Іван Бунін: «Я ридав у номері, як собака»

У списку особистостей, чиї імена пов’язані з Полтавою, є й Іван Бунін. Великий російський письменник, лауреат Нобелівської премії народився у Воронежі, його дитинство і юність пройшли в місті Єльці Орловської губернії. У лютому 1920 року, не прийнявши жовтневу революцію, залишив Росію й оселився в Парижі. Та в житті Буніна були три роки, 1892–1895, які він провів у Полтаві. Саме тоді він пережив своє велике кохання й розчарування. Пережиті тоді почуття згодом знайшли своє відображення на сторінках повістей і романів, написаних за межами батьківщини. У них угадується і прообраз першої громадянської дружини письменника Варвари Пащенко, яку любив до нестями.

Зустріч і розлука

Він, юнак із збіднілої дворянської родини, літератор-початківець, отримав від видавця «Орловського вісника» запрошення на посаду помічника редактора. «Вісімнадцятилітнім хлопцем я був фактично редактором „Орловського вісника“..., а мені треба було вчитися й учитися цілими днями», — згадував пізніше Бунін. Але заважала його навчанню не лише бідність і необхідність заробляти гроші. Була й інша обставина. Через чотири десятиліття у «Автобіографічних замітках» він напише: «Вразило мене, на превелике моє нещастя, довге кохання». В інших джерелах про це почуття він пише, як про, можливо, найбільше й найглибше. Пізніше навіть законна його дружина, супутниця всього життя Віра Муромцева-Буніна з гіркотою скаже про це його перше кохання, як про справжнє і єдине.

Варвару Пащенко зустрів Бунін весною 1889 року в тому ж «Орловському вісникові», де вона тимчасово працювала коректором. Своєму старшому братові Юлію через рік Бунін напише: «Вийшла до чаю вранці дівиця висока, з дуже гарними рисами обличчя, у пенсне..., у строкато розшитому російському костюмі».

Брати Юлій і Іван Буніни. 1891 рік

Варвара Миколаївна була майже на рік старша від поета, який у неї закохався. Закінчила повний курс Єлецької гімназії, непогано співала, грала на фортепіано, брала участь у аматорському драматичному гуртку, мріяла про консерваторію й готувалася стати «справжньою актрисою».

Після першої зустрічі в редакції було літо в Єльці, зустрічі на дачі в селі Воргол у знайомих, коли вони годинами розмовляли. Йому здавалося, що вона добре розуміється на поезії, в музиці. Разом їздили в Орел слухати оперу. Іноді він дозволяв собі цілувати її руку. А якось серпневої ночі, сидячи на балконі, він поцілував її в плече. Їх обох переповнили почуття, й відбулося освідчення в коханні.

І раптом — записка від неї: «Не намагайтесь більше мене бачити». Другого дня вона попрохала зустрітися, просила забути «ту ніч». Були сльози. Бунін, дев’ятнадцятилітній юнак, скакав верхи в Єлець, на пам’ятаючи себе. Пізніше згадуватиме пережите: «Нерви чи що, але я ридав у номері, як собака..., настрочив їй предикого листа». Він, талановитий літератор, гордий і норовливий нащадок древнього дворянського роду, якого називали «красивим до непристойності», писав їй і умовляв «хоч хвилинами любити, а місяцями ненавидіти». А Варвара то відштовхувала закоханого, то просила про зустріч. Так він метався всю осінь, занедбав роботу, жив у крайній бідності. Розуміючи всю безглуздість свого вчинку, все ж просив у батька Варвари руку його доньки. Та отримав відмову й почув, що він не пара його чудовій донечці й на голову нижчий від неї за розумом та освітою. Дослідники життя і творчості Буніна вважають, що Варвару Пащенко та її батьків насамперед відлякувала бідність Буніна. Від сорому наречений хотів повіситися. Подібні почуття переживатиме герой його повісті «Митина любовь», який застрелиться.

Повернення

Проте Варвара таки повернулася до Буніна, хоч і не згодилася вінчатися таємно від батьків. Вони вирішили жити в громадянському шлюбі. В Орлі зняли номер у готелі, але жити не було за що. Так виникла думка поїхати в Полтаву до брата Юлія, який у жовтні 1890 року одержав посаду в статистичному бюро Полтавського губернського земства. Це йому Іван писав листи, повні любовних страждань.

Свою першу велику подорож Україною Іван Бунін здійснив ще влітку 1890 року, коли на баржі з дровами плив від Києва вниз по Дніпру. Як потім не раз згадуватиме письменник, поплив головним чином для того, щоб побувати на могилі Тараса Шевченка, поезією якого захопився роком раніше, коли читав і перечитував у Харкові «Кобзар» під час гостин у брата. «Він зізнавався, що жодна могила великих людей його так не зворушувала, як могила Шевченка, що знаходилася поблизу старовинного міста Канева, „місця крові“, де спочивають на старовинних кладовищах герої й захисники козацтва», — запам’ятала його слова дружина Віра Миколаївна.

Після тієї першої подорожі Бунін полюбив Україну, її тихий «світлосталевий» Дніпро, навколишні пейзажі, «далекі села й тополі», розлогі луки, «не наші, великоруські, від яких завжди віє пусткою, а українські мальовничі луги, по яких то зеленіють гаї, то самотньо йдуть серед сінокосів кучеряві дерева..., як на мальованих пейзажах. І я дивився у вечірню далину цих заливних лугів, серцем відчував і малював собі... карі очі, тонкі риси ніжно-смаглявого личка, незаймано білосніжну сорочку й кольорову плахту над стрункими засмаглими ніжками, майже чув дівочий голос побіля білої хатки..., дзвінкі пісні на вечірній зорі...».

Варвара теж носила білосніжну вишиту сорочку й стрічки на голові. І чудово співала милі його серцю тужливі українські пісні.

Наприкінці серпня 1892 року Варвара Пащенко та Іван Бунін вирушили до Полтави, до гоголівських місць, які весною зачарували письменника. Ця подорож «разом із нею була однією з найщасливіших у його житті, — змушена була зізнатися через більше ніж піввіку дружина Віра Муромцева-Буніна. — Адже він ще вірив у майбутнє, радів, що та, кого він любить, вирішила ділити з ним життя, і припинилась, як йому здавалося, його вічна мука».

У ті часи до законного шлюбу ставилися без особливого пієтету, тому друзі й знайомі зустріли молоду пару як чоловіка й дружину. Три полтавських роки для Буніна були своєрідним життєвим університетом. Тут він намагався «служити», працював статистом, бібліотекарем, писав у газети й журнали, пережив захоплення толстовством і, найголовніше, набув першого, аж ніяк не надихаючого досвіду сімейного життя. Саме в Полтаві завершився його важкий роман із Варварою. Усе його кохання «тепер майже повністю виражалося тільки в ревнощах», згадуватиме письменник у одній із своїх повістей. Варвара то приїжджала до нього в Полтаву, то поверталася в Орел, Єлець, а він мчав за нею.

Буніни в Полтаві деякий час знімали квартиру в Женжуристів — Івана Мироновича і Лідії Олександрівни — «неблагонадійної сім’ї», знайомих Володимира Короленка. На зимовий сезон сюди приїхала театральна трупа із Заньковецькою, Кропивницьким і Саксаганським. Іван Олексійович бачив драми з участю Марії Заньковецької ще в Орлі, був зачарований українським театром, його талановитими артистами. Тут, у Полтаві, збиралися на квартирах друзів і своїм «інтелігентським клубом», читали реферати на різні суспільні й літературні теми, вірші, співали пісні. Тут Бунін написав одне зі своїх оповідань, що увійшло в збірку «На дачі». Улітку 1894 року багато мандрував Україною. А під кінець року відкрив у Полтаві «Книжный магазин Бунина», щоб розповсюджувати в основному видання «Посередника». Але покупців бракувало. Тому Іван Олексійович почав сам ходити по ярмарках продавати книги, за що був затриманий і засуджений до трьох місяців тюрми. Правда, відсиджувати строк не довелося, бо оголосили амністію у зв’язку з коронуванням на престол імператора Миколи ІІ.

Та найбільше піклувався Бунін про «дорогу, милу, солодку дитинку Вареньку». Її батько бачив серйозність стосунків доньки й «незаконного» чоловіка. І написав, що згоден на їхнє вінчання. Варя сховала цей лист, його знайшли в архіві вже після її смерті. Бунін ніколи так і не дізнався про згоду лікаря Пащенка на їхній шлюб. Варвара ж весь час думала, як довго триватиме цей союз. І все частіше відлучалася з дому, згодом уже на побачення з Арсенієм Бібіковим. Нарешті втеча й фатальна записка, яка ледве не звела юного Буніна з розуму.

«Не поминай мене лихом»

У день присяги новому цареві, 4 листопада 1894 року, коли всі чоловіки вирушили в собор і приходські храми, Варвара просто втекла з дому, залишивши записку з шістьма словами: «Від’їжджаю, Ваню, не поминай мене лихом». Прочитавши ці сухі рядки, Бунін знову так страждав, що рідні побоювалися за його життя. Та й сам він говорив: «Один (додому) не поїду, за себе не ручаюсь». Коли дізнався, що Варя не просто поїхала, як це вже бувало, а втекла з іншим, «насилу вибрався на вулицю, тому що зовсім зашуміло у вухах і голова похолола, — писав Іван братові. — Я майже бігом кружляв години три по Єльцю поблизу будинку Бібікова, розпитував про нього, де він, чи одружився. Я хотів їхати відразу ж у Воргол, іти до Пащенка, однак зібрав усі сили розуму й подався на вокзал, тому що бути одному мені було просто страшно. На вокзалі в мене лила кров із носа, і я страшенно ослаб. А потім уночі помчав зі станції в Огнівку і, брате, ніколи не забуду я цієї ночі! Ех, до чорта їх, тут, очевидно, роль зіграли 200 десятин земельки».

За свідченнями сучасників, у Буніна до Арсенія Бібікова не залишилося злості й поганого почуття. Вони зустрічалися згодом, навіть, можна сказати, були приятелями. А Варвару Пащенко, свою Ліку, першу невінчану дружину, Бунін увіковічнив у своєму найкращому, найвідомішому романі «Жизнь Арсеньєва». Щоправда, трохи прикрасив її, зробив теплішою й жіночнішою. Через роки, у лютому 1941-го, він написав у щоденнику про те своє перше кохання: «Згадався чомусь час мого кохання, нещасного, обдуреного — і все ж у ту пору правильного; все-таки в ту пору була в ньому, тодішньому, дивна привабливість, зачарування, зворушливість, чистота, гарячковість».

Варвара Пащенко прожила недовге й, мабуть, не дуже щасливе життя. На театральну сцену вона так і не потрапила. Артистом став її чоловік Арсеній. Рано померла її талановита донька-піаністка, що подавала надії. А 1 травня 1918 року в щоденнику Буніна з’явився сухий запис: «Вранці о 10-й, коли я ще в ліжку, Арсик плаче: померла Варвара Володимирівна. Увесь день у мене ніяких почуттів з приводу цієї новини! Як це дико! Адже яку роль зіграла вона в моєму житті!».

Мабуть, тоді Бунін лукавив, бо пізніше напише: «А це ж було моє перше й таке жорстоке багаторічне кохання...»

Надія СТЕПНА, «Полтавщина»