Про те, як росіянам треба вчити українську мову, а французам — географію

До написання статті спонукала одна річ — Південний вокзал. Або те, що на ньому відбулося. Очікуючи знайомого, почула спочатку досить кумедні, проте в корні образливі слова. Якийсь шановний гість з Росії прочитав надпис «Каса» і звернувся до жіночки, яка в кращих українських традиціях привітала приїжджого: розцілувала, узяла дві з його трьох сумок (мабуть, хліб і сіль просто забула!) і: «Что это вы НА Украине писать не умеете? Слово „каса“ у вас написано с ошибкой. Там две „эс“ нужно!» І посмішка. Наша йому нічого не відповіла. Лише потягла дві сумки далі. А я стою і думаю: пізніше він, мабуть, почне «чомучкати»: а чому це ваш «на Украине» Київ не зветься Москвою (і додасть: «Я не понял!»), чому це у вас тут російську перекручують (треба говорити «дєрєва», а не «дерево»!)... А наша жіночка при цьому лише тягтиме сумки далі. Тут шкода і хлопця: це який же у нього буде стрес, що у нас, В УКРАЇНІ, немає пунктів, де чистять Росії ноги, і п’ятихвилинки рівно о 8:00: «Увага! Ранкова зарядка! Усі встали, руки вперед, зігнули у ліктях, прочитали російську скоромовку, руки в ліктях розігнули, поклали назад на стіл, працюємо, товариші!»

Нерідко зустрінеш публікації шановних росіян про те, що українська мова взагалі не існує. Довести це, на думку політичного консультанта Анатолія Вассермана, легко. Ось так: «Любой диалект имеет значительно более ограниченную область применения, чем соответствующий ему нормативный литературный язык, так как он ограничен и по региону, и по тематике. С другой стороны, добавил Васерман, это же дает основание полагать, что украинский язык не вымрет, „как не вымирает, скажем, диалект архангелогородский или уральский в России, кокни или лоулендерский — в Великобритании. Конечно, лексику в украинском постарались изменить достаточно радикально, благо, это не сложно сделать, — отметил он. — Просто взяли все бытовавшие на юге Руси диалекты и находили в них слова, отличающиеся от литературной нормы. Если находили хотя бы одно слово, отличающееся по смыслу от русского, объявляли его исконным украинским. Однако на практике мы видим, что в этом языке не употребляются некоторые „русские“ нормы синтаксиса, например, почти нет причастных оборотов. Но, как известно, подобные ограничения как раз бытуют в любом диалекте“, — сказал Вассерман, добавив, что норм украинского языка, которых не было в русском, „под лупой не отыскать“. При этом концепция существования Украины как отдельной страны и украинцев — как самостоятельного народа была изначально искусственной».

Не буду розводити філософські думки і слідувати Бояну, аби «растекашиться мыслию по древу». Думаю, що кожен шануючий себе і свою націю, українець (мабуть, через надмірну імпульсивність!) забув би на 5 хвилин, що він — цивілізована людина, яка знає, що таке культура, етика і толерантність, та закрив би шановному (пану? — ні! — «господину») Вассервану рота салом або своєю ж публікацією. А ті українці, які не планують забувати про культуру навіть на 5 хвилин, запхали б «Кобзаря» у зуби. І заговорили б (синонімічно — заспівали б) рідною. Наголошую: рідною, а не суржиком: нехай шановний гість з Росії сплакне, поки несуть його сумки.

Ще один цікавий випадок трапився у Франції. Ось там довелося витратити піввечора, аби довести французам, що Україна — не місто в Росії. Не місто в Росії. Не місто в Росії. І так 100 разів. А Помаранчева революція — це не підтримка Путіна. Не підтримка Путіна. Не підтримка Путіна. І так 100 разів. До речі, і майже знайомому мені хлопцю, шановному гостю з Росії, якого зустрічали на Південному вокзалі, не завадило б повчити географію. Я раніше думала, що тільки Табачник плутає Україну з островами, а тепер он воно як!

Прямуючи у потязі в Севастополь, довелося познайомитися ще з двома шановними гостями, росіянами. О пів на третю ночі вони запхалися у вагон з криками і галасом: «Чому це в вагоні немає світла?!» Потім — російськомовна лайка (цензура опускає кілька хвилин моєї розповіді). Далі: «Це усе ваша Україна! Не можуть ні нормально на світло собі заробити, ні тобі вагони нормальні зробити, ні навіть їх помити!» А дісталося за Україну білорусам. Бризки слюней (щастя мало — вона не свята!) та іскри з очей росіян полетіли саме на них, бо ті сиділи біля ліжкомісць шановних «господина» и «госпожи». Білоруси налякано: «Це не наша Україна!» Я спросоння: «Це моя Україна!» І сміх тієї половини вагону, яка через шановних гостей з Росії вже не спала. Зате росіянам довелося вислухати українською лекцію про «лани широкополі і Дніпро, і кручі»... Пам’ятаю нашу актрису Марію Заньковецьку. На пропозицію Суворіна «ощасливити російську сцену», перейти примадонною до Малого театру, вона відповіла: «Я занадто люблю мою бідну Україну!» — і не погодилася змінити українську сцену на російську, не зважаючи на «більші» ролі, більші гроші і більшу славу. То як би там не було — «Це моя Україна!» І сміх половини вагону. «Бідні, але симпатичні!» і навіть далеко не подарунки! Да, Юрій Васильович? І знову сміх. Може, й іншої половини вагону. А поки французи думають, чи вчити їм географію, а росіяни — українську (і чи бити їм наших, які набралися такого нахабства, щоб у центрі Москви спробувати щось сказати рідною мовою), ці дисципліни піду вчити і я. До речі, а Росія — це місто в Україні?

Каріна ТЮТЮННИК, «Полтавщина»