Мер Полтави заявив, що на 9 Травня не було акції «Безсмертний полк» — це просто люди із портретами рідних

Після покладання квітів до Меморіалу Солдатської слави у Полтаві, яке сьогодні традиційно відбулося 9 травня, «Полтавщина» поцікавилась думкою міського голови Полтави Олександра Мамая з приводу резонансної акції «Безсмертний полк». Адже люди із портретами ветеранів — це по формі саме ця акція, яку заснували у 2011 році, в російському місті Томськ.

Також міська влада попросила директорів шкіл забезпечити явку учнів на репетицію із портретами ветеранів 7 травня. І хоча репетиції не було, однак школярі із портретами були вже 9 травня.

Портрет ветерана з написом «Безсмертний полк» | Фото Миколи Лисогора

Олександр Мамай на це відповів, що у Полтаві не планувалося, а 9 травня і не було акції «Безсмертний полк». Він указав на те, що такого словосполучення немає в жодних документах, натомість люди просто прийшли із портретами своїх рідних, щоб вшанувати їх пам’ять.

«Полтавщина» поспілкувалася із кількома такими мешканцями обласного центру.

Єрмакова Юлія Анатоліївна

— На фото — мій дідусь Бондаренко Сергій Власович, він був начальником інтендантської служби авіаполку. Брав участь в боях в Криму, учасник Сталінградської битви, був важко поранений. Дійшов до Берліна. Нагороджений орденом Червоної зірки, медалями «За оборону Сталінграда», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні» і багатьма іншими. Це мій другий дідусь — Васюта Микола Корнійович, він відбудовував зруйновані мости після війни, підіймав сільське господарство. Ось такі у мене героїчні діди.

Лідія Левчук-Безхмельніцина

— Це мій батько — Левчук Григорій Павлович, полковник. Почав війну курсантом, закінчив Ростовське училище авіації. Був направлений на фронт, воював на Волзі, в Україні. Дійшов до Берліна. Війну закінчив на Далекому Сході — проти Японії. Продовжив службу, був чесним, сумлінним — справжня людина. Був командиром полку в Щербанях. Після смерті — ордена віддали в музей, а ось така пам’ять, як стаття Покришкіна в газеті, залишилася. Зараз наша сім’я живе в різних державах, але я вважаю, що перемогла тоді загальна країна, батьківщина. Ці поняття всюди святі. Думаю, все налагодиться, все пройде. Ми були слов’янами — і залишимося. Це моя особиста думка. Смутні часи були завжди, особливо «славилися» цим Україна і Росія. Але все це відійде.

Бут Любов Вікторовна

— Це мій батько — Тимошенко Віктор Юхимович. Воював на Тихоокеанському флоті. З 1939 по 1947 роки. Брав участь у війні з Японією, нагороджений медалями «За відвагу» «Медаллю Нахімова», «За перемогу над Японією». Ми його дуже любимо. Він повернувся у Полтаву в 1947 році. На жаль, на той час його батько помер від голоду. Вже дорослою я знайшла довідку про смерть. Там написано — «дистрофія 3 ступеню». А мій батько віз додому 3 мішки із пшеницею, крупою різною, але, на жаль, не встиг. З тих пір він працював на Полтавському тепловозоремонтному заводі, був раціоналізатором, винахідником. Має державні нагороди від Виставки досягнень народного господарства в Москві. Це срібна та бронзова медалі. Народив мене — доньку. Тепер у мене — дві прекрасні доньки та двоє онуків. Світла пам’ять його буде вічно жити в наших серцях.

Ян ПРУГЛО, «Полтавщина»