Олена Адамович — про футбол, білявок і зарплату

— Доброго дня. Питання: краще жити вже зараз у Вас вийшло. А нам як жити? /Patriot/

— Якщо це до мене конкретно, то я не знаю, що мається на увазі. Якщо йдеться про те, що в мене змінилася посада, то я можу сказати напевно, що мені додалося роботи: навантаження збільшилося в рази, відповідальність збільшилася... Я по життю така людина — і працьовита, і відповідальна. Я відчуваю цю відповідальність А стосовно краще жити... Про яке покращення життя взагалі йдеться? Єдине джерело доходів для мене — це заробітна плата. Інших ніяких доходів у мене немає, корпоративних прав немає, земельної ділянки немає, дивідендів немає тощо. У мене зарплата практично не змінилася відносно тієї, що я отримувала на попередній посаді. Є посадовий оклад, до нього передбачені законодавством виплати за ранг, вислугу років... У мене невеликий стаж державної служби, тому ці доплати в мене зовсім невеликі.

— Ваше начальство вболіває за «Шахтар». А Ви за кого? /Tuvomy/

— Цікаве питання. Поставлене, мабуть, з огляду на нещодавній матч. Я не зважаю на те, за кого вболіває керівництво, яку музику слухає керівництво, які картини дивиться, фільми тощо чи яку читає художню літературу... Життя більше, ніж робота. Я думаю, що пріоритети ми маємо вибирати собі самі, з огляду на свій смак. А щодо футболу взагалі, думаю, що не всі жінки, як і я, є фанатками цього виду спорту. Утім, коли грає наша «Ворскла», я таки стаю фанаткою. Приємно, що в нас є така команда, такий «бренд». І ще: коли відбуваються міжнародні ігри, коли грають збірні, я, звичайно, як і інші, вболіваю за команду України. Якщо йдеться про ігри кубкові, то все одно, яка команда виходить у міжнародну лігу: «Шахтар», «Динамо», «Ворскла»... Я вболіватиму разом із усіма за українську команду.

— Ви хоча й білявка, але розумна жінка... /Tuvomy/

— Дякую. Я віддаю перевагу розуму над зовнішністю. Люблю спілкуватися з розумними людьми. І мені соромно, якщо я чогось не знаю, не розумію. Я намагаюся рости професійно, аналізувати те, що відбувається. Мене, наприклад, дивує, коли люди, бачачи перед собою якісь цифри, сприймають їх просто як факт. Цифри треба аналізувати. Наприклад, у нас в області не дуже гарний макроекономічний показник «рівень зайнятості населення». Він робиться за методологією МОП (Міжнародної організації праці), тобто вважаємо, об’єктивна методологія, міжнародна, це ж не наша вигадка... Приймаємо цю цифру, як є (хоча вона й не «красива»). Але мене це дивує, бо я розумію, що в нас область не «провальна». У нас працюють підприємства. Щоб тут хтось системно викидав людей із роботи, немає. Є якась сезонність у сільгоспроботах, але вона не дає такого негативного впливу на показник. Я стала аналізувати. Кажу: «Дайте мені цифри щодо зайнятості населення, як це рахують за методологією, та щодо населення працездатного віку». І ось тут... Я не знаю, чому ніхто не звертає на це увагу. За рівнем зайнятості населення у віці від 15 до 70 років за перший квартал року ми одні з останніх серед областей. За нами — Івано-Франківщина, Тернопільщина, Сумщина (що завжди на останніх місцях і звідкіля люди виїжджають працювати за кордон). Як ми можемо опинитися на рівні з ними?! А за табличкою населення за працездатним віком — ми на рівні Запорізької, Донецької та інших потужних, економічно розвинутих областей. Це один із найкращих показників у державі! Тобто показник нам за методологією МОП «псують» люди, які офіційно не набрали працездатного віку (15-17 років) та пенсіонери (від 55-60 років), які бажають працювати й тому ставлять позначки при опитуваннях, що безробітні! Знаєте, такий аналіз одразу спонукає до дії.

— Наскільки Вам близький монолог Печоріна з «Героя нашого часу»? /Електрик/

— Дякую за питання, але скажу відверто, що Лермонтова не поновлювала в пам’яті зі школи. Але, як пригадую за своїми враженнями й відчуттями в ті роки, коли вивчали цей твір, я Печоріна не сприймала однозначно. Про який його монолог ідеться? Там був цікавий монолог із Грушницьким, іншими героями. Мені здається, що центральний — усе-таки з княжною Мері. На ньому будується драматичний образ Печоріна. Я думаю, що він не був відвертим, він грав. І грав із усіма: із княжною Мері, із тими, хто вважав його своїм товаришем, із долею та своїм життям. З мого погляду, людина має знайти собі в житті певну мету, щоб не відчувати себе зайвою й не закінчити трагічно, як це сталося з Печоріним.

— Яка відпустка Вам найбільше запам’яталася?

— Я подорожувала, була в різних країнах. І завжди роблю для себе висновок, що в нас ресурсів, потужностей, можливостей набагато більше, ніж у інших державах. Нам, українцям, треба все-таки об’єднатися, домовитися про певні правила, визначити певний напрямок руху й зайняти своє місце у світі. Я була, наприклад, в Арабських Еміратах, Таїланді (це з «екзотичного»). Кожна країна вражає своєю особливістю. Ті самі Арабські Емірати — ніби пам’ятник технологічності світу. Таїланд — це пам’ятка історії. Там дуже самобутня культура. Ця країна викликає певний цивілізаційний шок, релігійний, культурний. Це як інша планета. Але найбільше, напевне, вразила Хорватія. Тут мені було дуже прикро. Хорвати — слов’яни. І ми — слов’яни. Я не розуміла, чим ми гірші. Країна кілька років тому була в стані війни, але відбудувалася, знайшла свою нішу (вони виробляють екологічно чисті продукти харчування). Це ж наше місце! Коли я дивлюся на їхні ґрунти, вони мені здаються глиною. Хіба можна їх порівняти з нашим чорноземом?! Але країна піднялася на повний зріст, рівень життя тут, звичайно, вищий за наш. А стартували ми приблизно в однакових умовах... Це має спонукати до дій.

Віолета СКРИПНІКОВА, «Полтавщина»