Та я тебе дужче лав’ю

З армією її трудове життя поєдналося 27 років тому, коли за контрактом потрапила на роботу в Німеччину. Анна Федорівна розповідає, що тоді працювала в передмісті Берліна у фізіотерапевтичному відділенні центрального військового госпіталю.

— Тут після основного лікування проходили реабілітацію військові льотчики, які невдало катапультувалися й отримали тяжкі травми хребта, переломи кісток різної складності. У госпіталі була встановлена високоякісна апаратура, працювати на якій було задоволенням, — пригадує жінка. — Там я й познайомилася зі своїм чоловіком. Він після закінчення Мінського політехнічного інституту працював разом із колегою-німцем у Берліні представником на військовому заводі. Весілля наше відбувалося в місті Потсдамі в Будинку культури офіцерів. До цього часу пам’ятаю кожен епізод, адже все проходило дуже урочисто й красиво. Будинок культури розташовувався в колишньому замку, де свого часу була резиденція Єви Браун — коханки Гітлера. Мені тоді здавалося, що це едемський сад на землі, настільки чудовим було все навколо.

Знайомство з майбутнім чоловіком, говорить Анна Федорівна, відбулося в нелегкий для неї час: вона тільки повернулася із Союзу, куди їздила на похорон мами. Переживала тяжку душевну травму й тому ходила пригнічена. Був день народження подруги Раї, яка запросила Аннушку на дискотеку. І хоч та відмовлялася, та все ж здалася й пішла, щоб не образити подругу. Сиділа в залі запнута чорною хусткою, без косметики. Заграла музика й до дівчини підійшов запросити на танець високий гарний хлопець, галантно поклонився, як Андрій Болконський із фільму «Війна і мир».

— Але в мене покотилися сльози і я вийшла. Він — за мною, провів до гуртожитку, розговорилися, попросив дозволу познайомитися з подругою з Вітебська, бо він виявився її земляком. І так ми гуляли втрьох кілька місяців, — усміхається жінка. — Володя був щедрим кавалером, пригощав нас солодощами, запрошував до кафе, у кіно. Я не могла ніяк зрозуміти, до кого ж він залицяється. Та невдовзі на вечорі для офіцерів усе вияснилося й ми одружилися. А коли повернулися додому, народився наш синочок.

Із 1997 року Анна Копитова трудиться у військовому госпіталі

Із 1997 року Анна Копитова трудиться у військовому госпіталі, командиром якого зараз є Віктор Анатолійович Оксьон, за словами Анни Копитової, — справжній господар, бо справді дбає про заклад. Жінка розповідає, що любить свою роботу. Хоч у їхньому відділенні й немає надсучасного обладнання для фізпроцедур, але навкруги чистота й доглянуті дбайливими руками персоналу квіти. А ще тут лікують словом і душевним теплом. Його в першу чергу потребують пацієнти цього закладу, адже у військовому госпіталі лікуються солдати, курсанти, офіцери, ветерани війни зі всього Полтавського гарнізону.

Виявилося, що моложава Аннушка вже давно бабуся. Та доля її доньки склалася так, що живе вона з родиною в Америці. Тож внучка, така ж симпатична білявка, як і мама, лише по телефону говорить бабусі: «Ай лав’ю». На що та їй незмінно відповідає: «Та я тебе дужче лав’ю». Мама вчить донечку рідної мови, але вона тільки розуміє її слова, а говорить англійською, бо народилася вже за океаном.

Ось така вона сьогодні, українська жінка. Працьовита й терпляча берегиня родинного затишку, яка дарує іншим тепло своєї душі, усе встигає й багато вміє.