Обірваний політ Івана Бабака або дві долі в одному житті

«Чисте небо» — художній фільм, який зняв режисер Григорій Чухрай у 1961 році. Головний герой льотчик Олексій Астахов успішно воював, потім потрапив у полон, з якого втік. А у мирний час постійно стикався з недовірою та підозрілістю — як людина, що побувала у полоні і цим «запам’ятала моральний облік радянського льотчика». Олексій працює простим робітником на заводі.

У фільмі є такий епізод — льотчика викликають у Москву (вже після смерті Сталіна) для перегляду особистої справи. Колишній льотчик входить до великого будинку, а дружина залишається чекати на вулиці. Ходить, пригадує своє життя, не знаючи чим все закінчиться, може ще строк дадуть? Проходить кілька годин, уже ніч, відкриваються двері і виходить Астахов, і на питання дружини: «Що трапилось?» показує на долоні зірку Героя Радянського Союзу.

Зірка Героя Радянського Союзу

Зараз я розумію, що прототипом головного героя був полтавець Іван Бабак, герой війни (третій за результативністю льотчик українець — після Івана Кожедуба і Дмитра Глінки) та скромний сільський вчитель хімії в селі Більськ Полтавської області.

Німецький полон

16 березня 1945 року комдив Покришкін віддав терміновий наказ капітану Бабаку: «В місті Лаубан німецька кіногрупа разом з доктором Геббельсом знімає пропагандистський фільм. Тобі потрібно знищити машину Геббельса». Геббельсу тоді пощастило — він швидко поїхав. Бабак навіть не встиг долетіти до цілі — операцію сксували.

На зворотньому шляху літак Бабака був збитий ворожою зенітною артилерією. Літак загорівся, втратив керування. Бабак випригнув з літака, відкрив парашут і втратив свідомість. Поранений, сильно обгорілий льотчик впав на позиції німецької артилерії і був взятий у полон.

— Коли я біг до літака на завдання Покришкіна, ордена свої я не встиг надіти, — пригадував пізніше Бабак. — Ну, вирішив видати себе за рядового льотчика. А німці слухають мої байки і сміються. Потім дають мені альбом із фотографіями наших асів — де на першому місті був портрет Покришкіна, ну і моя фотографія там теж була... 3 дні тримали в бензосховищі. Далі — в пересильний табір, із якого направили в табір міста Вайден. Це був третій тиждень мого перебування у полоні. Рани покрилися струп’ями, в окремих місцях з’явилися черві. Ліва нога дуже розпухла і стала чорніти. На допомогу прийшли друзі. Знайшли серед полонених лікаря і двох медсестер. У американських льотчиків отримали ліки і мені зробили операцію. Ногу врятували.

— Іван Ілліч, хто звільнив вас із полону?

— Йшла колона з військовополоненими, коли з’явились американські танки... Я лежав на землі із скаліченими ногами і повторював: «Свобода, свобода...». На п’ятий день ми добрались до Ельби. Перейшли міст, біля нас проходила колонна людей, які повертались із полону. Став я в колонну і пішов далі. Потім мені щось потрібно було зробити, але із колони мене вже не випустили. Так, я зайшов в колону радянським солдатом, який повертався з полону, а в колоні став ворогом, зрадником... Це була для мене трагедія. На другий день знаходження в колоні я помітив, що повз нас проїхала машина зі знайомими офіцерами із штаба дивізії Покришкіна. Все пройшло так швидко, що не встиг ні крикнути, ні подати знак. Підбігти до автомобілю не міг — обгорілі ноги ще не загоїлися. Дякую льотчикам, які йшли зі мною у колоні (один із них побіг за машиною, яка через постійні зупинки пересувалась повільно). Так офіцери дізналися, що я живий і передали Покришкину, а він почав мене шукати.

У радянському концтаборі

14 квітня 1945 комдив Олександр Покришкін направив у штаб армії подання на присвоєння Бабаку другої зірки Героя, а 16 квітня він потрапляє у полон. Із полону Героя звільнили американці, а із фільтраційного табору (по суті, із радянського концтабору для військовополонених) Бабака звільнив все той же Олександр Покришкін. В книзі «Небо війни» є розповідь про зустріч Олександра Івановича з Бабаком тоді, коли радянські повітряні аси вели останні бої поблизу Берліна. Фронту потрібні були, писав Покришкін, льотчики. Він вирушив пошукати їх у так званому фільтраційному таборі, який мало чим відрізнявся від концентраційного. В них утримували своїх же солдатів і офіцерів, котрих визволяли з ворожого полону й негайно зараховували до зрадників і навіть «ворогів народу». У тому, куди прийшов Олександр Іванович, йому сказали, що в них є один льотчик, котрий «осточортів, дістав до самих печінок, бо видає себе за Героя». Коли Покришкін угледів цього Героя, то спершу не повірив своїм очам: змарнілий, виснажений, з опіками на обличчі, перед ним стояв Іван Бабак. Вистачило трьох хвилин, аби капітан доповів полковнику, що з ним сталося. Покришкін заявив начальникові табору: «Мені не відомо, де особисто ви були під час війни, а цей Герой збив не набагато менше ворожих літаків, ніж я. Він піде зі мною. Капітан Бабак не просто Герой Радянського Союзу, а двічі Герой — два тижні тому я підписав подання на присвоєння йому другої Зірки». Ми вважали, що його доля стане щасливою: отримає він другу зірку, а всі біди вже позаду«...

— Після звільнення Покришкін повернув мені мою офіцерську книжку, нагороди, я знову прийняв командування полком. А тим часом Олександр Покришкін, ця хоробра людина, як у бою, так і в житті домовляється, щоб мене не чіпали. Поки був Покришкін — так і було. Але його перевели у Москву, а через декілька днів я отримав пакет з наказом про відрядження в Алкін — невелику станцію під Уфою.

— Що це була за частина, в яку ви отримали відрядження?

— Я отримав відрядження в табір для колишніх військовополонених... Табір знаходився у лісі і був обнесений колючим дротом. Будинків не було, жили у землянках.

— Які показання вимагали?

— «Чому не застрелився після приземлення?», «З ким зустрічався у полоні?», «Де свідки?».

— Ми сиділи, а ось цього хворого льотчика, якому залишалося жити декілька днів, могли би і відпустити, щоб перед смертю побачив мати, дитину, повернувся з війни. Ви знаєте, що таке штурмовики Іл-2? Вони над лінією фронту йшли на пушки, допомагаючи піхоті. І часто гинули самі: то крило, то хвіст відіб’ють. Він ламаний — переламаний потрапив у полон. Кого він зрадив? Не відпустили. Навіть на хрест чи на «тумбочку» с п’ятикутною зіркою не заробив цей юнак від вдячної батьківщини. Лише безіменний стовпчик з номером. Одного разу кількість цих стовпчиків мене шокувала. Могили поряд. Номера, номера, номера... Здається, немає їм кінця... Скільки разів я питав себе: за що?

— Що скажете про систему таборів для військовополонених?

— Ця система більш розвинута, більш цинічна у порівнянні з німецькою. Я думаю, що німці такого не робили, як наші. Де це ще може бути, щоб командир полку через місяць полону був кинутий у табір, як ворог народу, без довіри до себе? Потрібно вірити людині, її потрібно цінувати.

— У таборі людей було багато?

— Дуже багато...

— А ще були Герої?

— Були, тільки із інших родів військ.

— Скільки часу ви були у таборі?

— Сім місяців, а скільки би пробув ще, якби хтось не підняв перед Сталіним питання, щоб Героїв Радянського Союзу відпустили, — тільки Бог знає. Мені табірне начальство видало довідку: «Пройшов перевірку в Алкінському таборі по 1-й категорії без зауважень». Але перебування у полоні Івана Бабака влада не забула: другої Зірки героя він не отримав, вимушений піти із авіації і повернутися у школу.

Під «ковпаком» у СМЕРШа, МДБ і КДБ

До війни він закінчив педінститут, працював вчителем хімії та біології. Він приїхав у Нікополь і став читати хімію в школі № 19. Потім став директором цієї школи. А «компетентні органи» постійно доручали вести негласне стеження за ним учителям і навіть дітям! Мінімум два рази в тиждень (і завжди вночі!) у квартиру приходили «гості» — оперативні працівники МДБ. Заходили, розкладали на столі фотографії, вимагали знайти на них «знайомих людей». Знайомих не було.

Іван Ілліч з дружиною вимушений був поїхати із Нікополя. Але і на Полтавщині, де Бабак читав хімію в трьох сільських школах, а в школі у Більську був директором, його не залишали у спокої. Начальник Опішнянського відділу КДБ часто викликав героя війни в райцентр за 18 км від села, і завжди вночі. Комітетчики весь час «уточнювали» деталі, намагались на допитах спіймати на брехні... Він пропрацював у школі багато років, і ні вчителі, ні діти, не знали, що їх вчитель хімії, скромний і небагатослівний Іван Ілліч Бабак, — один із кращих асів Великої Вітчизняної, збив 40 літаків ворога.

Завжди залишатись Людиною

Йшли роки... Дізнавшись про це на одній із зустріч ветеранів 9-й ГвІАД, Олександр Покришкін сказав: «Твоя скромність недоречна. „Золоту Зірку“ тобі вручили не для того, щоб ти її у шкатулці тримав! Ось тобі дублікат, і носи її та пацанів на своєму прикладі виховуй». А 18 травня 1963-го журналіст газети «Червона зірка» Дмитро Ісаков опублікував великий нарис «Вчитель» про долю льотчика Івана Бабака. А далі Іван Ілліч опублікував книгу спогадів «Зірки на крилах», передмову до якої написав сам маршал авіації Покришкін. У книзі — розповідь від дитячих років до 16 квітня 1945 року, про полон і табори Іван Ілліч в тій книзі згадувати не міг.

Тяжкий хрест, який ніс Іван Бабак був скинутий, з’явилася можливість переїхати у Полтаву та працювати вчителем хімії в школі № 29, інтернаті імені Крупської, вчителем хімії і директором в школі № 7 імені Тараса Шевченка. Нелегким був шлях життя Героя. Але він завжди залишався Людиною. За трудову діяльність Іван Бабак був нагороджений знаком «Відмінник народної освіти УРСР».

Після виходу на пенсію, працював з дітьми тренером з шахів у кімнатах школяра на Калініна, 19 та Калініна, 59. Також він разом з директором школи № 31 Станіславом Просвєтовим відкрили у школі експериментальний шаховий клас, де Іван Ілліч працював тренером з шахів (я навчався у цьому класі).

Меморіальна дошка на Запорізькому педінституті

Помер Герой 24 червня 2001 року, у 82 роки. Другої зірки Героя Бабак не отримав, хоча мав її отримати. Він збив 35 німецьких літаків особисто та 5 в парі (ці цифри наводять сучасні дослідники на основі відомостей з архівів), кожен з яких зараховували як 1/2 літака, тому слід рахувати, що Бабак особисто збив 37 літаків (цю цифру я чув від нього особисто, вона є в передмові Покришкіна до його книги). А другу зірку героя давали льотчику, який мав 36 особистих перемог. Подання Покришкіна теж є в архіві, але воно залишилось без розгляду.

Вшанування пам’яті

6 вересня старший лейтенант Іван Бабак на «Аерокобрі» чергою підбив паровоз ешелону, на якому німці в останній раз намагались вивезти у рейх маріупольських дівчат. У подяку школярі школи № 2 зібрали 20000 рублів на винищувач «Від школярів Маріуполя», який передали Бабаку. Вулиця І. І. Бабака існує у Маріуполі з початку 2000-х у приморському районі міста.

Вулиця Івана Бабака у авіамістечку

У Полтаві вулиця Бабака теж існує, щоправда, вона знаходиться на території військової частини, куди сторонніх не пускають, на цій вулиці немає житлових будинків — на ній розташована стара казарма, медпункт, колишній будинок офіцерів, речовий склад — вулиця не відповідає масштабу особистості героя. А зараз є нагода назвати ім’ям Івана Бабака одну з тих вулиць, які зараз будуть перейменовувати.

Костянтин КОЗЛОВ для «Полтавщини»