Правда про гончарський «Здвиг» в Опішному

Та навіть якщо ви байдужі до епосу, то в школі точно вчили, що серед найдавніших свідчень людської діяльності (майже відразу після заточених кісток та каменів) є глиняний посуд. З глини їли та пили, будували печі та хати, робили дитячі іграшки та обрядові артефакти, навіть клали у могили... Глиною лікувалися. Вона була в буденному і звичному, з неї творили нове і дивовижне. І це справді диво, коли із сірого неприглядного шматка «бруду» майстер своїми руками «витягує» красу. Мабуть саме тому ми й досі не можемо залишатися байдужими то цього справді божественного дару — здатності до творчості. Ну і глини, звичайно.

Центром гончарства в Україні по-праву вважається Опішня, адже тримає першість і гордо несе гончарне знамено вже більше двох століть. Саме в Опішні було відкрито один із перших гончарних навчальних закладів — Земську зразкову гончарну майстерню (1894). На початку 1900-х з усіх майстрів традиційних осередків гончарства саме опішнянський гончар Іван Гладиревський уперше в Україні почав виготовляти мальовану плитку для облицювання будинків. У 1904 році було засновано перший в Україні музей старовинних гончарних виробів, у 1929-му — першу художню гончарну артіль «Художній керамік», в 1986-му — Музей гончарства в Опішному. Перший меморіальний музей-садибу народного майстра засновано в Опішному в 1987-му (садибу Олександри Селюченко). Тепер таких садиб тут кілька і ще є Національний музей-заповідник гончарства.

Перші гончарні симпозіуми, конкурси, семінари, фестивалі, перші друковані видання та навіть видавництво «Українське Народознавство», а також Українське керамічне товариство теж засновані в Опішному. Наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття в містечку працювали близько 1000 гончарів, продукція яких експортувалася майже на всі континенти світу. На початок ХХІ століття в Опішному вперше в Східній Європі проведено Міжнародний науково-практичний керамологічний семінар.

У 2011 році Опішня теж приймала гостей, адже саме тут з 27 червня по 3 липня вже втрете проходив тиждень національного гончарного здвиження. Серед основних заходів: відкриття Стіни гончарної слави України на будівлі «Кричевського-Лебіщака», Міжнародний науковий симпозіум «Реалії народного мистецтва: персональний і трансперсональний діалог», V Селюченківські наукові читання, ІІІ Міжнародний мистецький фестиваль-ярмарок «Гончарний всесвіт в Україні-2011», ІІІ Національна виставка-конкурс художньої кераміки «КерамПІК у Опішному», ІІ Національний фотоконкурс «Гончарні візії країни», Національний конкурс керамологічних музейних експонатів «Керамузек-2011», Ретротиждень керамологічного фільму «Кінема + Керамос» і, звичайно ж, святкування Національного дня гончаря.

Під час останнього, за твердженням «офіційних джерел», були представлені виставки художньої кераміки, відбувалися майтер-класи, творчі змагання-конкурси гончарів, козацькі змагання, різноманітні розваги, а також фольклорний фестиваль, аукціон кераміки, етнодискотека, українська кухня тощо. Щоправда ті, хто вирішив побачити все те на власні очі, говорять, ніби на питання що, де і коли починається не могли відповісти навіть організатори свята; опішнянських глиняних виробів було мало, і ярмарку представляли переважно сувеніри, значна кількість яких, схоже, були не місцеві а made in China; у якості національних страв було запропоновано козацьку кашу, вареники та ...шашлики з чіпсами. А гроші брали «на кожному кроці», і за вхід довелося заплатити, що викликало обурення навіть у місцевих митців... Та то все дрібниці, адже хто хотів побачити свято, поспілкуватися з народними майстрами, придбати опішнянський глечик та зануритися в атмосферу творчості, отримали бажане.

А моє особисте враження? Вдивляючись в обличчя знайомих гончарів, мені подумалося про те, що художникам завжди важко приймали диктатору будь у чому. Їх, звичайно. можна змусити бадьоро марширувати під звуки патріотичних гімнів «во славу великій ідеї» (будь-то радянське світле майбутнє чи незалежна національна ідея), але їм, як повітря, необхідна свобода. А ще — творчість і партнерство, а не ярлики і лозунги — ось що потрібно гончарству, та й усім нам.

На останок хочу зазначити, що українське гончарство — це не лише Національний музей та родина Пошивайлів (хоча й зроблене ними не можна переоцінити). У тому ж таки Опішному є й інші менш маститі та не менш цікаві творці: і гончарі, і майстри керамічної іграшки; є приватні невеличкі музеї і звичайні ремісники можуть показати свої майстерні, печі, продемонструвати весь процес, так би мовити, таїну творення. Їх треба лише попросити про те. А якщо «зловите» історика, то він вам прямо серед поля продемонструє черепки ще скіфської темної кераміки. Проїхавши трохи далі на північ (до Глинського Зіньківського р-ну, стара назва Глинниця) ви зможете побачити старезні хати зі справжнісінькими печами, спробувати приготувати борщик у горщику та власноруч поліпити з глини.

Сподіваюся, прочитавши цю статтю, ви знайдете серед кухонного начиння стареньку макітерку та наварите смачнющих справжніх вареників — не «пирхунів» із мукою чи попелом, а з домашнім сиром чи соковитими вишеньками. І подумаєте. Адже не дарма в народі «макітрою» називають ще й голову, тож, своїх (готових до вживання) жодних висновків я вам не пропоную...

Олексія ЖОРНЯК