Частина полтавських археологів стає язичниками

Минуле археологічних розкопок, принаймні за часів СРСР, було куди більш світлим за сьогодення. Вірогідно, питання не стільки у професійних кадрах, яких зараз не багато, а у банальному фінансуванні. Адже проблемою археології вже кілька століть є нестримний грабунок місць археологічних розкопок «чорними археологами».

Щороку студенти-першокурсники Полтавського національного педагогічного університету виїздять на археологічну практику. Ми поспілкувалися з колишнім студентом Олександром, який на власні очі побачив, як даються ази складної професії археолога.

— Після досить таки значного за обсягом курсу археології у ПНПУ, влітку на першому курсі ми рушили на археологічну практику, — ділиться своїми враженнями Олександр. — Організація мене особисто трохи збентежила. Кошти за проїзд до місця — власні, харчі — власні. Щоправда лопати та спорядження (намети, бідони для води) — експедиційні.

Проходити археопрактику довелося у Чутівському районі. Будь-яка практика розпочинається з табору. Коли експедиційний УАЗ зупинився на голому полі, багато моїх товаришів були трохи розгублені, адже більшість — з міста, і погано уявляє життя без ванни, гарячого харчування, з туалетом невідомо де.

Тим не менш, після розбиття табору (майже увесь перший день) і налагоджування контактів з місцевими, — робота потроху закипіла. До речі, про місцевих: молодих археологів ними просто лякають. Особливо вразливі боялися місцевих настільки, що прагли триматися подалі навіть від цікавих бабусь, що іноді приходили в табір почастувати нас абрикосами.

Археопрактика зі сторони студента виглядає дещо по-іншому, аніж зі сторони викладача. Викладач, озброївшись геолокатором чи металошукачем пройшов по полю, покопав ямки і одразу приніс кілька знахідок (псалії, козацькі кулі). Нам же вказав на курган, що після нетривалої розмітки ми й розпочали копати.

На перший погляд археологічні розкопки — це копай собі, тай усе. Проте у цій справі надто багато нюансів. Спочатку, наприклад, курган розмічають, потім скопують «на багнет», лишаючи мов би «хрест» по центру для розмітки пластів. Далі, якщо все буде йти добре, — копати доведеться на 2-3 сантиметри. Уявіть собі як це робити лопатою. Звісно, таку роботу значно краще зробить скрепер, проте така техніка коштує грошей. Студенти ж значно дешевші (посміхається). Розкопаний, але пограбований курган (пусті кургани — це близько 50% від всіх на Полтавщині), треба неодмінно закопати. І знову потрібно перелопатити вручну кілька тон землі, що вже висохла на сонці і тепер більше схожа на пилюку. Без респіратора не обійтися, проте ми використовували звичайні футболки, обмотуючи ними обличчя.

— Археологи у народі славляться байками, страшними розповідями та і взагалі фольклором.

— Ну фольклор, звісно, виникає під час нічних чергувань. На жаль, як і у більшості таборів — від піонерських дитячих, до армійських, — археотабір і алкоголь завжди поруч. Я б сказав, що археологи не стільки байкарі, скільки надто сильно тяжіють до звичаїв та обрядів. Вони стосуються всіх сторін професії. Наприкінці практики всі студенти проходять посвяту в археологи. У нас, наприклад, треба було з’їсти черв’яка. Принаймні до останнього всі так вважали. Проте, все виявилось значно простіше та смачніше.

Цікавим є те, що частина молоді, яка вирішує пов’язати своє життя з археологією, змінює віру, стаючи прибічниками язичництва.

— Чорні археологи справді така проблема для археологів «білих»?

— Загрозу для звичайних археологів «чорні» становлять рідко. Проте наша розвід-группа, що шукала у радіусі 70 кілометрів кургани та захоронення, знайшла лише черепки. Всюди вже попрацювали «чорні». На жаль, кошти у цьому світі вирішують більше, аніж поважне ставлення до старовини.

Олександр КЛІМОВ, «Полтавщина»