурсі «А якщо б Богдан Хмельницький став би суверенним правителем національної держави…». Бо, наприклад, якби існувала Машина часу, то можна було б перенести в минуле танки та вертольоти: «І тоді ми як дали б…». Такі мрії хіба що можна застосувати у жанрі «попаданців» для обивательських читанок. Далі продовжимо без цих умовностей, без яких і існує мадам Кліо. Тому тільки факт — згодом сучасна територія України була розподілена між сусідніми імперіями.

З причини революційних процесів у Російській імперії у 1917 році невелика група українських інтелектуалів спробувала взяти та зберегти владу, щоб започаткувати власну, національну державу. Однак, як зараз би сказали, більшовики переграли їх в PR-комунікаціях з народом, і більш популярні ліві ідеї (а навіть перші українські самостійники — це більше ліві політики) прирекли Україну на подальше існування в російській, але вже в червоній імперії.

У 1991 році, знову з причини по суті революційних подій у Москві, партійній номенклатурі в України на голову звалилася незалежність. Як ми вказували вище, при цьому ніхто із них не був національною елітою, тому що не мав традицій державності. Були хіба що навички управління в рамках інших національних суверенних проектів. Однак не більше. Навпаки, наприклад, наші сусіди — поляки та литовці — мали таки традиції і з покоління в покоління пам’ять про це передавалася, підтримуючи вогник національних еліт.

Можливо, саме ця, своєрідна «пологова травма» наклала свій відбиток на увесь подальший розвиток нашої влади, яка не будучи національною елітою, видавала себе за саме таку. А це у свою чергу відбилося й на усьому іншому: на політичному, соціальному і економічному сегментах.

Наші псевдоеліти, якщо їх називати без жодних ознак толерантності, сприйняли новоутворену державу у якості своєї феодальної вотчини. А тут потрібно не ловити гав, а енергійно працювати кулаками, ліктями та зубами. Тимчасові переможці у цій битві за колишнє «народне господарство та соціалістичну власність» просто грабували і грабували досить масштабно, адже існувало розуміння, що завтра грабувати може вже інший. Як писав, не проти ночі буде пом’янутий, радянський письменник Аркадій Гайдар: «Нам бы только ночь простоять да день продержаться». Коли розглядаєш ті чи інші державні рішення, а особливо державні закупівлі, саме під призмою цієї логіки, то все чарівно встає на свої місця і перед дослідником усе вибудовується у цілісну, самодостатню та логічну систему. А політична боротьба, без урахування різноманітних політичних прапорів, відбувається саме за доступ до права розпоряджатися власністю та фінансами.

Звичайно, новітні феодали для зовнішньої легітимації грабунку (а в умовах офіційної війни — мародерства) почали підшукувати собі або старих, або нових сюзеренів. У більшості зійшлися на думці, що якщо СРСР та його правонаступник РФ програли «Холодну війну», то логічно обрати сюзерена-переможця. Логіка тут наступна «Ми будемо продовжувати нацарьовувати умовні три рублі і визнавати себе вашими васалами». Хоча тут наші сучасні нувориші прорахувалися, адже зовнішні національні еліти, все розуміючи, не розглядають цих гетьманів та батьків суверенними та потрібними. А тому з часом через вже створену паралельну та антикорупційну тріаду (НАБУ-САП-ВАКС) будуть поступово вичищати від них державні органи та забирати у них активи. Добре це чи погано — тема для окремих роздумів.

Цей блок хотілося б завершити надією, що можливо навіть не сучасна молодь, перед очима якої, даруйте за тавтологію, культивувався культ «чистогану», а сьогоднішні першокласники (або навіть ще ненароджені) усвідомлять себе саме національною та суверенною елітою. Адже суверенітет — це право приймати рішення самостійно і приймати їх для блага усіх громадян без винятку. Коротко зауважимо, що ми не хочемо якось принизити сучасні покоління, серед яких є багато достойних та чесних людей.

При цьому зауважимо, що ці достойники мають наповнювати державну незалежність не символічною гігантоманією, а реальним змістом. Наприклад, один технопарк навіть не в рази корисніший від викладеного кавунами (чи іншими предметами або людьми) Тризубу. Це взагалі інший вимір, паралельний Всесвіт раціональності та розуму. Саме акцент не на форму, а на наповнення форми змістом — наповнить змістом і наш суверенітет.

Полтавський ракурс Незалежності

Течія незалежного існування в ракурсі Полтави кардинально не відрізнялася від всеукраїнських процесів, хіба що з місцевим, неквапливим «колоритом».

В пострадянських умовах, коли ще був сильним патерналізм, Анатолій Кукоба, маючи під рукою працюючі заводи та беззаперечний авторитет, тримав місто у порядку та розвивав його у рамках свого особистого бачення. Звичайно, при цьому він мав за плечима певну управлінську школу партійної номенклатури.

Олександр Мамай взяв своєрідну міську булаву вже в інших економічних реаліях та без згаданих навичок, адже до цього ніколи не був чиновником. Для певної групи населення Олександр Мамай, як і свого часу Анатолій Кукоба, став «своїм», людиною, яка піклується про простий народ. Однак на його мерство припадає й час народження та активізації громадянського суспільства. Вибуховий розвиток соціальних мереж тільки підсилив цей процес, тому з кожною каденцією міський голова відчуває все більш принциповий спротив.

Сфера промисловості з часів «раннього Кукоби» суттєво скоротилася, тому на перше місце вийшла сфера послуг. Вона стала бюджетоутворюючою та отримала певну соціальну вагу. Якщо порівняти фото радянської та сучасної Полтави, то ми побачимо появу різноманітних ларьків, парад різноманітної агресивної реклами, прибирання дерев, які загороджували фасад закладів і «псували товарний вигляд».

При цьому державний Київ сильно не переймався станом справ у регіонах (як правило місцеві еліти за лояльність центру вибивали кошти на місцеві проблеми). Тому в обласний центр потроху почав вселятися дух занепаду та глибокої провінційності. Спірна теорія розбитих вікон саме на полтавському прикладі доводить свою реальність.

Справжнім соромом та шоком для полтавців є напівзруйновані будинки Кадетського корпусу та Дворянського зібрання (символи хоч імперської, але державності). Ці будівлі утворюють не тільки центр, а й незримий дух Полтави, її історичний та сучасний статус.

Наразі держава (не без підтримки небайдужих полтавців) звернула на них увагу і обіцяє врятувати. І якщо знищення та занепад «полтавоформуючої» Круглої площі — це своєрідне дно, то її певний «ренесанс» стане відправною точкою для відштовхування, точкою для розвитку не тільки Полтави, а й держави. Адже в реалізації саме таких проектів громадяни підсвідомо відчувають, що живуть не в умовах Дикого поля, а в державі та громаді, якими керують люди з державним мисленням, які можуть заглянути навіть в ті майбутні часи, коли їх самих фізично вже не буде. Останнє й відрізняє сучасних «скоропадьків» від державників. Саме останні продовжать своє життя якщо не в граніті, але в людській пам’яті, що твердіше за граніт.

Цим оптимізмом хочемо завершити наші можливо не досить веселі, але чесні роздуми. А також привітати наших читачів із 30-річчям Незалежності все-таки нашої держави (адже інших українських держав не існує).

Тож усім нам — терпіння, мудрості та перемог!

Ян ПРУГЛО, «Полтавщина»