Сергій Клименко: Коли «низи» не хочуть жити по-старому, а «верхи» не хочуть жити по-новому — треба примусити. Частина 3

— Сергію, які емоції викликає у Вас теперішній стан речей в державі?

— У березні 2014-го анексія Криму і наша безпорадність при цьому викликали злість, образу, відчуття безвиході. І головне — ми теж винні у ворожій інтервенції. Розрізнене суспільство не мало спільної ідеї. Але, схоже, Путін нам її подарував, як і бажання ідентифікувати себе українцями. Він продовжив те, що ми почали усвідомлювати на Майдані.

— Який випадок з Майдану вразив вас найбільше?

— Перший раз на київський Майдан ми з друзями потрапили після оголошення про відміну асоціації з ЄС. Стояли на Грушевського біля парламенту. Там були активісти різного віку і достатку. Коли відбулося побиття студентів, почали приїжджати періодично за покликом серця. Ми там чергували, охороняли громадський порядок. А найбільше вразило... Пам’ятаєте, як беркутівці знущалися над Михайлом Гаврилюком, виставили його голим на мороз? Я, хоча не був знайомий з ним особисто, зустрічав цього козака на Майдані. А потім побачив ці знущання по телевізору... Складно у такій ситуації зберегти гідность. Але йому це вдалося.

— Майдан — це тільки початок?

— Україні цілком би вистачило Майдану для початку змін у суспільстві. Деякі кажуть, що він призвів не до революції, а до державного перевороту. А я думаю, що це початок все-таки революційних змін, народження громадянського суспільства. Не можна вимагати у немовляти писати прописом. Так само ми маємо запастися терпінням — попереду довгий і складний шлях. Впевнений, що він міг би бути коротшим, аби не агресія іншої держави. Революція не закінчилася, вона триває. Люстрація влади насправді відбулася б під тиском людей на Майдані. Не тих сумнівних «майданівців», які стояли на площі до літа, а тих, хто після повалення Януковича і початку подій на Донбасі вирушив у зону АТО.

— А чому ви не там?

— Ще у травні пішов у військкомат і став на облік. Хоч я в армії не служив, Батьківщину захищати готовий. Якщо мене призвуть — піду туди, куди скажуть. До весни цього року війну бачив тільки в радянських фільмах. Я не думав про біль, втрати, це не можна було зрозуміти і відчути. І дикість того, що відбувається... Ви тільки уявіть — в серці Європи росіяни напали на українців, а німці намагаються врегулювати ситуацію мирним шляхом. Гітлер на тому світі, мабуть, у захваті.

— У вас є друзі в АТО?

— Є. Всі живі — я дуже щасливий. Деякі товариші були поранені, але пройшли курс лікування і тепер знову там. Знаєте, під час Майдану я познайомився з багатьма хлопцями з різних політичних сил, і з безпартійними під час блокування ОДА. Я навіть не пам’ятаю, якою мово ми розмовляли — російською чи українською, але у нас були спільні цілі і це зближувало. Саме це, а не політика. Наші цілі були з області національних інтересів, інтеграції в Європу та реформування економіки.

— Гроші для наших бійців збираєте на амуніцію?

— Так, постійно. Але я не хочу про це говорити, це зайвий піар.

— Як ви оцінюєте мирні ініціативи Президента Порошенка з врегулювання ситуації на Донбасі?

— Скоріше, позитивно. Тому що хочу, аби мої друзі повернулися живими. Хочу, аби молодих фактично беззбройних хлопців не посилали на війну в якості гарматного м’яса. Бойовий дух у нашої армії є, але озброєння — у плачевному стані. Нам нічим воювати і немає, за які гроші, тому маємо сісти за стіл переговорів. Це той випадок, коли поганий мир краще хорошої війни.

— А якщо, вибираючи між війною і безчестям, ми отримаємо і те, і інше? Як свого часу Європа у 38-му році дозволила фашистській Німеччині поділити Чехословаччину?

— В історії ситуації повторюються, із трагедії перетворюючись на фарс. Крим та Донбас не варті сотень тисяч патріотів України, які готові за них покласти життя. Я сподіваюся на здоровий глузд, міжнародне право та здатність домовлятися — речі, які у сучасному світі дорожчі за амбіції окремих політиків світового рівня.

— Ви робите акцент на створенні нових робочих місць із залученням в економіку інвестицій, як вітчизняних, так і зарубіжних. Що ще ви б змінили у соціальній складовій?

— У нас невиправдано велика кількість пільговиків. Діти, пенсіонери, ветерани війни, інваліди, молоді мами — ось основні категорії населення, які потребують допомоги від держави. Інших бути не може. Але й тут варто уважно придивитися. Наприклад, що за пенсіонер — чи не колишній нардеп. Що за ветеран — чи справді він брав участь у бойових діях, чи просто вдало «підмазався». Обмеження кількості пільговиків дасть Україні суттєву економію коштів.

Наступний важливий момент — ініціювання та впровадження програм особистого розвитку мешканців міста та області. Я маю на увазі розвиток освітніх та культурних закладів, створення нових спортивних організацій, доступних за ціною або навіть безоплатних, і багато іншого.

Логічно зайнятися створенням ефективної системи контролю за діяльністю місцевих органів влади, використанням коштів міського та обласного бюджетів, спостереженням за виконанням владою своїх повноважень та обіцянок. Подивіться, наприклад, у якому стані Полтава і як себе поводить наш міський голова — при цьому ні правоохоронні органи нічого не можуть зробити з обраною особою. Але очолена ним громада у такому разі має право висловити недовіру, хоча б у такий спосіб, у який мера вибирала. Чому люди мусять чекати п’ять років, коли вже за рік-два ясно, що очільник міста фатично нічого для нього не робить?

Важливий момент — це допомога громадянам на рівні центральних органів влади, про що нардепи воліють «забувати». Більшість людей не може часто мотатися у Київ, відстоюючи свої права, залагоджуючи різноманітні справи, — для цього не вистачає ні грошей, ні часу. Тож держава і її представники у парламенті мають спростити цей шлях для громадян.

Сьогодні багато хто говорить про прозорість влади і якість чиновників. Власне, бюрократи на нижніх ланках отримують копійки і вони абсолютно не зацікавлені у співпраці з громадянами, тому що у першу чергу виконують циркуляри і накази «згори». А у суспільства є інше замовлення — не народ для держави, а держава для народу. Це дуже добре показав Майдан. Спрощення спілкування з чиновниками, які зобов’язані надавати послуги, а не відписки і відмови, — це якраз новий рівень нашого розвитку як громадян, а не мовчазних гвинтиків бюрократичної машини.

Додам, що без розвитку підприємництва, перш за все малого і середнього бізнесу, нормальної країни нам не збудувати. Саме на підприємцях все тримається: розвиток громад, надходження податків, продукування нових ідей. Адже вони здатні ризикувати, втілювати нове, не бояться бути першопрохідцями. За своєю психологією люди здебільшого бояться змін, хоч і прагнуть їх. А без змін, без реформ усіх сфер життя Україна не зможе протистояти ні викликам ринку, ні військовому вторгненню.

Коли писав свою програму, я зосередився саме на існуючих потребах і запитах нашого суспільства, адже по роботі спілкуюся з багатьма різними людьми. Маю зауважити, перефразовуючи Леніна: коли «низи» не можуть жити по-старому, а «верхи» не хочуть змінюватися — ми маємо їх примусити. Початок вже покладено.

Оксана РУДЕНКО, «Полтавщина»