Краєзнавчий музей: де ж правда?

Тріщина в стіні Полтавського краєзнавчого музею появилася ще в 1973 році

— Валерію Олександровичу, думаю, Ви як архітектор цікавилися питанням, коли насправді виникли проблеми в музеї й чи дійсно це пов’язане з нинішнім будівництвом?

— Необхідність спорудження в Полтаві або виділення готового приміщення для представницького будинку міської ради з готельними номерами для VIP-персон я закладав у концепцію формування заповідника «Поле Полтавської битви» ще під час підготовки до цієї дати. Працюючи на перспективу, готувати концепцію я розпочав ще на початку 2000 років. Передбачалося, що на 300-річчя до Полтави можуть завітати керівники трьох держав першого рангу. А в місті ж немає жодного готелю, де ці люди могли б зупинитися. Саме з цією метою згідно з моєю концепцією місто вирішило спорудити представницький будинок міської ради. Але як архітектор я не ініціював будівництво й не брав участі в проектуванні. Уперше побачив об’єкт на папері в ескізному проекті, який виконав «Полтаваархпроект», очолюваний Миколою Карюком. До того часу я не мав інформації, як рухається справа.

— Це історична частина міста. Чи потрібні були якісь спеціальні дозволи на будівництво?

— Так, будівництво в охоронних зонах пам’яток, а поруч із музеєм саме така зона, обов’язково супроводжується виконанням історико-містобудівного й історико-архітектурного обґрунтування, яке здійснює, як правило, Київський інститут пам’яткознавства при Міністерстві культури. Таке обґрунтування ними було підготовлене. Ніяких суперечностей будівництво не викликало. До речі, на тому місці раніше стояв півтораповерховий будинок, аналогічний за масштабом тому, що споруджений нині. У ньому містився гуртожиток кантоністів, але його знесли після війни через суттєві руйнації. Та й за стилістикою новобудова тяжіє до європейського модерну, дуже розповсюдженого в центральній частині Полтави.

Весною 2008 року на відстані 16 метрів від музею було вирито котлован, дещо глибший від трьох метрів. Були запрошені фахівці з обласного центру археології. Вони знайшли там багато цікавих історичних речей. Між іншим, за результатами розкопок про знахідки археологами за сприяння мерії була навіть видана книга. Нічого не віщувало якихось катаклізмів.

— Так а з чого ж усе почалося?

— Влітку 2008 року мені телефонує із Києва тодішній Міністр культури та туризму Василь Вовкун. Мені неодноразово доводилося співпрацювати з київськими організаціями й закладами різного рівня, у тому числі й із державною службою з питань охорони культурної спадщини. Був знайомий я особисто і з Василем Володимировичем Вовкуном. Він бував у Полтаві, я їздив у Київ, коли проходила підготовка до 300-річчя. Це дуже приємна, незарозуміла людина.

Так от із Києва телефонує Василь Володимирович і буквально кричить: «Що ви там собі дозволяєте робити з краєзнавчим музеєм? Ви вирили на відстані 3 метрів котлован глибиною 9 метрів, і музей луснув». Я відразу зрозумів у чому справа, і відповів, що відразу ж поїду на будівництво, зроблю світлини об’єкту й надішлю їх міністру електронною поштою. А ще запропонував негайно вислати комісію з Києва.

Буквально через два дні зі столиці дійсно приїхала комісія у складі заступника міністра культури Миколи Яковини, заступника начальника Державної служби з питань національної культурної спадщини Марини Громової та їхнього археолога. Вони ретельно все переміряли, обстежили котлован, зустрілися з директором музею Катериною Фесик та науковими співробітниками, з головним інженером Анатолієм Свистуном, які працюють тут десятиліттями. Усі в один голос підтвердили, що ні під час риття котловану, ні після ніяких нових деформацій будівля музею не зазнала. А ті досить великі тріщини, які існують на фасадах музею, виникли на початку 70-х років під час забивання паль під будівлю музичного училища. Це все вголос було сказане комісії. Перевіряючі витребували копії історико-містобудівного обґрунтування інституту пам’яткознавства, копію проекту, опрацювали їх і пересвідчилися, що ніяких порушень немає. Я був присутній при цьому, при цьому не з власної ініціативи, а на прохання міністра культури Василя Вовкуна супроводжувати комісію, оскільки у Києві мене давно знають як фахівця з історії архітектури.

Валерій Трегубов

— Вдалося з’ясувати, хто подав сигнал у Київ?

— А ноги в цієї історії ростуть ось звідки. За день чи два до дзвінка з Києва до Державної служби з питань національної культурної спадщини, зокрема до першого заступника начальника Якова Діхтяря з Полтави зателефонувала людина, яка назвалася заступником директора краєзнавчого музею Ковальчуком. Саме він озвучив цифри 3 й 9 метрів й заявив, що це сваволя міського керівництва. Діхтяр змушений був поставити до відома міністра. У міністра ж були телефонні номери Андрія Матковського, Лариси Семеняги й мій. Оскільки, на думку міністра, перші двоє — зацікавлені посадовці, а я нібито нейтральна людина, тому він й зателефонував саме мені.

Коли ми вийшли з музею, Микола Яковина з іншими членами комісії, але без мене, поїхав до облдержадміністрації, як того вимагає протокол. Як розповів мені по тому Яковина, у коридорі облдержадміністрації до нього підійшов чоловік і сказав, що він той самий Ковальчук, який телефонував у Київ. Яковина дорікнув йому, що він дезінформував і державну службу, й міністра. А Ковальчук каже: " А з ким ви на об’єкті зустрічалися? Мабуть, із Трегубовим і Супруненком? Так вони ж куплені Матковським«.

Я був свідком, як після відвідин облдержадміністрації Яковина зателефонував міністрові й доповів, що інформація щодо впливу котловану на будівлю музею не підтвердилася.

Через два дні у міністра Василя Вовкуна відбулося засідання колегії, Микола Яковина доповів про результати поїздки до Полтави. Усе наче затихло. Але невдовзі здійнялася друга хвиля чорного піару навколо цієї будівлі. Прапор із рук Ковальчука перейняв Андрій Баранов. Він козиряв тріщинами, мотивуючи їх появу будівельними роботами.

— А в чому ж причина тріщин?

— Під час будівництва палі застосовувалися, але методом вдавлювання, їх не забивали. Тому будівництво представницького будинку на стан будівлі музею ніяк не вплинуло. Хоча в історичній частині Полтави дійсно існують проблеми з фундаментами старих будівель, але вона в підземних водах, які багато десятиріч впливають, зокрема, і на фундамент краєзнавчого музею, тому будинок і «тріщить». Є кілька точок зору й пропозицій щодо вирішення цієї проблеми. «Добро» поки що не отримала жодна. А схемка «геопатогенних зон», які начебто існують під кутами музею, розміщена в якості «доказу» в інтерв’ю Андрія Павловича — замовна вигадка одного з прибічників Баранова (на жаль, архітектора за дипломом).

Коли я ґрунтовніше зайнявся проблемою стану будинку краєзнавчого музею, то знайшов цікавий факт. У «Зорі Полтавщини» за 1973 рік була вміщена стаття тодішнього нашого старшого викладача Клавдія Гладиша й доцента Яковлєва, у якій ідеться, що будівля краєзнавчого музею, яка вперше серйозно постраждала під час Великої Вітчизняної війни, зазнала нових пошкоджень через забивання паль при будівництві музичного училища. Це ж підтвердили нині всі працівники музею при зустрічі із заступником міністра культури. Тріщини утворилися на центральному нефі, а з боку новозведеного будинку їх немає. Наклеєні «маячки» показують, що тріщини на центральному нефі збільшуються з часом. Але нинішнє будівництво нових не додало.

І ще одне. Я хочу особисто запропонувати Андрію Павловичу займатися фармацією й продавати нам якісні та доступні ліки. Архітектуру ж пропоную залишити архітекторам. Уявіть собі ситуацію, що для встановлення у хворого складного діагнозу скликають консиліум не з досвідчених лікарів, а, наприклад, із сантехніків чи виконробів. Абсурд чи не правда? Архітектуру повинні й оцінювати, і «лікувати» архітектори, сантехніки ж мають опікуватися фекаліями, а лікарі — хворими.

Професійними справами повинні займатися фахівці, а не аматори. Доля краєзнавчого музею мені болить більше, ніж Баранову, і це питання я не залишу без уваги, але робитиму це без Андрія Павловича та його обіцянок врятувати перлину архітектури. Переконаний, що як архітектору з багаторічним стажем мені цим питанням займатися доцільніше.

Оскільки справа про спорудження будинку на пл. Конституції краєм торкнулася і мене, то на прохання дати коментар стосовно цього будівництва я завжди відповідаю, що за фізичними розмірами, містобудівним розташуванням, загальним об’ємно-просторовим рішенням представницький будинок міської ради є абсолютно несуперечливим. Такої ж думки переважна більшість моїх колег — полтавських архітекторів. Й багатьох не архітекторів також. Наведу слова одного з активних прибічників Валерія Асадчева, якому я пообіцяв не оприлюднювати його ім’я:«Ця будівля не дратує». Навіть опоненти позитивно оцінюють будинок, коли не публічно запитуєш їхню відверту думку.

Від редакції. Публікуючи цей матеріал, ми підтверджуємо свою позицію: давати можливість висловитися на сторінках нашого видання з того чи іншого питання всім, хто має власну думку. Отже, готові опублікувати точки зору всіх осіб, згаданих у інтерв’ю з Валерієм Трегубовим. Ми завжди відкрити для конструктивного обміну думками.