Молодий полтавський поет взяв інтерв'ю сам у себе
Роман Повзик взяв інтерв’ю у відомого полтавського поета та мистецького діяча
Нещодавно Роман Повзик, який започаткував цикл інтерв’ю із відомими митцями та просто непересічними особистостями, зустрівся із Романом Повзиком. Зустріч відбулася в рамках колоквіуму на базі Яґеллонського університету (м. Краків).
Р.П.: Романе, сучасні поетичні течії ґрунтуються на духовній революції та ідейній платформі інтуїтивізму, феноменології, екзистенціалізму та навіть психоаналізу, бо «дідусь Фрейд» завжди з нами. Чи можна зараз прослідкувати у які так би мовити постмодернові русла направляється цей базовий потік модернізму?
Р.П.: Продовжую дивуватися, Романе, вашою здатністю влучно та вчасно ставити базисні запитання. Бо те, що Ви пропонуєте закласти до фундаменту нашої бесіди, є своєрідним золотим перетином усіх сучасних поетичних течій. Якщо брати за основу власне мистецтво, то можна накласти на поезію поняття із живопису: фовізм, експресіонізм, кубізм, абстракціонізм, дадаїзм, футуризм, сюрреалізм, то нашу розмову складно буде детермінувати, згаємо час...
Р.П.: Погоджуюсь, Романе, якщо ми зараз зрушимо цей пласт, то пересічним читачам буде важко втримати нитку розповіді, це буде схоже на дефрагментацію свідомості, з боку це буде нагадувати сплеск шизофренії...
Р.П.: Якщо приземлитися, до краще навести таку аналогію — їхні думки будуть розбігатися немов курчата від квочки, зненацька захоплені раптовим дитячим сплеском у долоні дитини з міста, яка вперше побачила цей сільський наїв.
Р.П.: Ви були б не Ви, Романе, якщо навели іншу аналогію, чудово! Тож приклади, так? Юнг, Кьеркегор, Ясперс?
Р.П.: Давайте, нарешті відходити від цієї гавані... і попливемо в галсі більш визначених координат: широта-довгота. Наприклад, якщо взяти Сальвадора Далі, то його перші роботи існували у системі сюрреалізму, як ідеологічної системи, але далі це стало його долею і це врятувало його, як митця.
Р.П.: До того ж модерн дозволив інакше сприймати і самого автора... Та не будемо тими курчатами, перекину місток безпосередньо на Бодлера...
Р.П.: Вибачте, по-перше, не думаю, що Бодлеру сподобалось таке перекидання містку, тільки уявіть це... (Усміхається. — Р.П.) А, по-друге, тут місток перекидати тоді потрібно і на Вердена, Рембо, Малларме, Блока, Алоллінера...
Р.П.: Анненського...
Р.П.: Так, цей рядок можна заримувати Гі де Мопассаном, Коцюбинським, Рільке, Цветаєвою...
Р.П.: А Повзиком?
Р.П.: Місток до сучасності? Аvant-garde — рулить. Розкрити тезу?
Р.П.: Не будемо вже надто поблажливими до наших читачів — ті, хто в темі, зрозуміють. Врешті, це камерна розмова, тож курчата нехай бігають немов навіжені мозаїчними ланами шизофренії.
Р.П.: Зроблю Вам, Романе, другий комплімент за вечір, а я рідко кому дарую таку втіху, у Вас не тільки добірна мова та деяка поблажлива вишуканість у темпі, але й непересічна образність мислення. Неначе шубу з гірського кришталю підбили вранішніми волошками...
Р.П.: Дякую, але це ще питання, хто з нас більш талановитий.
Р.П.: Соцмережі нас розсудять.
Р.П.: А тренінги у поміч.
(Я і він усміхаємось. — Р.П.)
Р.П.: Так що, Романе, чому ви не пропонуєте мені, як музиканту банально пропонують на завершення взяти гітару та щось заспівати, подарувати читачам щось свіженьке.
Р.П.: Даруйте.
Р.П.: Даруйте, це Ви вибачились?
Р.П.: Дотепно. Ні, даруйте вашу віршовану музику слів.
Р.П.: Нічого, що російською?
Р.П.: Ні, навіть краще, у традиціях так би мовити російського авангарду.
Р.П.: Я хотел бы жить на дне морском. С крабами за самку биться... Но не от нечего делать, хотя... Звери морские боялись меня, а я лопал бы планктон, соленый планктон? Наверное, да, соленый планктон.
Р.П.: Супер! До нових зустрічей.