Володимир Павленко: «Децентралізація — відродження місцевих громад»
Жити далі за інерцією неможливо, взаємини центру й регіонів необхідно докорінно переформатувати
«Радянська система управління з її жорстким централізмом, прагненням до тотального планування в народному господарстві не припинила свого існування 1991 року, а з видозмінами перейшла у спадок молодій державі, — переконаний керівник обласної Команди Розвитку Володимир Павленко. — Якщо на перехідному етапі вона й мала певні переваги, то нині, коли Україну потрясли соціальні збурення, спричинені в тому числі ігноруванням волі громад, проблема постала в усій своїй оголеності.
Партія розвитку України вважає: жити далі за інерцією неможливо, взаємини центру й регіонів необхідно докорінно переформатувати. Це настійна вимога місцевих громад, які дотепер були поставлені в принизливу позицію набридливих прохачів щодо Києва».
Володимир Павленко наголошує:
«Доступ до розподілу бюджетних коштів — це важіль впливу на непокірних і джерело особистого прибутку можновладців. Не треба плекати ілюзій щодо боротьби нової влади з корупцією, щодо проведення люстрації: як бачимо, жодного кроку в цьому напрямку не зроблено, красиві обіцянки залишилися красивими обіцянками.
Всі ми чули від представників Уряду про децентралізацію, про надання більшої свободи, повноважень місцевим громадам, про перегляд принципів формування бюджетів усіх рівнів. Нині не чуємо. Можливо, заважають надто гучні події на сході України? А може, вчорашній опозиції сподобалося перерозподіляти? Хто ж добровільно перепинить золоту ріку прибутків, яка тече прямісінько в кишеню?».
Для нашої області, як одного з донорів державного бюджету, така несправедливість особливо болюча: адже полтавці віддають удвічі більше коштів, ніж отримують назад після перерозподілу. Має бути нарешті встановлена розумна пропорція, внаслідок якої б забезпечувалися передусім потреби продуцентів, а не розподілювачів:
«Потреби Полтавщини такі ж значні, як і її здобутки. Наші дороги розбиті, в нас не вистачає дитсадків, нам потрібно оновлювати медичне обладнання в лікарнях, ремонтувати школи, необхідно забезпечити функціонування оздоровчих таборів, підтримку пам’ятників архітектури, щоб їх не чекала сумна доля Кадетського корпусу, допомагати соціально незахищеним верствам».
Перелічувати можна безкінечно, але переліки без фінансів нічого не дадуть. Якщо не поставитися до справи відповідально й не довести її до кінця, нас очікують нові й нові викачування: на війну (держава фактично скинула її тягар на плечі місцевих органів, громадських об’єднань, просто небайдужих людей), на відбудову, на перебудову відбудованого і так далі, й тому подібне. Скільки з відданого Києву піде на реальні потреби, а скільки прилипне до рук високопосадовців? Питання риторичне.
Не менш важливим є й другий аспект, стверджує Павленко. Реформа місцевого самоврядування повинна передбачати баланс між органами виконавчими та представницькими. Всі ми є свідками, як із політичних міркувань на чолі області стає особа, про існування якої дізнаються лише після її призначення. Вона вигідна для Києва, але хто питав людей? Що корисного може зробити і на кого може опертися абсолютно непідготовлений до високої посади й неавторитетний у громади чиновник?
Висновок один: влада має перейти до тих, хто відповідає перед своїми виборцями, а не перед Президентом, хто є народним слугою, а не паном.
«Так, шлях, на який ми стали, непростий, — підсумовує Володимир Павленко. — Але його необхідно подолати, щоби повернути дієвий вплив на владу кожному громадянину. Це запорука якісних змін на рівні кожного села, міста, району, області, це запорука розквіту всієї країни — багатої, сильної, різноманітної і єдиної.
Партія розвитку України вимагає від влади виконати свої обіцянки й покласти принцип децентралізації в основу довгострокової стратегії розвитку нашої держави».