Світлана Япринцева: Йдемо разом із бойовими побратимами у лавах «Сила і Честь», щоб достойно представити інтереси військових в органах місцевої влади

На запитання, чому дівчата обирають військову форму і берці, відповідає просто: «У моєму випадку це був свідомий вибір. І ось вже 22 роки не змінюю долі і мрії, не жалкую про свій вибір. А зараз, коли в країні триває війна, вважаю за свій обов’язок йти до кінця, не полишати військову службу».

— Напевно, у вас у родині були військові, котрі і вплинули на вибір?

— Татко був військовим. Родина переїздила з місця на місце, змінювалися гарнізони, не було постійного місця дислокації. І в моєму житті змінювалися школи, люди, міста. Так що звичного дитинства не було: виховувалася в таких умовах, що потрібно було самовдосконалюватися, уміти знаходити спільну мову з новими однокласниками, якщо хочете — виживати в нових умовах. Вирішила для себе, що не така вже я й слабка, щоб не спробувати себе на військовій службі. Та й служба в армії — не така вже й виключно чоловіча справа. Звісно, спершу було важко — і морально, і психологічно, і фізично. Та я не звикла відступати. Поставила собі мету, говорила, що зможу. Ламала себе, переступала через всі свої болі. Армія — це справді дуже хороша школа життя. Бо у цивільному житті, коли потрапляєш у складну ситуацію чи постаєш перед важким завданням, можеш проявити слабкодухість, залишаєш за собою право відступити і піти геть. А тут іншої можливості немає: відступиш — підведеш побратимів. В армії потрібно доводити, що ти не гірша за інших і все тобі під силу.

— То ви та сама жінка, котра веде за собою чоловіків?

— Десь трішки так є. Справа в тому, що посада командира автомобільного взводу завжди була «чоловічою». А коли парламент прийняв закон про гендерну рівність чоловіків і жінок у Збройних Силах України, мені у рамках експерименту запропонували спробувати свої сили на цій посаді. Я погодилася, бо знала, що впораюся із завданням. І вже півтора роки очолюю взвод. Була переконана, щоб керувати чоловіками, віддавати їм накази, потрібно мати бойовий досвід. Тому торік пройшла ротацію в ООС, змінила на службі чоловіка-водія, керувала вантажівкою. Йдеться не лише про офіційний статус, а й про моральне право, адже чоловіки у взводі у мене служать і молодші, й старші. Мотивувати молодь потрібно власним прикладом, власне, це й роблю.

— А до 2019 року у зоні АТО не були?

— Офіційно — ні. Командир не відпускав, говорив, що я йому тут потрібна. Натомість займалася волонтерством. Багато моїх друзів, переважно десантники, служили і служать нині на передовій. Друзі воювали, а я постійно була на телефоні з 2014 року, на зв’язку і вдень, і вночі. Я вже по голосу друзів розуміла, або вже все геть погано, або ж скоро буде погано. Моя місія була морально підтримувати їх у телефонному режимі, заспокоювати. А вже коли була можливість, навідувала їх на передовій як неофіційний психолог. Взагалі спілкуємося й зараз.

— Повертаючись до гендерного законодавства, вважаєте, що Верховна Рада прийняла правильне рішення, дозволивши жінкам обирати чоловічі професії?

— Так. Це потрібно було зробити раніше. Жінки в деяких моментах не те, щоб фізично сильніші, вони психологічно витриваліші, здатні у стресових ситуаціях реагувати швидше, ніж чоловіки. Тим більше, коли жінка із залізним характером. Стільки дівчат рятували наших бійців на передовій! Під обстрілами градів, витягували хлопців з бою і не думали про те, що це небезпечно і страшно, що це важко і їм не під силу. Знали, заради чого вони це роблять, стільки життів врятували. Мої знайомі, тендітні дівчата з легкістю витягували з-під обстрілів справжніх богатирів. Де й сили бралися! Напевно то все на адреналіні. Лише потім переводили подих і дивувалися, як це вдалося. Але коли розумієш, що від тебе залежить чиєсь життя, про своє навіть не думаєш. Не всі жінки такі, звісно. Я щиро захоплююся тими, які йдуть на рівні з чоловіками.

— Розумію, що, окрім армії, ви для себе іншого життя й не уявляєте.

— Дійсно так. У мене дві вищі освіти, та не уявляю, щоб доля склалася по-іншому. Маю фах правознавця, дипломи вдома припадають пилом. Юридичної практики не було — все життя в армії. Звісно, маю хобі, але вони також переважно «адреналінові». За винятком хіба фотографії, якою захоплююся, до війни дуже любила фотографувати. Зараз не ті часи. Ще захоплююся стрибками з парашутом, дуже люблю водити автівку. Підвищувала свою майстерність водія уже тут, в автороті. Мені дійсно потрібні драйв, рух, адреналін, певно тому, дуже люблю навчання на полігоні.

— Ви підтримуєте громадську організацію «Сила і Честь», разом із партійцями «СіЧі» берете участь у місцевих перегонах. Що вплинуло на вибір?

— Йдемо разом із бойовими побратимами у лавах «Сила і Честь», щоб достойно представити інтереси військових в органах місцевої влади. Бо останнім часом все занадто складно у Збройних Силах України і для тих, хто служить, і для тих, хто звільнився з лав армії. Хвиля патріотизму зійшла — і військові лишилися сам на сам зі своїми проблемами. «Сила і Честь» — це партія, не заплямована корупційними скандалами, чого аж ніяк не скажеш про ті політичні сили, що у різні роки були при владі, представлені на різних рівнях. Тому вибір, яка кажуть, був очевидним.

— Які проблеми військовослужбовців потребують нагального вирішення?

— Насамперед забезпечення житлом. Це питання зараз надзвичайно гостро. У минулі роки, коли вводилися в експлуатацію нові багатоповерхівки, частину квартир влада вручала військовим. Робили це з помпою, піаром, проте нині й цього немає. Більшість військовослужбовців, на жаль, живуть в орендованих квартирах. Навіть ті, хто мають вислугу, нагороди, хто звільнився із лав Збройних Сил. У місті будуються та здаються в експлуатацію багатоповерхівки, але це комерційне житло, придбати яке з нинішнім рівнем зарплат військовослужбовці не спроможні. До того ж не діють жодні міські програми пільгового будівництва. Якщо раніше забезпечення військових житлом відбувалося виключно коштом Державного бюджету, то нині це цілком можуть бути й місцеві програми. Головне — бажання та ініціатива депутатського корпусу міської влади. Я сама мешкаю у службовому житлі, хоча за два з половиною роки у статусі ветерана Збройних Сил маю право йти на пенсію. І я така, на превеликий жаль, не одна.

А ще влада не має жодного морального права забувати про родини загиблих земляків. Турбота про них має бути не для піару і не лише в пам’ятні дні та з нагоди державних свят. Бо для батьків важливо знати, що їхню дитину пам’ятають, а отже вона не дарма загинула у війні, що й досі триває.

— Що ж, захоплюючись Вашим життєвим шляхом — щиро бажаю Вам успіху у новій серйозній справі. Перемоги на виборах!

— Щиро дякую!

Пресслужба політичної партії «Сила і Честь»