Як визволяли Україну

Війна того далекого жовтневого дня 1944 року покинула Україну, проте рани її ще довго будуть гоїтись у серцях українців та народів, яких вона торкнулася.

Від Сталінграду до Харкова

Початок визволення України можна відраховувати зі Сталінградської битви. За свідченням істориків, саме тоді було вперше зламано хребет військовому монстру Гітлера. Контрнаступ радянських військ, який розпочався зі Сталінграда, вже 18 грудня 1942 року дозволив звільнити перше українське містечко — с. Півнівку (Луганська область).

Проте визволення стало не меншою бідою для цивільного населення, ніж початок окупації. Відступаючи, німці нищили заводи, комунікації, мінували вокзали, будівлі. У селян забирали худобу. Як засвідчують полтавські старожили, німці прагли нічого не залишити за собою. Створювалися спеціальні вогнеметні бригади, які йшли вулицями і спалювали хати. Подейкують, що за пляшку «міцної» можна було домовитись, щоб полум’я вогнемета захлиснуло сарай, а не хату. Важливі будівлі, зокрема й у Полтаві, руйнувалися танками та бронетехнікою. На руїнах шукали собі поживи мародери.

Радянський плакат

Активний наступ тривав до лютого 1943 року. Червона Армія змогла звільнити частину Донбасу, увірвалася на Харківщину, яку німці обороняли із небувалою жорстокістю. Сам Харків кілька разів переходив від німців до радянської армії та назад. У дію зі сторони вермахту пішли всі інженерні нововведення — від реактивних гранатометів (на зразок радянських «Катюш») до нових танків «Пантера» та «Тигр».

Дорогою ціною

Далі для вермахту була болюча поразка під Курськом, а для радянської армії — низка перемог. Звільнено Донецьк, Маріуполь, Суми. Проте у бойові справи армії надто часто втручалася ідеологія. Багато міст намагалися захопити до комуністичних свят, через що війська виривалися вперед, піхота гинула без необхідної підтримки артилерії, авіації, танків. Взяти Київ Сталін запланував до річниці Жовтневої революції. Зараз важко судити про потрібність форсованого наступу на столицю та про відверту неготовність військ атакувати Правобережжя, де німці створили потужні укріплення. Проте атака відбулася. Букринський плацдарм, де радянське командування успіху майже не чекало, тримався на силі ідеології та на героїзмі радянських солдат. Саме на цьому героїзмі зараз так активно спекулюють політичні сили, а високі військові чини зробили грандіозну кар’єру. 6 листопада Київ було взято ціною неймовірних втрат — лише вбитими радянська історіографія зафіксувала 417 323 людини. Ще майже мільйон чоловіків були скалічені, загинули від ран у шпиталях, мали важкі поранення. Є дані, що трупи у радянських гімнастерках течія Дніпра виносила в Чорне море, де згодом їх прибивало навіть до турецького узбережжя.

Форсування Дніпра ціною півмільйона життів

У січні 1944 року радянська армія розпочала визволення Правобережжя та Криму. У березні танки вийшли вже до кордонів з Румунією. На початок жовтня територія України була звільнена майже повністю. Завершальні акорди визволення прозвучали в 20-х числах жовтня, коли війська 4-го Українського фронту вибили вермахт із Закарпаття.

На жаль, за кольоровими стрілками на мапах криються не тільки видатні перемоги, але й сотні тисяч життів, які були віддані за звільнення України.

Довгоочікуване визволення чи радянський терор?

Зазначимо, що прихід радянської влади далеко не всюди сприймався населенням позитивно. Справжнім терором обернулося визволення для Західної України, де діяла УПА, що не хотіла поступатися ідеалом незалежності заради комуністичної ідеології.

Для УПА в 1944 році війна ще тільки набирала своїх обретів

На жаль, 28 жовтня 1944 року війна для України ще не скінчилась. Тисячі українців билися і вмирали по всій Європі і... по обидві сторони фронту. Здобували перемогу наші солдати у рядах Червоної Армії, боролися з терором НКВС та СС у підпіллях ОУН і УПА, марно намагались створити українську армію у вермахті. Їх роз’єднали час і політики, їх відрізняла військова форма та калібри зброї в руках. Проте єднало їх одне — всі вони були українцями, готовими гинути за свою батьківщину.

Олександр КЛІМОВ, «Полтавщина»