Еротика у творах Павла Загребельного

 Павло Загребельний

Оголеність жінок у повістях і романах Павла Загребельного завжди — оголеність жіночої душі, без пафосу чи цинізму. Інколи неможливо передати характер героїні лише через опис її вчинків чи діалогів. Адже як можна зрозуміти жінку, яка змушена нічого не робити, мовчить або говорить неправду? Тільки тіло не вміє брехати, — вважав автор. — Але за умови, що його мову хоче зрозуміти чуйний чоловік. Насті Лісовській — Роксолані — з таким чоловіком, на думку Загребельного, пощастило. Євпраксії — дочці київського князя Всеволода Ярославича, сестрі Всеволода Мономаха і онучці Ярослава Мудрого — ні. Імператор Генріх IV, її чоловік, виявився сексуальним збоченцем. Євпраксія увійшла в історію не лише як київська княжна та королева Священої Римської імперії, а й як жінка, що знайшла у собі сили розказати про жахливі подробиці свого сімейного життя привселюдно. Ще одна жінка, яка залишила слід в історії та серці принаймні одного чоловіка — Ганна. Із своєю дружиною Богдан Хмельницький був знайомий з дитинства. Вона народила йому двох дітей, але значну частину свого короткого життя провела в очікуванні мужа з війни.

Уривки, які ми пропонуємо вашій увазі, з найвідоміших творів письменника, які вивчають у школі або ВНЗ гуманітарного напрямку.

«Роксолана» (уривок з розділу «Острів»)

«Султан... знов вертався до своєї Хуррем, без якої не міг і дихати, вертався у ночі її голосу, її пісень, її сміху і її тіла, якого ще не зав світ. Щоразу нове, незбагненне, нез’ясоване, страшне в своїй привабливості й невичерпності, це тіло обезвладнювало султана, у ньому все здригалося від самого лиш доторку до Хуррем, і він з жахом думав про те, що вранці треба залишати цю дівчину-жінку заради жінки іншої — держави, владної і немилосердної, а тим часом це біле дівча буде віддане на підглядини, обмови і намови безжального, заздрісного гарему. Йому перед очима стояло щоразу те саме: валіде з владичими устами, злі султанські сестри, хижа Махідевран, зледащілі одаліски, товсті підступні євнухи, мовчазний кітляр-ага, безнадійно розполовинений між султаном та його матір’ю, а серед усього цього — вона, Хуррем, з хлопчачою постаттю, в якій нічого начебто жіночого, тільки пишне волосся і тугі півкулі грудей, так широко розставлені, що між ними могла б лягти султанова голова...

...Спляча Хуррем видавалася йому безсмертною. Несміливо доторкувався до її шовковистих персів і відчував це. Вона спала, мов човен на тихих водах, повен життя, вогню і прихованого руху. Мов змія, ніколи не пітніла, сухий вогонь бив з неї навіть сплячої, обпалював Сулеймана, спалював на вугіль, на попіл. Нарешті знайшов жінку, яка переконала, що існує в світі щось важливіше, вища за нього самого в його недосяжності».

«Євпраксія» (уривок з розділу «Прозріння»)

«Не помітила вичерпаності Генріхової, його передчасних старощів, не знала, що входить по саму шию в мертві води високих державних клопотів, де для людських пристрастей немає ні місця, ні часу, ні снаги. Стала жоною імператора, лякливо, палаючи від сорому, ждала, коли він зробить її жінкою, ждала тої хвилини, коли залишаться вони наодинці, двоє в цілому світі, і все зникне, лиш вони двоє зостануться; земля, небо, води слугуватимуть лиш для них, цвістимуть сади й співатимуть птахи, і небесні сфери звучатимуть для них, і він скаже їй:

«Юна красуне, мудре створіння, богом сотворена в такій небаченій красі! Звідки в тебе такі чудові очі? Хто вклав у них цей погляд, що викликає любов? Хто оточив їх небесними віями? Хто дав тобі такі гарні руки? Де взяла ти рожеві устоньки і чи твої се ніжні пальчики? Хто накреслив цю білу шию і стрункий ряд зубів? Звідки в тебе цей небесний голос? Скажи, бо я прийшов сюди лише для того, щоб дізнатися про це і, дізнавшись, полишити тебе в спокої».

Вона не захоче того спокою, вона скаже йому: «Груди мої ніжні, скромні, їхня біла шкіра не знає плям, на них два солодкі духмяні яблука, вони зірвані з дерева життя, що стоїть посеред раю... Я обперезана Задоволенням, Чистотою і Ніжністю. Ніжність простерла прозору, як кристал, одежу. Там обитає Непорочність в золотій блискучій гірлянді неторканості. Вона лякається, коли говорять про неї...»

«Я, Богдан» (уривок з розділу №3)

«Мабуть, ми надто заклопотані були своєю „чередою“ і чи дивилися, чи й не дивилися на малу Ганну, така неувага ображала дівчинку, в зародку в ній уже жила жінка, яка вимагала шаноби, поклонінь і вірності, а ми, мов останні мугирі, не вміли того збагнути, далекі від думки про своє чоловіче призначення, і хто ж міг нам про нього нагадати, як не майбутня жінка. Вибравши хвилю, коли Якимко не докучав нам своїми руїнницькими замірами, Ганнуся облишила своє змагання з сорочиною і, як сиділа, грайливо і невинно враз розсунула свої ноженята, і блиснуло білим, сліпучим, спантеличило нас обох, мене й Мишка, образ недозрілого лона, поділеного навпіл вузеньким, як стебельце трави, рівчачком, промайнув перед нами видінням бентежним і гріховним, щось сокровенне, роздвоєне, як пшеничне зерно, таємнича щілинка, борозенка, що розокремлює світ, зробило нас геть одурілими, засоромленими до краски в лицях, до сліз і образи, а Ганна з несвідомою зухвалістю ждала і немовби хвалилася: „В а мене — ось...“ Босонога, тонкотіла, на зеленім спориші».

Тетяна ЄРМОЛЕНКО, «Полтавщина»