Полтавська Кругла площа — єдина у світі за цілісністю та стилем

За багато століть вигляд населеного пункту неодноразово змінювався, як і його статус. Значно розширилися й межі. Нині вже не підлягає запереченню той факт, що Полтава — одне з найкрасивіших, найчистіших у екологічному відношенні міст України. 

А ще мешканцям і гостям міста варто завжди пам’ятати про те, що ми маємо ЄДИНИЙ У СВІТІ цілісний класицистичний ансамбль ЄДИНОЇ У СВІТІ Круглої площі, збудованої в ЄДИНОМУ СТИЛІ. 

Про цей ансамбль, особливості та проблеми інших архітектурних споруд міста, про тих, хто займався формуванням його «обличчя», намагався й намагається нині зберегти історичні будівлі, люб’язно згодився поговорити корінний полтавець, кандидат архітектури, доцент, завідувач кафедри основ архітектури Полтавського національного технічного університету імені Юрія Кондратюка, член-кореспондент Української академії архітектури Валерій Трегубов, який є визнаним у місті авторитетом із питань архітектури. 

Сьогодні ми пропонуємо вашій увазі першу розмову нашого журналіста з Валерієм Трегубовим.

Валерій Трегубов | Фото: Любов Приймак

— Валерію Олександровичу, попередньо ми з вами домовилися про цикл бесід стосовно архітектурних пам’яток Полтави, їхньої історії та нинішнього стану. А як у цілому справи з історичними пам’ятками в Україні? 

— Так, проблема з архітектурними пам’ятками в Полтаві — не лише місцева, а всієї України. Є державна служба з питань охорони культурної спадщини при Міністерстві культури, кабінети якої знаходяться в одному з чернечих корпусів Києво-Печерської лаври. Там працюють справжні професіонали, але вони позбавлені важелів упливу. На жаль, культура й освіта в нашій країні за традицією, що перейшла ще з часів Радянського Союзу, фінансується за залишковим принципом. Якщо в розвинених країнах світу до пам’яток культурної спадщини ставляться дбайливо й роблять на цьому великий бізнес, демонструючи туристам, використовуючи їх як надбання країни, нації, то в нас цього немає. У першу чергу всі вимагають грошей на пенсії та зарплати, що там ті мистецтво й архітектура? 

Проте левову частку культурної спадщини будь-якої країни складають саме пам’ятки архітектури. Зізнатися чесно, до творів образотворчого мистецтва звертаються нечасто, вибірково й епізодично. Класичну музику слухають теж далеко не всі, рідко відвідують пересічні громадяни й театр, про книги я вже й не говорю. А от пам’ятки архітектури впливають на людину безпосередньо й постійно. Ви йдете вулицею і навіть якщо не дивитеся на будівлі цілеспрямовано, все ж архітектура діє на вас опосередковано. Приміщення — це теж архітектура інтер’єру, від того, гармонійно чи ні вона зорганізована, залежить ваш настрій, самопочуття, навіть інтелект. Вам стає приємно або неприємно, коли ви дивитеся на скульптуру, колір, пластику фасадів. Якщо ви при цьому отримуєте позитивні емоції, то вони є конструктивними, негативні ж — деструктивні, тобто руйнівні в духовному плані. Але пам’ятки з часом піддаються руйнації. Будь-яке місто, навіть найбагатше, не в змозі фінансово підтримувати їх у належному стані. 

— Не буду оригінальною, коли запитаю, як це вирішується в цивілізованих країнах? 

— По-перше, фінансування охоронних заходів за кордоном значно більше, ніж у нас. По-друге, там у більшості держав закладена давня традиція збереження. Ми ж традиційно руйнували або самі, або ті чи інші загарбники, починаючи з татаро-монгольських набігів. 

Відомо, що в давні часи Київ був центром європейської цивілізації, тут були багатющі бібліотеки. Один час у культурному відношенні місто було головнішим від Царграда. З розпадом Київської Русі дещо змінилося. В України трагічна доля. Історично так складалося, що десятиліттями в наших предків вироблялося відчуття тимчасовості. Навіщо зберігати, коли прийдуть вороги й зруйнують? Тимчасовість породжувала й бродіння в головах, тобто псевдодемократію, коли одні йшли за Розумовським, а інші — за Виговським чи Мазепою. Ця тимчасовість триває в нас уже кілька століть. Але це лірика й емоції. 

— Тоді пропоную повернутися до Полтави. 

— Щодо Полтави, то тут знаходиться близько 20 пам’яток загальнонаціонального значення, занесених до Державного реєстру пам’яток, затвердженого Кабміном. За радянських часів оформленням статусу «загальнонаціональна пам’ятка» займалися неохоче. А саме від цього залежало виділення фінансів на підтримання в належному стані тієї чи іншої історичної архітектурної споруди. 

У реставрації існує таке поняття: поточний ремонт, часткова, або фрагментарна реставрація, комплексна реставрація, ще є консервація. Але ці всі роботи повинні спиратися на державні програми. А таких за часів незалежної України я не пригадую. На реставраційні роботи виділялися такі мізерні кошти, що вони просто розсмоктувалися серед оточення. Як відомо, державне фінансування будь-яких заходів здійснюється таким чином: коли формується державний бюджет, то передбачаються витрати на певні цілі. Коли ж буде розписано, куди й скільки необхідно, то гроші спускаються в область. Розпорядником таких коштів є облдержадміністрація. Не будемо приховувати, як правило, ці гроші витрачаються на розсуд губернатора. Тобто волюнтаризм чистої води. У деяких випадках, можливо, це й правильно. Але те, що робилося минулого року з гоголівськими музеями у Сорочинцях та Гоголевому, театром у Полтаві, краєзнавчим музеєм взагалі не піддається здоровому глузду. А скільки перепон влаштовував губернатор місту під час підготовки до 300-річчя Полтавської битви? І все ж ми спромоглися забезпечити гідне, незаполітизоване відзначення 300-річчя.

Любов ПРИЙМАК, «Полтавщина»