На Полтавщині згадали про Стехівську трагедію

Довгих 69 років минуло з дня визволення Полтавського району від фашистських загарбників, а людська пам’ять і досі зберігає згадки про ті звірства, що творили ці нелюди у людському обличчі.

Однією із таких гірких сторінок нашої історії є Стехівська трагедія. 21 вересня 1943 року, відчуваючи свою поразку, окупанти живцем спалили у приміщенні Стехівської середньої школи 928 чоловік, серед яких 460 були військовополоненими, а інші — звичайні мешканці Полтавського, Чутівського, Котелевського районів Полтавської області, а також Валківського району Харківської.

Як повідомили в прес-службі Полтавської райради, теплого вересневого дня поблизу пам’ятного знаку на згадку про цю трагедію зібралися нащадки загиблих, ветерани, школярі, всі небайдужі. Перед присутніми виступив перший заступник голови райдержадміністрації , депутат обласної ради, Олександр Васильович Іваніна, який наголосив, що головним уроком для не лише для нас, а й всіх прийдешніх поколінь є спроби поставити свою націю вище за інші.

На жаль і сьогодні знаходяться політичні сили, які висувають націоналістичні гасла, забуваючи про уроки Другої Світової війни.

Присутні ушанували жертв трагедії хвилиною мовчання, після чого своїми спогадами з присутніми поділилась очевидиця тих подій Олександра Сербіченко. З болем у серці згадувала вона всіх безневинно закатованих жертв окупації.

Після цього жалобні заходи перемістилися до братньої могили, в якій поховані не лише жертви Стехівської трагедії, а й інші загиблі мешканці краю, що полягли визволяючи Полтавщину.

Лише в цьому місці поховано 1888 жертв тієї страшної війни. Серед тих, хто знайшов свій останній притулок у Полтавській землі 8 офіцерів і більше ніж 1300 воїнів. Один із небагатьох, хто вцілів 21 вересня 1943 року — Моця Микола Федорович, із сумом згадував той день.

Справжнім дивом він вважає свій порятунок від гітлерівських катів. Все своє життя Микола Федорович прожив так, щоб за це не було соромно перед тими, хто загинув у Стехівській середній школі. А лише з рідного села М.Ф. Моці таких було 7 сімей.

Завершились урочисті заходи, стихнули останні виступи, і лише пам’ять про ті страшні часи, всіх тих хто так і не побачив остаточний розгром фашистських нелюдів, ніколи не згасне у людських серцях. Наш святий обов’язок передати нащадкам повагу до тих, хто не шкодуючи власного життя забезпечив мирне небо над нашими оселями.

Андрій ПЕТРОВ, «Полтавщина»