Кандидати в одномандатних округах Полтавщини мають знати лише одне

Завершується реєстрація кандидатів в депутати на виборах до Верховної Ради України. Про деякі соціологічні підсумки політичних вподобань «Полтавщині» розповів науковий керівник Всеукраїнської служби соціологічного моніторингу Микола Лебедик.  Ці дані, як і сам процес парламентських виборів, викликали у нас запитання, на які Микола Петрович люб’язно погодився відповісти.

— Тож яке майбутнє чекає на шестірку партій, які ви озвучили? Це Партія регіонів, Об’єднана опозиція ВО «Батьківщина», «УДАР» Віталія Кличка, КПУ, «Україна — Вперед!» та ВО «Свобода».

— Відповім парадоксально: якщо вони візьмуть владу, то зазнають фіаско. Довше протримається той, у кого більший фінансовий резерв.

— А чому, наприклад, європейські партії поперемінно змінюють себе у владі і не самознищуються?

— Там інша політична культура. Якщо якась партія має вагу, але не проходить до парламенту, або має в законодавчому органі чи у місцевих радах невелику кількість своїх представників, то держава фінансує таку партію. Для чого? А для того, щоб вони контролювали цих китів і не давали їм приводу для самозаспокоювання. Пройшли вибори - партія влади стала опозицією. Але вона пропонує новій владі себе і своїх фахівців для вирішення державницьких задач. При цьому опозиційна партія не змінює свою ідеологію і відкрито заявляє, що її мета — це повернення у владу. Владна партія у свою чергу не переслідує опозицію і не знищує її. Звичайно, за умови, якщо представник опозиції веде себе адекватно і не плутає партійні інтереси з державницькими. У нас же не створено єдиних і прозорих правил поведінки. І коли наші партії потрапляють до парламенту, то розпочинаються процеси самознищення, якісь підкилимові ігрища, інтриги, війни, які мають на меті вузькопартійні інтереси. Час неминуче викидає такі партії з політичного Олімпу в небуття. Зараз вже ніхто не згадає про СДПУ(о) чи НДП.

— Ви говорили про досить пристойний відсоток у КПУ, який буде зростати. Напевно, комуністи ображаються на те, що перед виборами усі партії стають лівими і популістськими, розмиваючи електорат комуністів?

— Не дуже вони ображаються, бо комуністи ліві по умовній градації. А є природна градація. І за нею у нас всі партії «ліві» у жаргонному значенні цього слова. І праві, і ліві партії — усі «ліві», бо вони відстоюють не державницькі інтереси, а партійні. Так, партія — це засіб для здобуття влади. Для цього їх і створюють. Але партія відмирає, коли вона перестає працювати на державу.

— Наприклад, нещодавно у Полтаву приїздив Юрій Костенко, який позиціонував себе правим політиком. Зокрема, говорив про захист національного виробника, мови, традиційних цінностей і таке інше...

— А навіщо захищати такого національного виробника, який травить не тільки інші народи, а й свій власний? Ось пригадаю цю історію з полтавськими сирами, які заборонили завозити в Росію. Їм сказали: "Хлопці, у вас немає стільки молока, скільки ви хочете завозити до нас сира. Призначили перевірку, знайшли лінію відповідну, щоб пальмову олію додавати. А власники відповідають: "А ми ж її не використовуємо". Діти... Для чого таких підтримувати? Чи це державницька позиція?

— Керівники КПУ також не бідують, спростовуючи тези про пагубність капіталізму.

— Звичайно, вони ж в загальній системі. Але вони на тлі тотальної бідності та нестабільності завжди будуть мати голоси. А щодо «Мерседесів», на яких їздять окремі комуністи, то у такому разі говорять: «Ну що ж, і скрізь їздять. Жонатий двічі? Так а хто із нас не двічі жонатий?» Ті, хто голосує за комуністів, емоційно схильні до лідерів саме цієї ідеології, добре сприймають їх образ, тому все інше відкидають.

— Яка ступінь радикалізації суспільства та загальної зневіри? Багато таких, хто не піде голосувати або ладен проголосувати проти всіх?

— Нещодавні голодування під Українським домом показали, що ступінь готовності брати участь у радикальних діях, іноді протиправних, — низький. Це підтверджує і соціологія. Щодо «противсіхів», то їх число мізерне, десь 1,5% по області. Також більшість виборців вже визначилася, в роздумах ще - відсотків 10.

— Які шанси у мажоритарників?

— Непогані шанси у тих, хто після реєстрації матиме не менше 25%. А таких не багато, тому боротьба буде запеклою. Звичайно, будуть активно підключати ЗМІ, але вони суттєво не вплинуть на загальні розклади.

— «Чорний піар» буде?

— Можливо, але це стара технологія. Справа в тому, що компромат починає спрацьовувати через 2,5 місяця після опублікування. Тож уже запізно кидати гроші на вітер.

— Будуть технічні кандидати або такі, які конкуруватимуть між собою лише публічно, створюючи де-факто вибори без вибору?

— Знову можливо. І знову — технологія «технічних» кандидатів застаріла. Вони відбирають зовсім невеличкий відсоток голосів. Тому це також викидання грошей на вітер. А щодо двох однакових кандидатів, то скажу: оберуть найхаризматичнішого. Партійних мажоритарників буде, звичайно, підтягувати рейтинг партії, якщо такий рейтинг існує.

— У кого більше шансів?

— У того, хто більш знаний, публічний. Все просто, як дві копійки. Для цього потрібно було працювати заздалегідь. Плюс великої ваги набуває фактор брехливих обіцянок. Також все дуже просто. Хоча такий кандидат повинен якось матеріалізувати свої обіцянки, хоча б словесно, бо у нас матеріальний інтерес вище духовного. А яка у нього ідеологія, — пусте. Нехай «Свобода» пообіцяє матеріальні блага, і росіяни будуть за них голосувати. Або за сам образ. Наприклад, Кличко прийде і зажене там всіх... не будемо казати кого... у кут. А яка у нього ідеологія, — нікому нецікаво. Я кажу серйозні речі, бо як науковець періодично маю загальні цифри.

— Досить легко. А як бути з мораллю і виконанням обіцянок?

— Якщо обіцянка не виконується, то вдруге такого депутата не переоберуть. А якщо людина протягом 5 років займається меценатською діяльністю і не йде на вибори, то він може претендувати на роль лідера. Звісно, якщо у нього є харизма.

— А якщо благодійник лише на час виборів?

— Це погано. Кандидати повинні знати одне: їм потрібно матеріалізувати ідею, образ, а не матеріальні цінності. Цього мало. Коли такий образ створений у суспільній свідомості, то він сприймається на емоційному рівні: «Це свій чоловік, мій друг». А коли із цим образом у підсвідомості будуть пов’язані задоволення матеріальних потреб, то тоді вже виборець на раціональному рівні йде до кабінки і голосує за образ.

— Миколо Петровичу, якщо ми вже заговорили про меценатство, то як можна оцінити досвід нинішнього полтавського мера Олександра Мамая?

— Він був першим, тому іншим, хто захоче йти цією дорогою, буде вже важче.

— А ось, наприклад, екс-мер Андрій Матковський може стати меценатом?

— Він може створити образ, про який я говорив раніше. А потім намагатися хоча б відновити ті дитячі майданчики, які він встановив раніше. Сказав би: "Ось я не при владі, але відремонтую майданчики". Але тут проблема в його поки що високому антирейтингу.

— Як ви ставитись до того, що в результатах ваших даних сумніваються та називають їх замовними?

— Я не беру участі у виборах. Мене цікавить тільки наука. В іншому випадку я себе знищу, як науковець, що не входить в мої плани. А щодо критики, то я вже звик. Деякі люди, якщо бачать, що їх сподівання не співпадають із соціологічними цифрами, кажуть, що цього не може бути, бо не може бути ніколи. Незабаром я надам точні цифри, а вибори їх підтвердять. Або спростують.

Ян ПРУГЛО, «Полтавщина»