Особливості життя безпритульних на вулицях Полтави

Ми продовжуємо розповідати про роботу Центру адаптації для безпритульних.

— Скільки часу повинно пройти, щоб потрапити з нічліжної кімнати в кімнату адаптації?

— По різному, час не обмежений, — говорить співробітниця Центру Олена. — Це залежить від людини, від її бажання змінитися. Якщо вона доглядає за своїм ліжком, кімнатою, без указів піклується, прибирає, ми це все бачимо і тісніше починаємо з нею працювати і намагатися повністю ввести її в нормальне соціальне середовище. Люди, які хочуть змінитися, спочатку проявляють себе у роботі.

— Скільки людей зараз в нічліжних?

— 15. Їх зараз тут декілька, а так приходять уже під вечір.

— Розкажіть, як людина взагалі доходить до такого життя?

— Причини можуть бути різними. Хочу вам розповісти історію про Олега Максимова. Колись він працював якимось чиновником. Жив в березовому сквері, в напівкруглому елітному домі. Він не пив. І от, не знаю чи правдива ця історія, але я схильна йому вірити, він щось не поділив з жінкою. І наскільки порядна людина, що просто все залишив. Перемістився з дорогої квартири на вулицю, і десять років уже так живе. І періодично, коли ми робимо рейди, приводимо його сюди, годуємо, напуваємо, але він максимум 2-3 ночі переночує і йде. Говорить, що не може тут мешкати. Він сам чорнобилець, ми йому пенсію хочемо оформити за 10 років уже багато набігло.

— Це цікаво. Я біля контейнера зустрічав безпритульного і пропонував звернутися до вас, він говорив, що про Центр адаптації чув, але йому і так добре. Чому вони та себе поводять?

— Так, для мене це також феномен. Для них створені всі умови, а вони не йдуть. І це, що цікаво, як правило це самі приємні люди. Вони звикли бути на вулиці. Є навіть такі, що можуть купити собі їсти, десь працюють, але живуть на вулиці і до нас не хочуть звертатися.

— Це доволі дивно...

— Так. Вони з недовірою ставляться до людської допомоги, їх життя часто розчаровувало, тепер вони всього остерігаються. Одна жіночка привела нам дідуся з Зигіна. Він був увесь у вошах. Ми сказали, що його обробимо. Він був шокований, говорить «Не чіпайте мене, це мої воші, мені з ними жити». Максимум, що нам вдалося, так це нагодувати його.

— А чи небезпечно жити на вулиці для безпритульних?

— Звичайно. В першу чергу це небезпека життя від інфекцій. Найчастіше вони хворіють на туберкульоз. Зимою зрозуміло небезпечно залишатися на вулиці. Варто сказати, що за 2 роки роботи центру в Полтаві не замерзла ні одна людина. Це найкращий показник в Україні. Також їх б’ють на вулиці, хоча вони мирні і не агресивні.

— А де працюють безпритульні в період проходження реабілітації?

— Сама це нас не влаштовує, ми не можемо вплинути на ситуацію. Безпритульні ідуть на металобази, на ринки. Хоч в них є свої вади, але, як не крути, вони роботяги, і дуже неприємно, коли за роботу, за яку платять 100 грн, їм оплачують 20 на двох. Вони приходять після роботи вижаті як лимон. Їх просто обманюють. Вони позбавлені соціальних зв’язків і не знають навіть, яка сьогодні заробітна плата.

— Не важко працювати з безпритульними, все-таки категорія людей специфічна?

— По різному буває. У всіх людей, які до нас звертаються, страшний багаж за плечима. Вони розчарувалися у житті, не вірять людям і надівають на себе маску агресивності, байдужості, хамства, але за цим ховається людина, якій дуже важко, дуже болить. У нас працює багато співробітників, які колись самі були безпритульними, наркоманами, алкоголіками, а потім їм вдалося впоратися і змінити своє життя і вони передають свій досвід, як можна змінити своє життя. Ну, крім того така праця — вибір волонтера.

— А що підштовхує людину стати волонтером?

— Це людина в якої змінилися цінності, яка щось пережила. Людина, яка чогось добилася і може посвятити частину свого життя волонтерській роботі або виділити частину коштів. Головне, що волонтери бачать результати своєї роботи. Загалом в кожного — індивідуальні причини.

— Скільки волонтерів вам допомагає?

— Точно не можу сказати. Крім наших волонтерів нам дуже допомагає Молодіжний волонтерський центр, звертаємося до волонтерів соціальних служб. Співробітники працюють понаднормово. Є бізнесові структури, які погоджуються допомагати, небайдужі часто приносять продукти, взуття, одяг. Починаючи з квітня у нас стартувала акція «Добро на здачу». На виході у супермаркетах стоїть візок і хто може кладе у нього продукти чи гроші.

Куточок відпочинку

— Міська влада допомагає?

— Так, допомагає. У нас чергують консультанти і соціальні фахівці. Цього року нам обіцяли 50 тис гривень від міста допомоги, в тому році дали 75 тисяч.

— Вистачає сьогодні Центру адаптації місць для проживання, продуктів, одягу?

— Зараз люди часто телефонують. Приносять там їжу, одяг. Деякі пропонують попрацювати у них на городі і взяти харчів скільки забажають.

— Чи можна вирішити проблему з безпритульними?

— Спільними зусиллями можна. За підтримки міської влади, громадського сектору. Потрібна зміна ставлення людей до безпритульних. Наше завдання змінити ставлення суспільства до цих людей. Я не хочу говорити, що всі вони гарні, але в нас існує дуже багато міфів що до них.

Працівники центру нам показали, як у них тут все влаштовано. Показали нічліжні, кімнати адаптації, кухню, ванну кімнату з пральними машинами. Хотілося б відмітити чистоту і охайність кухні, яка виглядає набагато краще ніж кухня в університетських гуртожитках.

В одній із кімнат ми зустріли маму з двома маленькими дітьми.

— Це до нас потрапила безпритульна вагітна, — розповідає Крістіна Криженко. — Вони народжували у перинатальному центрі, а потім вони знову повернулися сюди. Коли побачили, що багато мам із дітьми у нас, почали робити окремі кімнати для мам.

У куточку відпочинку з бібліотекою та телевізором ми зустріли декількох безпритульних, які переглядали фільм. Нам вдалося поспілкуватися однією з жіночкою, яка колись давно втратила житло.

— Мені тут подобається, краще ніж на вулиці. Я не люблю слово «бомж», воно мене дуже ранить і вбиває. В мене батьки не безпритульні були, робочі люди. Я тут помиюся, поїм, мені тут краще, ніж бігати на вулиці, і взимку вештатися на вокзалі.

— Небезпечно жити на вулиці?

— Молодики можуть побити. Сміються, що я бомж, знущаються морально і фізично. Для них сміх, для мене біль. Я ж не винна що я безпритульна, просто склалася така життєва ситуація. Батьки померли, брат забрав квартиру. Я тут з самого початку як центр відкрився. Є нахабні люди, агресивні, не хочуть підлогу мити, готувати їсти, а для для мене це не важко. Коли на вулиці б’ють — це гірше.

Микола ЛИСОГОР, «Полтавщина»