16.12.2009 | 12:41

На перехресті чотирьох доріг

Фрагмент з картини «Полтавщина» Фрагмент з картини «Полтавщина» | Художник: Сергій Васильківський

Полтавщина… Якщо їхатимете коли з Нових Санжар на Решетилівку чи з Решетилівки на Нові Санжари, то обов’язково зупиніться десь на середині шляху – у Стовбиній Долині, давньому козацькому селі

Станьте біля церкви, перехрестіться, випийте води з тутешньої криниці та подивіться довкола… Місце, скажу я вам, унікальне, майже містичне… Осюди б привозити наших політиків, аби вчили тут історію України! Та й задумалися над трагічною сутністю нашої минувшини, подумали про долю селянську…

…Із давніх-давен стояв на цьому місці храм Пресвятої Богородиці. З усіх навколишніх сіл сходилися на його дзвони люди, та й сама споруда була унікальною – дерев’яна церква «о п’яти куполах» могла б стати нині архітектурною пам’яткою, адже подібної не побачиш тепер не лише на Полтавщині. Могла б..! Та у середині 50-х церква згоріла, хоча, як свідчать старожили, трапилося те лихо не без «добрих людей». Лишився один фундамент та «попівська» хата… У ній і облаштували потім школу, а фундамент церкви розібрали й заклали з того каменю нове шкільне приміщення. А на місці церкви встановили пам’ятник радянським воїнам, сюди перенесли й останки кількох загиблих у селі солдат. Уже за часів незалежності спорудили поруч нову церкву, а на власні пожертви – й обеліск жертвам Голодомору, адже у ті страшні 30-ті від голоду в Стовбиній Долині та навколишніх селах загинуло людей більше, ніж… на фронтах Великої Вітчизняної!

Отак і «збіглася» тут до купи вся історія!

І тепер опріч перехрестя – обеліск жертвам Голодомору, навпроти – церква, одразу за нею – пам’ятник радянським воїнам і могила загиблих… А поруч – і школа, на фасаді якої висить меморіальна дошка «Збудовано на честь 50-річчя Великого Жовтня» (без зазначення, звісно, що на фундаменті з «церковного» каменю).

Одна дорога на Решетилівку, друга – на Нові Санжари. Третя – у велике колись село Коби, про славну історію якого нині нагадують лише напівзруйнований клуб та заросле бур’янами футбольне поле… А четверта ж дорога? Вона теж заростає нині бур’янами, а колись же була «жвавішою» від самої траси: десятки селян ішли зранку сюдою у тракторну бригаду, до колгоспного автогаража… Тепер там пустка, адже давно вже нема в селі колгоспу, що мав колись доволі символічну назву –– «Шлях Ілліча». Тепер цим «шляхом» здебільшого «носять» лише покійників на кладовище… А сам Ленін усе ще стоїть за сотню метрів од храму, хоч уже давно, як і нині в Києві, з …одбитим носом. Стоїть і дивиться скоса на місцевий «бар», куди тепер сільчани, на жаль, ходять частіше, аніж до церкви і де була колись контора колгоспу імені його імені. А ще кажуть, коли ранньої весни 70-го привезли в село цей пам’ятник, аби встановити його до 22 квітня – сторіччя вождя, то водії «проскочили» центр і зупинилися лише на «нашому» перехресті: а куди ж далі їхати? Довелося назад повертати, а один із водіїв візьми та й бовкни спересердя: «Ну, це… не повезе йому тепер!» Так і трапилося… Йому не «повезло». А селянам?

Більшість із них із ностальгією згадує нині про життя-буття колгоспне, бо й справді розвивалося тоді село. Хай там що, а славилося господарство своїм садівництвом, навіть власний переробний цех був. Збудували й школу (от тільки школярів там із кожним роком усе менше!), і прекрасний Будинок культури, а місцева самодіяльність гриміла на весь район. І кіно там «крутили», і артисти відомі приїздили. Була у Стовбиній Долині навіть своя… мотобольна команда «Колос», яка свого часу стала чемпіоном України і грала навіть у чемпіонаті Радянського Союзу. Щоправда, збудований тоді мототрек прислуговується сільчанам і тепер: на асфальтованому полі дуже зручно… сушити сіно!

Було..! Та, як кажуть, не повернеш…

… Кілька років тому була і в мене наївна ідея «заманити» сюди одного новопризначеного полтавського губернатора. «Поставити» його на цьому перехресті, розказати історію, а головне – його послухати: як думає село піднімати? Отаке «інтерв’ю на перехресті» загадав я тоді, та, бач, не вийшло… Якось одразу «заніколилося» чолов’язі, усе не знаходив він часу «вискочити», аж доки й сам не «вискочив»…із крісла!

А перехрестя – ось воно! Отак стоїш тут і думаєш… А скільки ж іще можна згадати всього на цьому маленькому п’ятачку землі! Скільки всього уявити! І аж моторошно стає: а якою ж із цих доріг піде зрештою наше село – чи до храму, чи до Леніна? Чи поїдуть люди шукати кращої долі до Решетилівки чи Нових Санжар? Чи попрямують до «пивнушки», будь вона неладна?! Невже одна лише дорога й дасть їм розраду – ота… четверта? Остання…

Віталій СКОБЕЛЬСЬКИЙ, «Полтавський вісник»

Події