«Я зараз не можу казати «Слава Україні» та вдягати вишиванку» — ініціатор полтавського Майдану

— Все почалося з того, що в нашому чаті «Зламу стереотипів» я скинув новини з Києва і ми вирішили почати Майдан. За три дні до цього вже відбувся мітинг партій, але наша позиція завжди була позапартійна і в контексті цього, ми були переконані, що якісь зміни можна зробити лише без цих грьобаних партій. І ми оголосили Майдан. Я вже не пам’ятаю, яке це було число, але в той день по всій Україні мали вийти Майдани, в цей самий час. Ми почали анонсувати за свої кошти: зі стипендій, з усього роздруковувати листівки. У нас якраз був вуличний музей, присвячений Голодомору і ми на цій акції також поширювали інформацію, що на наступний день о 12 годині почнеться Майдан.

«Все йшло до того, що в нас буде Білорусь 2.0»

— Яка була ціль, основна мета, очікування?

— Тоді, в той день очікування було дуже примітивне. Це була акція проти провалу асоціації з Європейським союзом. І тут треба пояснити такий нюанс. Ми не переслідували мету в контексті того, що треба стовідсотково приєднатись до союзу, що нам потрібен цей безвізовий режим і так далі. Головною метою було не допустити «Тайожний союз». Тому що на той момент все йшло до того, що в нас буде Білорусь 2.0. І, розуміючи перспективи, треба було щось робити для того, щоб цього просто не допустити.

Наша організація і «свободівці» — це, фактично, були ті дві сили, які тоді відвернули увагу частини міліції на Полтаву, тому що виїхати на Київ ми не могли фізично і треба було щось робити на місці. Всі інші партійці, за певними виключеннями, тоді взагалі зникли в цей день, коли був штурм адміністрації (Полтавської ОДА — ред.). І тут якби двояка ситуація. Я тоді розумів, що нам потрібно вмістити дві мети: щоб ніхто не загинув і щоб ми максимально відвернули увагу. І вийшло відбалансувати усі межі. Тобто Полтава з’явилася на мапі тих міст, які пішли в заколот проти Києва. Вона з’явилась на мапі одразу після штурму адміністрації і, відповідно, увага міліції була зосереджена на тому, щоб тримати частину міліції тут — щоб менше людей могло рухатись в Київ з їхнього боку. З іншого боку, вдалося пройти по такій дуже тонкій межі, тому що потрібно було вберегти людські життя, а тоді було дуже багато гарячих голів. 

Я пам’ятаю, 2 тисячі людей за спиною, «о, давайте штурмувати адміністрацію». Почався штурм адміністрації, обертаюсь — з нас залишилось 40 чоловік, а решта десь зникла. Ну, добре. Проходить півгодини — «о, давайте штурмувати адміністрацію, йти на постріли». «Ну, давайте». Але це не Київ, ця адміністрація нічого не дає. Просто треба затримати увагу, треба закцентувати сюди всі сили міліції і під час переговорів я наголошував, що підтягуються додаткові сили — для того, щоб максимально пройти по цій межі. І це вдалося зробити. 

«Для мене революція не перемогла і Майдан теж не переміг»

— Все інше, мітинги, які вони намагались продовжувати — все це було не потрібно. Це було потрібно, щоб тримати контакт із подіями у Києві, тримати контакт із людьми тут і чекати цього вирішального моменту. Але цей вирішальний момент, як ми розуміємо, не відбувся. Принаймні, в нашій картині світу мала відбутися зміна системи за рахунок зміни цих кадрів. І ці політики, які сьогодні там, вони теж мали піти зі старою системою, бо це частина старої системи — це елемент, який не мав бути там після цього всього.

Для мене революція не перемогла і Майдан теж не переміг, для мене, в моїй картині світу, тому що я не бачу ніяких змін. Звісно, це зумовлено агресією сусіда, але, насправді, це все пусті слова. Тому що коли на Майдані була потреба працювати для чогось, ми працювали з моїми друзями день і ніч, відмовляючись від усього на світі, в тому числі, і від їжі для того, щоб зробити якусь там конкретну штуку.

Олександр Коба на студентському мітингу 2 грудня 2013 року

«Якби не було Майдану, можливо, для більшості населення було б краще, ніж те, що відбувається зараз»

— Якби зараз можна було повернутися на 3 роки назад, чи змінювали б ви щось?

— Змінював би щось? Ми, буквально нещодавно, про це з моїм кращим другом говорили. І розумієте, ситуація виходить патова. Якби не було Майдану, зараз би у нас була Білорусь 2.0. І, в принципі, спостерігаючи за ментальністю значної кількості людей за ці три роки: і в АТО, і тут, і в інших містах, я помітив, що, в принципі, великій частині людей, ймовірно, ця ментальність би, навпаки, сподобалась. Я навіть задаюсь питанням, що цей «совок» в головах настільки прогресивний у великої частини людей, що це була така дія... як інородний елемент в системі. Тобто була частина людей, які реально хотіли змін, була частина людей, яка хотіла використати зміни для того, щоб набити собі пузо і кишені бабками, але вони намагалися мімікрувати під першу групу. І виходить, що, можливо, якби тут зараз був «Тайожний союз», тут би зараз садили за соціальні репости і казали типу «дєнег нєт, но ви дєржитєсь». Можливо, для більшості населення це було б краще, ніж те, що відбувається зараз. Я не знаю.

Варіанти, які ми маємо? Маємо перший варіант: радикальні дії з самого початку. Який результат? Результат такий, що населення ці радикальні дії не підтримує. Людей, яких достатньо для того, щоб повалити режим Віктора Федоровича, не вистачає. Відповідно, все. Тобто закриття цього проекту.

Варіант другий. Повністю позапартійний варіант. Варіант так само нереальний, тому що ми намагалися його втілити у Полтаві, але, як мені потім говорили з різних джерел, коли ми почали Майдан, то партійці між собою розглядали навіть варіанти, щоб через міліцію нас прикрити, тому що ми були їм не вигідні. Це були опозиційні партійці. Опозиції не сподобалось, що ми збираємо більше людей, ніж вони можуть зібрати. І їм не сподобалось, що ми не хочемо все це мати в контексті прапорців і йти зовсім іншим шляхом.

Тому, на мою думку, якби і в Києві, і на місцях відбувалася б така синергія руху позапартійного — от, конкретно, зміни, конкретно знесення старої системи, це б не відбулось, бо опозиція пішла б у зв’язку з «регіоналами». Може це було б не відкрито, але це б так і сталося, тому що це зараз відбувається, незважаючи на те, що в нас кожного дня гинуть люди. І в такому форматі, за рахунок ЗМІ, за рахунок маніпулювання масовою думкою, людей, які б реально хотіли змінити систему, просто б стерли в гівно і, використовуючи, знову ж, МВС, використовуючи різні медійні аспекти, ця штука б теж не вдалась.

«Найправильнішим варіантом було б разом із знесенням Віктора Федоровича знести всю опозиційну політичну систему»

— Які ще варіанти? Найправильнішим варіантом, як я говорив, було б разом із знесенням Віктора Федоровича знести всю опозиційну політичну систему— з усіма цими партіями, які показали себе з дуже «прекрасної» точки зору в минулі роки, до цих всіх подій. Але що ми маємо. Ми маємо знову ж цей момент. Тобто використання величезного потоку медійного ресурсу. Якщо у нас зараз з’являється якась людина, яка починає говорити правду про будь-яку політичну силу: опозиційну, не опозиційну (зараз в нас ця інверсія відбулась з опозицією), цю людину просто стирають в порошок за рахунок медіа. Якби це відбувалось на всеукраїнському рівні, це все одно призвело до дуже сильного розколу думки, тому що люди не хочуть критично мислити. Вони вірять якимсь емоційним профанаціям і це все призводить до результату, про який я говорю.

«У нас війна — не можна критикувати владу»

— Єдиним, що мабуть я б змінив, це було б те, що хлопців, які були в самооборонах з усіх міст: і в Києві, і так далі, не треба було в березні, травні чи квітні, коли там в Києві фотографії мені нещодавно друг скидав, садили всякі помідорчики-огірочки на Майдані. Треба було брати цих всіх з самооборони — їхати на Донбас, їхати на Луганськ. Якщо ця міліція не могла справитися зі 100 чоловіками, які були завезені з Ростова, то самооборони мали б з цим справитися і не було б цієї війни, не було б цих всіх жертв. Але знову ж, спілкуючись з побратимами, приходимо до думки, що... ну не знаю, наскільки б це було реально. В принципі, в нас тоді такі ідеї були. Ми тоді пробували це робити. Але було дуже мало людей, які на це відгукувались. Люди були вже дуже стомлені — типу «от вже відбулась зміна, от все буде нормально. Типу 50 чи 100 чоловік вже нічого не зможуть там змінити на Сході». Можна було реально цих людей затримати до початку. Я кажу відверто. Можна було там пустити чергу і цих «ростовських рєбят» покласти там. І все, не було б цієї війни, не було б цих жертв. Але, розумієте, в чому прикол. Прикол в тому, що Києву, на той момент і на цей момент, дуже вигідно, щоб була ця війна. Чому. Тому що «в нас війна — ми не можемо робити реформи. У нас війна — не можна критикувати владу. У нас війна — почекайте». І якби не було цієї війни, такі маленькі групи, як наша була в Полтаві, позапартійна, такі, як в інших містах, а їх було дуже багато — позапартійних осередків, які реально хотіли змінити систему, вони просто б знесли стару опозиційну владу разом з тією старою неопозиційною владою. Тому що не було б загрози зовнішньої і можна було б це все робити. А так «у нас є зовнішня загроза і ми не можемо цього робити». Виходить повна патова ситуація.

«Майдан і Революція не перемогли. Коли починають якісь ліберали розповідати, що в нас відбулась Революція Гідності... Ніфіга в нас не відбулось»

— Майдан і Революція не перемогли. Коли починають якісь ліберали розповідати, що в нас відбулась Революція Гідності... Ніфіга в нас не відбулось. Януковича знесли, але вимоги Майдану, які ставили люди, не виконані. Нещодавно випустили «беркутовця», який розстрілював «майданівців». Його суд відпустив. Але це такі, мізерні штучки, тому що на глобальному рівні не відбулося зміни системи в жодному з міністерств. Вони насправді на папері. Я це можу відверто говорити, тому що я маю багато друзів у цих структурах, які там працюють і бачать це все з середини. Плюс, я так само, коли воював в АТО, бачив це все зсередини.

Тому відбулося те, що Майдан не переміг і відбулося те, що саму ідею Майдану було сплюндровано в очах народу, тому що це як незакінчений половий акт. Тобто не вдалося довести до кінця, а намагатись наново змінювати цю систему, тобто втрачається надія, втрачається ідея, що щось можна змінити. У підсвідомість заганяється патовість цієї ситуації. Що типу «ви тупе бидло, яке ніфіга не може змінити, що завжди при владі будуть олігархи», і так далі, і так далі, і так далі. 

Після зіткнень біля Полтавської ОДА 19 лютого 2014 року

«Я зараз не можу казати «Слава Україні», я не можу вдягати вишиванку, тому що з цього всього зробили таке...»

Єдиний шлях, який я тут бачу — це формування критичного мислення в людей. Тому що лише коли люди будуть критично мислити, коли вони не будуть вірити тим емоційним будь-яким інформаційним меседжам, які намагаються нав’язати їм якусь думку, коли вони під час виборів не будуть голосувати за людей з кримінальним минулим... Коли вони будуть все це критично аналізувати в усіх сферах, починаючи зі своєї гідності... Коли вони приходять і їм кажуть, що треба дати хабара, а у них прописано по закону, що треба нормально робити, от тоді почнуться зміни. Тому що ці зміни ментально не відбулися. Просто відбулась інверсія, відбулось переконвертування... як перевертні... «одягнули вишиванки, але тепер ми патріоти, тепер в нас є новий тренд», але це все фігня. Я, наприклад, зараз не можу казати «Слава Україні», я не можу вдягати вишиванку, тому що з цього всього зробили таке... це все інвертували в абсолютно інші речі, які тепер втратили свою глибину. І разом з цією втратою в людей забрали великий шмат тієї ідеї, що вони щось можуть змінити в цій країні.

Відеосюжет «Громадського ТБ Полтава»

Розшифрувала розмову Дарина СИНИЦЬКА, «Полтавщина»