14.10.2014 | 12:05

Сергій Клименко: Коли «низи» не хочуть жити по-старому, а «верхи» не хочуть жити по-новому — треба примусити. Частина 2

Сергій Клименко Сергій Клименко

Наше видання публікує другу частину інтерв’ю з кандидатом у народні депутати по 145 виборчому округу Сергієм Клименко

— У своїй передвиборчій програмі ви говорите про нові робочі місця, які задовольнять більшість працездатних громадян. А світ розвивається за принципом впровадження нових технологій, які мінімізують використання людського ресурсу на виробництві.

— Насправді технічний прогрес відкриває перед нами нові можливості, які народжують у тих, хто бажає працювати, свіжі ідеї. Їх потрібно лише ретельно обдумати, оформити в цілі і спланувати їхню реалізацію. Ось приклад, який ґрунтується на моєму професійному досвіді.

Ми експортуємо різноманітні зернові культури у різні країни світу. І це, з одного боку, добре. А з іншого — ми перетворюємося на сировинну базу для інших. Росія, приміром, теж сприймається як сировинна країна, тільки у них головний товар — це газ. Але ж якщо зерно переробляти в якісні крупи, борошно, каші-напівфабрикати — і все це ми можемо виготовити високої якості, — то наша конкурентоздатність і привабливість на світових ринках стане вищою. І, відповідно, з’явиться більше можливостей для розвитку супутнього бізнесу, підвищення соціальних гарантій, утримання стандартів життя під час економічних криз, одну з яких ми переживаємо зараз.

Крім того, сьогодні в світі є попит на екологічно чисту їжу високого ґатунку. Якраз Україна може зайняти нішу у цьому прибутковому і перспективному бізнесі. При чому більшість із наших співгромадян — полтавців у першу чергу — має всі можливості для того, аби долучитися до цього процесу, створити нові види сімейного, кооперативного підприємництва — йдеться про тисячі нових робочих місць.

— Про які види бізнесу ви говорите?

— Наприклад, створення маленьких приватних пекарень, ковбасних цехів, підприємств із виготовлення сиру і т.д. Так, на західній Україні вже є містечка, де практично всі мешканці тримають корів, молоко яких здають за ринковими, а не за заниженими цінами, до цеху спільної форми власності і отримують з цього кілька зисків: а) стабільну роботу, б) кошти від продажу готових виробів, в) розвиток села за рахунок податків, які сплачує підприємство. Це лише один з можливих варіантів, різні громади здатні придумати щось своє — у сфері туризму, наприклад. Просто давайте будемо відвертими: сьогодні одній людині практично неможливо створити перспективну справу з нуля.

— Чому ви вважаєте, що подібні господарства/цехи/виробництва будуть конкурентоздатними у порівнянні з монополістами у тій же молочній галузі?

— Наше суспільство готове купувати продукти високої якості, їжу без консервантів і ГМО. Це на початку 90-х ми із захватом споживали «ніжки Буша», тому що нормальної на вигляд і за ціною курятини не бачили роками. За часи незалежності ми навчилися відрізняти якісні харчі від напівсинтетичних не тільки за їхньою вартістю. І ми маємо право вибирати. Але тепер уже наші, вітчизняні, виробники-монополісти не залишають нам права вибору — ми не можемо зайти до них на виробництво і проконтролювати процес виготовлення продукції, умови її зберігання і таке інше, правда? А от цех на сусідній вулиці проконтролювати зможемо, тому що ним заправлятиме наш сусід, який просто не зможе обманути — заплатить за це зменшенням попиту на свою продукцію і логічним банкрутством.

Як уникнути махінацій?

— Чому ми такі бідні, попри те, що маємо чудові природні багатства?

— Тому що ліниві. Приміром, Полтавщина — прекрасний центр для розвитку рослинництва. Те, що дають нам чорноземи сьогодні — далеко не межа. Просто справа у тому, що за них беруться люди, яких по-російськи називають «врємєнщиками», адже вони не планують працювати на землі роками. Такі або хочуть «зрубати гроші по-швидкому, а після мене хоч засуха», або не бачать перспективи розвитку бізнесу через нестабільну політичну і економічну ситуацію в країні.

— Яких випадків найбільше?

— Більшість просто не хоче йти на невиправданий ризик. У нас відсутня чітка законодавча база, відсутня впевненість у завтрашньому дні і, як наслідок, відсутнє бажання вкладати гроші у довготермінові проекти. Приміром, ще за радянськими нормативами сівозміна відбувалася протягом 7 років, аби не виснажувати ґрунти. Зараз цих норм отримуються не всі. А якраз найбільш привабливі для експортерів культури — кукурудза, рапс, гірчиця — сприяють виснаженню землі найбільше. Через 40-50 років такої експлуатації замість чорноземів буде пустеля.

— І як примусити виробників дотримуватися сівозміни, законів природи і України?

— Інвестор з грошима, який хоче працювати на обраній ділянці десятиліттями, не буде прагнути стовідсоткової вигоди вже через рік-два. Тобто, маємо створити нормальне законодавство щодо оренди або права власності на землю сільськогосподарського призначення. Крім того, інвестор з грошима не може прагнути довготермінових проектів, якщо через корупційні схеми орендовану ним землю можуть відібрати за рішенням якогось суду прямо з незібраним врожаєм. Бувають й такі випадки.

— Я знаю випадок цікавий. Німці прийшли працювали в одне село на Харківщині. Провели дослідження, що тамтешні землі можуть дати шалені врожаї однієї зернової культури, якщо доглядати за нею за німецькими технологіями. Набрали колектив з місцевих, від якого постійно вимагали звітів і фотографій з «поля подій». І все це успішно тривало ціле літо. А врожай виявився гірший, ніж у Німеччині. При розслідуванні ситуації з’ясувалося, що місцеві хитрили: рослини саджали лише по периметру поля, аби була гарна картинка, а більшу частину грошей роздерибанили. Звичайно, інвестиції повернулися туди, звідки прийшли. Чи можлива така ситуація на Полтавщині?

— Махінації є всюди, від них ніхто не застрахований, на жаль. У мене траплялося дещо подібне при закупівлі зерна. Ззовні куча золотава і приваблива, а при вантаженні всередині товар бував прілий.

Проте, ви знаєте, подібних випадків не було б за умови нормального державного регулювання галузі, справедливих правоохоронної та судової систем. А так маємо майже суцільну деградацію. Ми міняємо одного «генерала» на нібито чесного його підлеглого, а він виявляється також зіпсованим корупційною системою!

Поки не підросте нове покоління, маємо запрошувати фахівців із інших країн. Наприклад, чому б нам не скористатися досвідом Канади? Там українська мова третя за популярністю після англійської та французької, а спеціалісти в різних сферах не зіпсовані впливом корупції.

Також цікавий досвід Грузії. Тамтешній політик Каха Бендукідзе зміг відстояти необхідні реформи і висмикнув країну з системної кризи, зробив її легкою для ведення бізнесу протягом всього чотирьох років. Власне, своїми рецептами він зараз ділиться з Україною.

Далі буде

Оксана РУДЕНКО, «Полтавщина»

Політика і влада