Розмір тексту

Юрій Бублик: «Зі своєю жінкою одружувався двічі»

Фото з сімейного архіву

Народного депутата-«мажоритарника» Юрія Бублика земляки вперше делегували до парламенту 2012 року з іншої виборної посади голови Ковалівської сільради, що поблизу Полтави. Згодом мешканці обласного центру та двох прилеглих районів удруге довірили йому депутатський мандат. Однак за цей час їхній обранець так і не став героєм світських хронік. Тож найближчих йому людей виборці бачать не на телевізійних екранах, а поруч із собою — у звичайних крамницях, лікарнях, аптеках...І, звісно, не впізнають їх, не виокремлюють серед відвідувачів, перехожих. За таких умов спробуємо уважніше придивитися до «портрета» родини народного депутата, спілкуючись із ним, так би мовити, без краваток. 

— Пане Юрію, ви маєте чималу сімейку. Давайте згадаємо персоналії з тієї «в’язочки» Бубликів. 

— У нас із дружиною Тетяною п’ятеро дітей. Старша донька Анна вже заміжня. Тож завдяки їй маю ще й зятя та внука, поки що єдиного. Дві молодші доньки-двійнята — Єлизавета й Анастасія — минулого року закінчили школу і стали студентками, навчаються у вишах Львова та Харкова. А двійнята-синочки — Степанко і Михайлик — народились у серпні 2016 року. 

— Земляки знають про те, що ви з’явилися на світ, виростали і зараз живете у селі під Полтавою. І водночас не приховуєте нібито «нетипових» для нашого краю світоглядних позицій і переконань українського націоналіста. Тож дехто вперто шукає якихось «західняцьких» коренів бодай у родоводах близьких вам людей... 

— Такі пошуки будуть марними. Мої батьки — вихідці з Кіровоградщини та Полтавщини, тесть і теща — зі Славути Хмельницької області й із Молдови. Це, певно, зайвий раз підтверджує, що націоналісти народжуються не лише на Галичині...А коли зовсім серйозно, то зерна діяльного патріотизму й непримиренності до ворогів України зароджувались у мені, мабуть, іще тоді, коли слухав розповіді бабусі про Голодомор, який вона пережила, та інші жахіття совдепії. Так виховували мене й батьки. Тато дружини також прищепив доньці те, завдяки чому вона підтримує мене в усьому. 

— Неважко помітити, що ту своєрідну естафету поколінь ви передаєте своїм дітям. Адже полтавці бачили, як у 2014 році ви приходили на місцевий Майдан зі своїми молодшими доньками підліткового віку. 

— На той час Лізі й Насті виповнилося по 13 років. Однак брав їх із собою не лише на полтавський, а й на київський Майдан. Хоча тоді вони, мабуть, іще не до кінця усвідомлювали значимість тих подій. Та тепер, коли переглядають фото, дякують мені за те, що мали можливість спостерігати, як буквально на їхніх очах творилася наша новітня історія. Пригадую, саме під час Революції Гідності разом із донькою підійшли до військовослужбовців, які охороняли столичний урядовий квартал. Намагався з ними просто по-людськи поговорити. І наражався на завчену відповідь: мовляв, виконуємо наказ...Тоді запитав одного зі служивих: «А за таким наказом битимеш мою дитину?». Той лише відводив очі...

Донька запам’ятала цей епізод на все життя. Та й дружина Тетяна була на київському Майдані. Бачила, як мій номер у депутатському готелі перетворився на тимчасовий прихисток для десятків протестувальників. Останні заходили туди, щоб перепочити, помитися, перевдягнутися. Дружина порядкувала там, допомагала в усьому. Хоча й суто жіночих переживань вистачало. Бо з вікна того номера було видно, як убивають майданівців, палять їхні намети...

— А як у вас із Тетяною все починалося? Де познайомилися зі своєю майбутньою дружиною?

— На дискотеці в сільському клубі. Одружилися, коли навчався на третьому курсі аграрного вишу, а Тетяна лише планувала туди вступати, бо вона молодша за мене на п’ять років. На той час вік обох був таким, коли у стосунках іще нерідко переважають емоції. Тож усуціль безхмарними наші взаємини не назвеш. Дійшло навіть до розлучення. Хоча після нього дружина народила мені двох доньок...

— То це розлучення було фіктивним?

— Ні, справжнім. Просто ми тоді не жили разом десь, мабуть, із рік. Потім помирилися. І, мабуть, подорослішали, помудрішали, відчули відповідальність перед дітьми. Та до ще одного штампа в паспорті, як то кажуть, руки не доходили. Аж якось дружина зауважила: «І доки воно в нас буде не так, як у людей»... Тож якраз на день народження Лізи й Насті, яким тоді виповнювалося по п’ять років, ми з Тетяною пішли в сільраду і ще раз зареєстрували свій шлюб. Так що зі своєю жінкою я одружувався двічі. 

— Разом з дружиною маєте набагато більший досвід виховання дівчат, ніж хлопців. Із доньками ви були суворими батьками?

— Намагалися виховувати їх на принципах справедливості. Хоча панібратства не допускали. Це, вважаю, дало свої плоди. У школі дівчата не були відмінницями, та вчилися непогано. І, скажімо, вже у випускному класі Ліза й Настя не лише самі не «встряли» в якусь сумнівну шкільну пригоду зі спиртним, а й інших осмикували. Ще приємніше тоді було почути від них слова вдячності батькам за те, що так виховали. 

— Різниця у віці між вашими дівчатами, котрі вже стали дорослими, і хлопцями досить істотна. Хоча неважко здогадатися, що продовжувачів роду Бубликів по чоловічій лінії ви чекали й раніше.

— Про сина справді мріяв. І п’ять років тому з дружиною навіть подали заяву на усиновлення хлопчика. Вже надійшло запрошення з Будинку маляти на оглядини. Щоправда, жодного разу туди так і не поїхали. А коли дізналися про те, що Бог дає нам одразу двох своїх синочків, наміри стосовно усиновлення, звісно, відпали самі по собі. Тож тепер маю щастя приходити додому й бачити двох малих козаків, які біжать назустріч зі словами: «Татку, що ти купив? А цукерку приніс?». 

— Це, певно, стимулює... 

— Ще й як! Ось облаштовував для них ігрову кімнату зі шведською стінкою, турніком, канатами. То й сам до турніка підходжу. Бо треба тримати себе в тонусі. Щоб і сьогодні м’яча з малими поганяти, й потім на весіллях у них потанцювати...Після народження синів кинув палити, взяв за правило проводити з родиною бодай один день на тиждень.

— Така подія, мабуть, прискорила й будівництво просторого родинного «гніздечка». 

— Його ми просто «розконсервували». Фундамент будинку в Ковалівці закладав іще 1994 року. Та попереду були робота у бізнесі, обрання головою сільради і народним депутатом України, політична діяльність. За таких умов те будівництво довелося надовго «законсервувати». А коли дружина була вагітною нашими синочками, куми нагадали мені про те, що, крім політики, революцій і депутатства, на світі є ще й обов’язок чоловіка забезпечити своїх дітей дахом над головою. Тож 2016 року на дещо «підкорегованому» фундаменті ми звели стіни, наступного — накрили їх дахом. Весь минулий рік зайняли внутрішні роботи, які тривають і досі. 

Та оскільки в будинку вже можна було жити, наполіг, щоб 31 грудня, під цей Новий рік, усією родиною переїхали сюди з полтавської квартири, яку винаймали. Тепер живемо тут і поволі облаштовуємо кімнату за кімнатою. Разом із зятем та братом, який мешкає поруч. Запрошуємо також майстрів-односельців. Адже будинок таки величенький. Із флігелем, у якому внутрішні роботи ще навіть не починали, має площу 296 квадратних метрів. Добре, що майстер там дуже гарно камін облаштував. Майже всю зиму топили в ньому дровами, газ використовуємо тільки для підігріву води. 

— Невже впевнені в тому, що різні покоління родини вживатимуться під одним дахом? 

— Дах справді один, але будинок має два окремі входи. Та й флігель добудуємо. Поки роботи тривають, живемо всі разом. А потім у старшої родини будуть і свої вхідні двері, й кухня...Окремий холодильник мотивує, знаю про це ще з часів своєї молодості. Розумію, що надалі не всі діти залишаться біля мами з татом. Та головне, щоб у них був батьківський дім, у якому всі збиратимуться, зустрічатимуть друзів, знайомих. А вже на старість мрію збудувати на нашому обійсті (землі тут вистачає) ще одну невеличку хатину в «шевченківському» стилі. Зі спальнею, кухнею, санвузлом і...великою призьбою. Що ще стареньким треба? І вода там є, тож облаштуємо ставочок. Ловитиму карасиків та гомонітиму з онуками і правнуками. Правда, до цього часу ще багато води в нашому Коломаку спливе. Бо збираюся подолати сторічний життєвий рубіж, причому до вісімдесяти років треба ще «побігати», а потім можна й на пенсію...

— Ваша політична діяльність спонукає опонентів до, м’яко кажучи, безцеремонного втручання й у приватне, зокрема родинне життя. У Полтаві пам’ятають, як під час однієї з виборчих кампаній вони замовили і показали на своїх телеканалах нібито документальний фільм про «розгульне» життя народного депутата Бублика. З гулянками в розкішних готелях і ресторанах у супроводі довгоногих дівчат... Як відреагувала на ті кадри ваша дружина?

— На щастя, згаданий вами «шедевр» вийшов настільки примітивним, що впізнати депутата Бублика в «акторі», котрий утілював мій образ, могли, мабуть, тільки його замовники...А якщо серйозно, то я відразу «скачав» той фільм на свій ноутбук і показав дружині. Вона вже після перших кадрів сказала: «Так це ж не ти!». Зрештою, після перегляду довго сміялася. І, звісно, пригадала нашу розмову ще на початку моєї політичної діяльності про те, що, коли вже впрягаєшся у цей віз, треба бути готовим до подібного бруду та провокацій. Адже опоненти з числа «грошових мішків» не гребують практично нічим. Однак відбивати їхні не лише медійні атаки якраз і допомагають розуміння та підтримка найрідніших людей. 

— З дружиною та дітьми обговорюєте, певно, і «секрети» родинного благополуччя та затишку. Які з них вважаєте найголовнішими?

— Мудрість, зокрема й родинна, приходить з часом. І досвідом сімейного життя. Адже саме в родині ти вчишся поступатися, чути, розуміти, відчувати близьку тобі людину. А найміцнішою ланкою, яка тримає цей союз чоловіка і жінки, залишаються діти. Ще в студентські роки запросив на своє весілля товариш із багатодітної сім`ї. Там разом із батьками їх було дванадцятеро! Мене тоді просто вразили стосунки старших і молодших, їхня органічна потреба допомагати, підтримувати один одного, дбати про те, щоб, образно кажучи, ніхто не випав із цього великого гніздечка. 

Власне, так жили наші предки, діди-прадіди, в родинах яких зазвичай було багато дітей. Тож категорично не приймаю більш ніж сумнівну чужоземну «моду» на розмивання традиційних сімейних цінностей, намагання видати їх за такі собі пережитки минулого...Бо все те послаблює не лише окрему родину, а й нашу державу, знелюдніє націю. Маю в цьому однодумців у парламенті. Разом із ними відстежуємо законопроекти, в яких намагаються «протягти», узвичаїти непритаманні українцям «вольності» саме в родинних стосунках. Прагнемо захистити сім`ю як союз найближчих людей і як суспільну інституцію. 

— Мабуть, особливо важливо «достукатися» з такими ідеями до сучасної молоді, яка нерідко піддається іншим впливам...

— Її треба не лише переконувати, а й мотивувати створювати родини, народжувати дітей у шлюбі. Без підтримки держави, вагомого слова церкви тут не обійтися. Разом мусимо нагадувати про те, що, власне, сенс життя — у продовженні себе у своїх дітях. Бо ти підеш, а посіяні тобою зернятка залишаться. І дуже хочеться, щоб, споглядаючи за людським буттям уже з небес, неодмінно побачив те, що передав нащадкам. 

Розмову вів Василь НЕЇЖМАК

На правах реклами

Останні новини

Полтавщина:

Запропонувати тему