Жителі Макухівки через тиждень збираються деревами перекрити Харківську трасу

Що село Макухівка це місце, де знаходиться міський смітник, знає багато хто в Полтаві. А як живеться людям поряд із сміттєзвалищем — вже мало кого цікавить.

— Ну, звичайно що погано, хіба може бути по іншому? — запитаєте ви.

Але на цьому інтерес полтавців до Макухівки, яка приймає сміття з усього міста, вичерпується. Ми вирішили поїхати туди, щоб роздивитися на місці, поспілкуватися з її мешканцями і розповісти все вам.

Макухівка знаходиться недалеко від Полтави. 6 км по Харківській трасі, повертаємо наліво і нас зустрічає побита дорога, якою не хочеться їхати. Хто ніколи не бачив сміттєзвалища, то на перших «відвідинах» ви неприємно здивуєтесь. Так, гидко дивитися на десятиметрову купу сміття в декілька гектар. Плюс — характерний запах. На територію смітника не пропускає охоронець, каже, що треба якийсь спеціальний дозвіл, а знімати тільки за територією. Сам охоронець і «працівники», які копирсаються в смітті весь час, усі із «засмагою», більше всього від бруду.

Зробивши пару фото ми направилися у поселення. Дорогою нам постійно зустрічалися «робочі», хто йшов на смітник, а хто з нього. Спочатку нам здавалося, що важко буде знайти співрозмовника. Але перше знайомство виявилося вдалим, це були мабуть найпалкіші активісти Макухівки, які вже не перший рік борються зі сміттєзвалищем. Співрозмовників було троє: Людмила Петрівна, Володимир та Віталіна. Ось така у нас була бесіда з цими людьми.

Віталіна, Людмила Петрівна, Володимир

Розповіді

— В нас в Макухівці місце яке чудове, — говорить Людмила Петрівна, — недалеко від Полтави, сосни, білій пісок, поряд річка. Колись тут хотіли санаторій зробити. А тепер подивіться, що тут робиться. До нас приїжджав незалежний експерт, який робив у 8 криницях проби, в жодному води хорошої не має. Витягуємо воду, вона постоїть у відрі, через дві години покривається маслянистою плівкою.

Віталіна: А колись все було зовсім по-іншому.

Людмила Петрівна: Мені зараз 64 роки, і все життя тут смітник. Коли я бігала у 7 класі, тут почали вибирати пісок для будівництва Алмазного мікрорайону, мікрорайону Половки. Вигребли таку яму, метрів 50 глибиною і у 6 гектарів. І треба було чимось це завалити. Почали возити відходи від заводу ГРЛ, штамповку із взуттєвих фабрик, відходи зі стеклозаводу.

Володимир: На смітнику ртуть вивозили, всяку бурду. Раніше там був котлован з мазутою, гуму підпалювали, тоді все село задихалося. Палили в ночі. Привезуть із полтавської взуттєвої фабрики штамповки тюками і почнуть палити. Хвірточки всі закриваємо. Білизна на вулиці чорніє.

Віталіна: Років 15 тому стало все зовсім погано. Сміттєвозів більше їздити стало, площа смітника збільшилася.

Володимир: Раніше з нашого двору було видно як маршрутка їхала по кам’яній дорозі на пагорбі, а зараз ви бачите, які гори сміття? Скоро село завалять.

Людмила Петрівна: Коли ми не витерпіли і у 2001 році перекрили на Макухівку дорогу, нам пообіцяли поставити колонки, провести газ, телефон. Так потім ще казали, що ми зробили шкоду Полтаві і Полтавському району.

Віталіна: Вони поставили шість колонок на село, люди їздять з баклажками на велосипеді та й набирають. Бо з криниці воду не можна ні пити, ні митися нею.

Володимир: Роблять тільки 3 колонки. Лежали труби, щоб їх положити, так їх розікрали.

Віталіна: Закривають нам рот чим-небудь, аби тільки мовчали.

Володимир: Якщо вони вирішили газом рот закрити, то не вийде. Топили все життя вугіллям і дровами.

Віталіна: Мало своїх на Макухівці залишилося. Зараз тут живуть цигани, молдавани, мадяри приїхали, покупляли хати. Вони окупували всю Макухівку. Макухівка такою страшною ніколи в житті не була. Ці цигани приїхали років 7 тому. Живуть із смітника, ходять туди як на роботу.

Людмила Петрівна: У циган по 7-10 дітей, їм гроші держава виплачує. Живуть за рахунок дітей.

Людмила Петрівна: Тут дорога, яка раніше золота була, а сміттєвози її повністю побили.

Віталіна: Тут, до речі, живе зять сестри Мамая. Хай Мамай хоч раз приїде до сватів і побачить наші дороги. Хоча він на джипі приїде і йому по барабану буде, які тут дороги.

Людмила Петрівна намагається її стримати, коли та згадала про Олександра Мамая, але Віталіна продовжувала:

— А що мені боятися? Його вибирав народ, хай відповідає тепер. Хай подивиться які дороги. По коліна можна провалитися. Він хоч копійку в Полтаву вклав? Встав би покійний Кукоба та подивився, що «Мамаюра» зробив з Полтавою. За гречку людей купив, засипав тією гречкою їм очі. Хай тепер засипає гречкою ями на дорогах. Як ідеш по цій дорозі, кожен раз матюкаєшся.

Володимир: У мене і мого друга Сергія маршрут з Полтави на Макухівку, не встигаємо на маршрутках ресори міняти. Маршрут на Макухівку скоро взагалі можуть скасувати.

Володимир: Звалище по документам десять років уже як закрите.

Віталіна: Я так розумію — цей смітник комусь вигідний. Приїжджав інвестор, хотів поставити сміттєпереробний завод. Мамай відмовився будувати, тому що йому вигідно брати «бабло».

Володимир: Це точка Мамая, йому вигідно цей смітник тримати. У мене є один знайомий, розповідав, що Мамаю цей смітний дає 40 тис грн.

Людмила Петрівна: Не знаємо до кого уже звертатися. Мого внука жінка писала народному депутату Головку. Вони дали відповідь на сільську раду, але нічого не змінилося. Є люди, які на цьому заробляють і на економічне лихо їм наплювати. Ми колотимося з цим смітником, але на нас уваги ніхто не звертає.

Людмила Петрівна: Діти хворіють. У Радіонова дитина мала лежала з інфекцією у лікарні, лікарі говорили що до цього причетний смітник.

Людмила Петрівна: А кульки як почнуть літати, феєрверк такий, всі дерева в кульках. А потім начальник смітника заставляє збирати циган ці кульки по городах та на деревах.

Людмила Петрівна: Була сходка в суботу. Ми вирішили що запросимо Мамая. Якщо він не приїде через дві неділі у клуб до нас, значить ми перекриваємо дорогу.

Володимир: Зберемо мужиків, вирубаємо дерева і перекриємо повністю в’їзд, де Харківська траса, не проїде жодна «мусорка». У нас в Макухівці люди рішучі. Ми готові воювати.

Віталіна: Ми будемо писати листи. Думала написати на агентство впливу, програму «Критична точка», до Києва будемо звертатися, хай приїдуть і покажуть на всю Україну, як ми тут живемо.

Володимир: Та не треба їм писати, валимо ліс і все.

Віталіна: Всі закривають очі, вуха, і не чують і не бачать, що село тут помирає. Хто приїде в Макухівку, якщо тут такі «вонізми»?

Володимир: Аби не оцей смітник, тут би ділянка землі коштувала 100 тис доларів. Задовбали вже нас, терпіти більше сил немає.

Віталіна з донькою

Віталіна: Люди настроєні категорично, вже дійшли до краю. Ми не хочемо так жити. У нас є сім’я, діти. Їм тут небезпечно, а смітник скоро вже буде падати нам на голови.

Людмила Петрівна: Ми вже не можемо дихати цим повітрям, немає сил терпіти.

Макухівчани раді були розповідати ще, вірили що ми допоможемо. Повели в хату, показали яка з крана жовта вода тече, повели на город, показали картоплю, і пожартували, що вона така висока, бо радіація допомагає рости. А після пригостили кавою, ковбасою з сиром і свіжими огірочками з городу. З задоволенням розповідали як колись було гарно в Макухівці, які там колись були яблуні та груші, чудові люди, навіть фільм знімали у Макухівці «Вони йшли на схід», а військовополонені німці їм будували кам’яну дорогу.

Жовта вода з криниці

Вище наведені судження міському голові Полтави можуть здатися гострими, навіть наклепницькими. Мовляв, якісь баби чутки розповсюджують. Але ми все одно вирішили подати так, як вони і сказали. Цим живуть люди, саме це вони мають на душі та розумі. Тож влада повинна не ображатися, а піти на контакт.

До цього додамо, що жителі Макухівки налаштовані засипати сміттям Корпусний парк.

Микола ЛИСОГОР, «Полтавщина»