Курорти Миргороду незабаром спіткає екологічна катастрофа

Мальовниче село Зубівка, що розташоване у Миргородському районі, без перебільшення можна назвати найкращим природним оазисом України. Село обвиває своїми водами найчистіша річка Полтавщини — Хорол. За рікою і поруч з селом розташовані чотири невеличких лісових масиви. Місцеві мешканці називають їх так: «Сосна», «Круглик», «Маленька сосна», «Мелашенків дубовий ліс». І вся ця краса розміщена на берегах славетного Хоролу, який є гордістю курортної Миргородщини і Полтавщини. Водні ресурси села чудово доповнюють чотирнадцять малих і зовсім маленьких озер і озерець з джерельною водою. Влітку тут постійно купаються і втамовують спрагу домашні і дикі птахи, інші свійські тварини.

Але нещодавно у село прийшла велика біда. Через недбалість попереднього і нинішнього керівництва сільської ради в кінці вулиць Леніна і Довгої прямо на самісінькому березі річки, поруч з будинком учасника Великої Вітчизняної війни Савелія Петровича Регеди кілька років тому утворили районне несанкціоноване сміттєзвалище. З кожним роком воно збільшувалося. Серед сміття є все, в тому числі і ядовиті хімікати, відпрацьовані лікарські препарати, ртутні лампи, пластикові пляшки з-під рідин невідомого походження і багато інших небезпечних відходів. Серед найнебезпечніших відходів є трупи тварин і птахів, що може викликати різні епідемії, а можливо вони вже є, тільки селяни про них не знають. Площа сміттєзвалища швидкими темпами розростається, відбираючи пасовища, річкові береги, знищуючи екосистему Хоролу. Колись «Сажка», так називають місцеві мешканці цю частину села, була улюбленим місцем рибалок, відпочиваючих. А сьогодні тут не те що риби немає, тут загинули усі жаби. А водоплавна птиця навіть не сідає на цю забруднену водяну поверхню. Ці отруєні, небезпечні води пливуть до курортного Миргороду і далі. І хто знає скільки людей заразилось від цієї отрути, скільки риби загинуло? Як обрахувати збитки завдані природі? Кощунством є і те, що смітник утворений поруч з кладовищем, де покояться тіла тисяч колишніх мешканців цього села. Коли підіймається вітер, то сміття летить прямо на могили.

Трохи менше сміттєзвалище утворене посеред села, на вулиці Леніна навпроти будинку № 44, яке розростається шаленими темпами. Воно знаходиться поруч з річкою Хорол, невеличким озером і оселями громадян. І тут, місцевій владі, до цього не має діла. Хоча перед виборами нинішній сільський голова Лідія Михайленко обіцяла навести тут порядок.

Потрібно констатувати, що цими діями (бездіяльністю) сільської ради грубо порушуються вимоги Закону України № 187/98 — ВР від 05.03 1998 року «Про відходи», тому державній екологічній інспекції, державній санітарно — епідеміологічній службі, органам прокуратури та обласній державній адміністрації Полтавської області потрібно ретельно вивчити цю ситуацію. Наприклад, невідомо, чи є паспорт на сміттєзвалище? Чи сплачувались відповідні податки, зокрема — екологічний та деякі інші? Хто врешті-решт відповість за непоправну, згубну матеріальну і моральну шкоду, завдану природі і мешканцям села? Запитань виникає безліч. Але чи будуть відповіді ?

3 травня 2012 року даний матеріал та звернення мешканців Зубівки направили в державну санітарно — епідеміологічну службу, в державне управління охорони навколишнього природного середовища, в державну екологічну інспекцію в Полтавській області, але сміття не зменшилось і реакції ні від місцевої влади, ні від вищеперерахованих органів не було ніякої. Тому 29 травня повторно зубівчани звернулись про допомогу Через два місяці селяни отримали шокуючий результат діяльності сільської ради і контролюючих органів — усе сміття на березі Хоролу згорнули бульдозером ще ближче до річки, в яму, де колись видобували пісок, а раніше було місце сміттєзвалища. Десятки тон різного непотребу гусеницями трактору впресовану в землю. Все це викликало шок, тому, що при найменшому дощі усі нечистоти і відходи попадають в річку. Навіть ще більше, ніж раніше. Те ж саме зробили зі смітником навпроти будинку на вулиці Леніна 44, його згорнули у велику купу на 20 метрів далі, ніж воно було раніше.

Андрій ПЕТРОВ, «Полтавщина»