25.08.2010 | 9:43

Зустрічі та перехрестя Павла Загребельного

Павло Загребельний Павло Загребельний | Фото: radiosvoboda.org

Сьогодні — день народження полтавця Павла Загребельного — видатного письменника сучасності, лауреата Державної премії СРСР та Шевченківської премії, Героя України

Остання зустріч

«Найвідоміший роман Павла Загребельного «Роксолана» побачив світ в один рік зі мною — 1980-го. Я завжди думала, що це не просто так, хотілося познайомитися з автором. Наша зустріч відбулася напередодні його 80-річчя.

Він не хотів спілкуватися з журналістами. По телефону чемно і твердо відмовляв багатьом. Роками. Мені допомогла цитата з тієї ж «Роксолани», сказала, що часто згадую ці слова: «...людство, яке наосліп мчить, спотикаючись, не знати куди і навіщо». По-моєму, нам справді є, над чим задуматися.

Його дача у Конче-Озерній, під Києвом. Зелений двір, двоповерховий будинок. Всередину господар не запрошує, але на лаві навіть краще. Чесно кажучи, мені все одно, де розмовляти з живою легендою. Він говорить про себе, про свою творчість, але в його сивих очах — спокійний сум. Йому не подобається сучасна журналістика «беспредела» і вседозволеності, він переймається, що не публікуються серйозні книжки українською, що замало виросло талановитих українців-літераторів. Більше того, погано, що найкращі літературні здобутки радянської доби не переосмислюються і використовуються, а відкидаються, як не варті уваги. На початку нового тисячоліття він говорив про це так: «У перші роки незалежності вся наша пропаганда запевняла, що все, що було до вчора, — це „кака“, а все, що є сьогодні, — „цяця“. Ми прожили десять років і побачили, що „цяці“ нема. І тоді почали згадувати вчорашню „каку“.

Нашу розмову і мої роздуми переривають. З дому виходить Елла Михайлівна, пригощає яблуками, пропонує чогось „істотнішого“. Нам з оператором незручно, розуміємо: Павло Архипович втомився, інтерв’ю має скінчитися.

Це було восени 2008-го. А 3 лютого 2009-го його не стало...»

Тетяна Гребінник, телеканал «Тоніс» (Київ)

Перехрестя щастя

Наш земляк народився в селі Солошине Кобеляцького району 25 серпня 1924 року. Придніпрянське село було козацьким, колись у ньому мешкало кілька тисяч людей... Тож у генетичному коді Павла Загребельного «прописалися» оті незалежність поглядів та вчинків, за які його згодом поважали та ненавиділи.

Загребельний рано залишився без матері, тож світло її любові заміняли книжки та рідна земля, безмежною красою якої він не міг намилуватися.

Доросле життя почалося рано і назвати його казковим важко. Разом з селянами Загребельний пережив колективізацію, голод 33-го року... У боротьбі за виживання він мріяв, що стане науковцем-математиком. Школу закінчив у 1941-му... Вже через кілька місяців під час оборони Києва молодий воїн дістав перше поранення і потрапив у госпіталь. Через рік лейтенанта артилерії було поранено вдруге і — найгірше — він опинився у німецькому полоні. Рана на боці нагноїлася, в ній завелися хробаки. Вижив лише завдяки молодості та природній міцності. Два з половиною роки у таборах смерті даром не минулися, підхопив туберкульоз. Есесівці, коли він був спійманий при спробі втечі, пошкодили йому ліве око. А після війни на цілих 16 років Павло Архипович став «людиною другого сорту»: ті, хто побував у полоні, за постановою Сталіна вважалися «зрадниками батьківщини». Над Загребельним знущалися, його цькували та переслідували. За словами письменника, він взявся за перо, тому що зазнав багато горя. Це і врятувало від остаточного морального та фізичного знищення.

А ще його врятувало щастя. Скажімо так: справжнє чоловіче щастя. Атмосфера, яку для нього створила закохана і кохана жінка. Елла Михайлівна оточила Павла Архиповича затишком і теплом — щоб він міг спокійно та плідно працювати. Вона підтримувала його у хвилини душевного неспокою, коли не хотів, але мусив щось робити для радянського режиму. Вона допомагала долати біль, коли з ніг виходили осколки гранати, коли активізувався туберкульоз. В одному із своїх інтерв’ю він сказав: «Я щасливий, адже я живий. У концтаборі ми мріяли: тільки б дожити до Перемоги, а там і помирати можна. І ось я живу після цього вже 60 років. Це щастя! У мене прекрасна дружина, син і дочка, онуки, а нещодавно народився правнук — також Павло. Я щасливий, тому що мої книги читають».

Перехрестя творчості

У 2009 році «Роксолана» була опублікована французькою. Шкода, що Загребельний не побачив цього перекладу... Загалом його книжки надруковані 23-ма мовами світу загальним накладом більше 20 мільйонів (!) примірників.

У творчому доробку письменника близько 40 романів, кілька збірок оповідань, низка п’єс і публіцистичних творів. За його творами знято 7 художніх фільмів, зокрема, «Ракети не повинні злетіти» (1965), «Перевірено — мін немає» (1966), «Лаври» (1974), «Ярослав Мудрий» (1982).

Ерудований — володів кількома іноземними мовами — він міг читати іноземну літературу в оригіналі, що давало йому можливість охопити ширші горизонти світового письменства на відміну від багатьох «забронзовілих» колег. У 1960-1980 роках Павло Архипович створює романи, що принесли йому світову славу видатного майстра прози: «Диво», «Смерть у Києві», «Євпраксія», «Роксолана», «Я, Богдан...» та інші. До речі, про «Я, Богдан...» Павло Загребельний писав, що він для нього — найдорожчий. І саме цей роман сучасні письменники вважають прижиттєвим пам’ятником автору. Це дуже критичний твір про український народ. Його можна поставити поряд із романами Дюма-старшого, Золя, Флобера, Старицького.

Останніми роками Павло Загребельний запевняв, що не пише, лише читає. Мовляв, тепер його романи працюють на нього. Втім, зі слів дружини, коли мав сили і натхнення, — занотовував думки у щоденник та працював над романом «Іконник» — про долю українських ікон від часів Київської Русі до нашого часу. А ще писав післямови до книг молодих письменників. Наприклад, Сергію Жадану до «Депеш Мод».

Павло Загребельний помер і похований у Києві. Але ще за життя його визнано одним з найкращих письменників світу ХХ століття.

Тетяна ЄРМОЛЕНКО, «Полтавщина»

Культура і освіта