Бабуся звинувачує полтавських лікарів у смерті своєї онуки

Нещодавно в редакції ІВ «Полтавщина» відбулася досить важка у психологічному плані розмова. Довелося взяти на себе частину великого болю Валентини Іллівни Глуп, яка розповіла про смерть своєї онуки Олени Лучко у 2-й міській лікарні. Подаємо цю емоційну розповідь від її особи.

Валентина Глуп

28 грудня 2011 року я дізналася, що в 9:25 в хірургічне відділення 2-ї міської лікарні Полтави була доставлена моя онука Лучко Олена Олександрівна, 1982 р.н. В приймальному відділені я подивилися, що лікарі поставили діагноз «Апендицит». В лікарню Оленка приїхала сама, коли я зайшла до неї в палату, то вона сиділа на ліжку і посміхалася. Сказала, що у неї болить з лівого боку. Такі приступи у неї були раніше, і її виводили з цього стану, бо був правильно поставлений діагноз. Оленка сирота, в неї крім мене немає ні батька, ні матері. А 7 листопада 2011 року помер мій чоловік.

Олена Лучко

Я пішла в ординаторську, щоб сказати лікарям, що такий приступ у неї вже був, і її лікували в Залізничній лікарні. Але мені відповіли, що у неї гострий апендицит. Я 43 роки працюю в дитячому санаторії для дітей з вадами опорно-рухового апарату, маю 53 роки загального стажу медсестри, тому маю деякі знання з медицини. Справа в тому, що я побачила на тілі Олени синці. Вона сказала, що нещодавно впала на ковзанці. Синці дещо підвищують кількість лейкоцитів в крові. Правда, дещо менше, ніж при апендициті. Але лікарі тоді відмовилися зробити повторний аналіз крові, а також УЗІ. Не захотіли перевіряти мої підозри щодо підшлункової залози. В 15:00 я спантеличено думала про діагноз «гострий апендицит», коли ніхто не мав аналізу крові. Якщо навіть це був апендицит, то оперувати потрібно було терміново. Неодноразово я заходила в ординаторську, щоб онуку оглянули ще раз, але на мене почали кричати і говорити, що я тільки заважаю. Онука почала нервувати і говорити: «Бабусю, в мене немає апендициту!». Тоді мені ввечері сказали, що у неї впали лейкоцити, але при гострому апендициті цього не може бути. Коли я в черговий раз зайшла в ординаторську, то побачила накритий стіл: з алкоголем та закусками. Лікарі та інтерни зустрічали Новий рік. Я запитала, хто буде оперувати мою онуку. Один із них відповів, щоб я підписала відмову від проведення операції. Я тоді повторно запитала. Один із них тоді відповів: «Я оперуватиму. Прізвище Заєць». І святкування Нового року продовжилося. У такому стані вони прооперували мою онуку. Коли її привезли назад, то я і мої знайомі не впізнали Оленку: губи чорні, на них позасихала кров. Шов на тілі постійно кровоточив. Я 53 роки працювала операційною медсестрою і такого жаху не бачила. Я запитала у лікаря, який був апендицит. Він відповів: «Гангренозний» .

З часом в Оленки почалася сильна блювота, поставлена крапельниця нічим не допомагала. 29 грудня онуці стало гірше. В неї не було сечі, вона помітно пожовтіла і набрякла. Я вчергове звернулася до лікарів, але мені відповіли, що тепер все залежатиме від нашого догляду. Але я не заспокоїлася і попросила взяти кров на білірубін. Безуспішно. В палату ніхто не заходив, окрім одного разу під час огляду. Я тоді почала кричати на усе відділення. Тоді до мене підійшла лікар з реанімації Лариса Михайлівна і сказала, що «Ми її відкапаємо».

Мені виписали ліки, і я купила їх в аптечному кіоску в лікарні. Насилу підняла пакети на 4 поверх, в реанімацію. Нарешті 31 грудня в 13:30 викликали спеціалістів. Міського хірурга, анестезіолога, спеціалістів з медакадемії. Сказали, що їй потрібна ревізія брюшної порожнини. Я чула як кричала моя онука, сама я ледь не втратила свідомість. Потім мені сказали, що вже пізно, і тоді я зрозуміла, що Оленка помирає.

В 7:00 1 січня 2012 року моєї Оленки не стало. Сказали, померла від отруєння невідомою речовиною. Тоді ми пішли до головного лікаря і запитали, чому через таку недбалість загинула дитина, ми будемо давати цій справі хід. А лікар сказав, що, чи стане мені від того легше, до того ж у лікаря маленька дитина. Виходить дитину лікаря потрібно жаліти, а хто пожалів мою дитину, яка загинула?

Зверталася я до прокуратури, там мені сказали, що це недбальство з боку лікарів. Передали до міліції. Але там то щось ворушились, то знову затихали. Зверталася й до обласного та міського управлінь охорони здоров’я, ось надаю їхні відповіді. Співчувають, але говорять, що помилки з боку лікарів не було, а того, що моя дитина три дні страждала, коли всі святкували Новий рік, ніхто не помітив.

Я вже не вірю, що винних лікарів покарають, але хочу розповісти цю історію, щоб інші полтавці знали, як в нашій державі, і в цій лікарні зокрема, ставляться до людей, і які у нас окремі лікарі.

До цієї розповіді додаємо відповіді на скарги Валентини Глуп від Головного управління охорони здоров’я Полтавської ОДА та від відповідного управління Полтавського міськвиконкому (1, 2, 3).

Ян ПРУГЛО, «Полтавщина»