Оксанченка, Фальковського, Вовка, Стуса, Симоненка, гетьмана Орлика: у Інституті нацпам’яті розповіли про нові назви вулиць Пирятинської громади

На честь Героя російсько-української війни за незалежність, льотчика Олександра Оксанченка

у Пирятині перейменували вулицю російського радянського льотчика-випробувача Валерія Чкалова. Так увічнили видатного Українця, одного із кращих льотчиків-асів і винищувачів світу. Навесні цього року він героїчно загинув в повітряному бою, відволікаючи на себе ворожу російську авіацію. У 1989-2018 роках Олександр Оксанченко проходив військову службу на льотних посадах від льотчика-інструктора до заступника командира військової частини з льотної підготовки на Полтавщині. Інструктор-пілот військової частини А1356. Військовий льотчик І класу. Учасник АТО/ООС. Нагороджений орденом Данила Галицького. Неодноразово представляв країну та обіймав призові місця на авіаційних пілотажних показах у Великобританії, Угорщині, Румунії, Польщі, Словаччині, Чехії, Данії, Бельгії, Мальті.

Вулиця Івана Фальковського

Підтримано ініціативу регіонального представника Українського інституту національної пам’яті (УІНП) в Полтавській області Олега Пустовгара щодо увічнення постаті Івана Фальковського. «Цьогоріч 260 річчя із дня народження Івана (Іринея) Фальківського (1762-1823), вченого, математика, астронома, географа, правознавця, філософа, письменника, педагога, ректора Києво-Могилянської Академії, єпископа, уродженця села Білоцерківці Пирятинської сотні Лубенського полку з ініціативи УІНП відзначається на державному рівні», — розповів Олег Пустовгар. Видатний пирятинець народився у сім’ї священика. 1755 року перервав навчання поїхав до Угорщини, де опановував іноземні мови, в університеті Буди досконало вивчив історію, географію, фізику, астрономію. Через вісім років отримав посаду викладача Києво-Могилянської Академії (КМА). 1786 року прийняв чернечий постриг. 

Протягом 21 року Іван Фальківський викладав у КМА більше десяти предметів. У березні 1803 року стає ректором КМА. На думку дослідників, Фальківський «був найдорогоціннішим її надбанням», найобдарованішим серед європейських вчених кінця XVIII–початку XIX ст. Іриней — автор псалмів, гімнів, елегій, богословських, історичних, філософських праць, музичних творів, підручників, календарів. Вчений кохався в книгах, при академії створив студентське Вільне піїтичне товариство, метою якого було «повсякденне читання хороших книг». З 1795 — архімандрит декількох монастирів. 1804 року залишив КМА. 24 лютого 1807 року Іринея висвячено на єпископа. Намагався реорганізувати чернече життя, зробити його більш доцільним і корисним, написав «Правила для упорядкування життя монахів». Мав багато задумів, але помер, як мовиться в епітафії, перед розкритою Біблією «1823 року квітня 29 дня… на каменях в молитві до служби літургійної… Якщо час віддаляється, то справи вічно живуть». На честь Фальківського перейменовано вулицю комсомолки Лізи Чайкіної.

Вулиця Федора Вовка у селі Крячківка

У Пирятинській громаді покінчено з пропагандою Максіма Горького — одного із провідних ідеологів комуністичного тоталітарного режиму, голови Спілки письменників СРСР, який схвалював систему комуністичних концтаборів ГУЛАГ. Вулиці Горького перейменовано у Пирятині і селах Харківці, Вікторія та Вишневе. У Крячківці демонтовано пам’ятник, а тутешню вулицю з ініціативи місцевих краєзнавців та Олега Пустовгара перейменували на честь уродженця цього села, етнографа, антрополога, археолога, громадського діяча Федора Вовка. Він автор понад 200 наукових робіт якими здобув світове визнання. Був членом «Старої Громади» — осередку української інтелігенції. Разом з Олександром Русовим підготував до друку «Кобзар» Тараса Шевченка, який вийшов у 1878 році в Празі та Женеві і містив заборонені в Росії твори. Після успішного захисту дисертації здобув ступінь доктора природничих наук Сорбонського університету. 19 листопада 1916 року був нагороджений орденом Почесного легіону Французької Республіки. Ім’я Вовка пов’язане із Трипільською культурою. Під час розкопок під керівництвом вченого були знайдені зразки мистецтва кам’яної доби: унікальний браслет на пластині з бивня мамонта, стилізовані жіночі статуетки. За доповідь про цю пам’ятку на XIV Міжнародному конгресі з антропології та доісторичної археології у Женеві Федора Вовка нагородили премією Кана.

У праці «Етнографічнічні особливості українського народу» він вперше різнобічно охопив український побут, науково обґрунтував висновок, що український народ і з етнографічного боку являє окремішню цілість. Ім’я Федора Вовка було на десятиліття вилучено із історичного та наукового обігу, адже його концепція жодним чином не «вписувалася» в теорію про «злиття братніх народів». Дослідникові вдалося налагодити систематичне збирання антропологічних матеріалів на теренах України й у місцях компактного проживання українців (Курщина, Кубань, Подоння тощо). Зібрані матеріали охопили близько 5 тисяч осіб і стали основою узагальнюючої праці, у якій вперше подана розгорнута характеристика антропологічних рис українського народу; визначені його генетичні зв’язки, а також місце українців у системі антропологічних типів Європи. Світове визнання принесла вченому надзвичайна цікава, але, на жаль, і досі не опублікована в Україні робота — «Шлюбний ритуал та обряди на Україні», надрукована спочатку в Болгарії, а згодом — у Франції (1892). Завдяки його працям з порівняльної етнографії українська етнографічна й археологічна науки піднялися на один щабель із європейськими народознавчими дисциплінами кінця XIX — початку XX століття.

Два Василі: у Пирятині увічнили Стуса і Симоненка

Олег Кошовий — один з керівників комсомольської організації «Молода гвардія», що існувала в місті Краснодон (нині Сорокине) Луганської області під час Другої світової війни. Літературний герой, створений О. Фадєєвим у романі «Молода гвардія», написаного на особисте замовлення Сталіна (до 30-річчя більшовицького Жовтневого перевороту) Топоніми на честь Кошового у Пирятині та селі Гурбинці були елементом комуно пропаганди й активно використовувалися у інформвійні проти України проросійськими сепаратистами з терористичних угруповань «ДНР»/«ЛНР». Тож вулиці Кошового перейменовано. Натомість у Пирятині увічнено Василя Стуса.

Поет рідкісного таланту, який обрав долю борця. Із 47-ми років життя 13 провів у радянських слідчих ізоляторах, карцерах, камерах-одиночках, мордовських таборах, на Колимі, на каторжній роботі в шахті. Його позбавляли побачень з рідними, вилучали вірші, листи й рукописи, знущалися фізично й намагалися знищити морально. У 1968-му році він був одним із підписантів «Листа 139-ти», адресованого Генсеку ЦК КПРС Леоніду Брежнєву та першому секретареві КПУ Миколі Підгорному. У листі українська інтелігенція вимагала припинити незаконні політичні арешти та утиски інакомислячих. Направляв відкриті листи до Спілки письменників та центральних партійних органів, в яких критикував тоталітарну радянську систему, спрямовану на порушення та знищення прав і свобод людини в СРСР. Двічі відбував покарання в таборах. У 1976-му році, відбуваючи перше покарання написав відмову від громадянства СРСР: «…Бути радянським громадянином — значить бути рабом…». Часто потрапляв до карцеру. Оголошував голодування на знак протесту проти жорстокого поводження з ув’язненими. Після другого арешту адвокатом Василя Стуса було призначено Віктора Медведчука, який без згоди на те обвинуваченого на судовому засіданні визнав його «провину». Тоді Стуса засудили до 10 років примусових робіт і 5 років заслання.

Вулицю Івана Панфілова (уродженець Саратовської області Росії, противник незалежності України: з вересня 1920 року брав участь у боях проти Армії УНР, причетний агресії більшовицької Росії проти УНР й незаконного встановлення радянської комуністичної влади в Україні; учасник 2 світової війни, 8-й гвардійській стрілецькій дивізії було присвоєно його ім’я, тому її бійців називали панфіловцями, особливо комуністичною пропагандою роздувався пропагандистський міф про 28 воїнів-панфіловців) на честь уродженця Полтавщини, поета одного із найяскравіших представників шістдесятництва Василя Симоненка.

Навесні 1960 року в Києві було засновано Клуб творчої молоді, учасниками якого були Алла Горська, Ліна Костенко, Іван Драч, Іван Світличний, Василь Стус, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк та інші. Василь Симоненко також брав участь у роботі клубу, багато їздив по Україні, виступав на літературних творчих вечорах та диспутах. Саме з ініціативи Клубу розпочався пошук місць масового захоронення жертв російсько-комуністичних репресій. Долучився до збору свідчень про трагедію, особисто об’їздив околиці Києва, шукаючи свідків. Тоді вперше було відкрито місця таємних масових поховань на Лук’янівському та Васильківському кладовищах, у Київських лісах. Складає і надсилає до Київської міської ради Меморандум із вимогою оприлюднити місця масових поховань і перетворити їх у національні місця пам’яті. Такого зухвальства комуністи простити не могли — за Симоненком встановлюється нагляд. «На залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею тамтешнього ресторану і Симоненком випадково спалахнула банальна суперечка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви самоправна господиня прилавка відмовилася продати Василеві коробку цигарок. Той, звичайно, обурився. На шум-гам нагодилося двоє чергових міліціонерів і, ясна річ, зажадали в Симоненка документи. Не передбачаючи нічого лихого, Василь пред’явив редакційне посвідчення», — так описує події 1962 року журналіст Олекса Мусієнко. «Обробленого» Симоненка колеги розшукали в камері затримання лінійного відділення міліції аж у містечку Сміла, що за 30 кілометрів від обласного центру. В машині Василь показував синці, розповідав, як його били, скаржився, що «ніби щось обірвалось усередині». Саме після цієї «зустрічі з владою» в Симоненка починаються проблеми з нирками, що й стали причиною смерті. Завзятих «охоронців порядку», звісно, ніхто не шукав. «Зі смертю поета пробуджувалася національна свідомість багатьох сучасників. Парадоксально, але Симоненкова смерть народжувала віру в завтрашнє України», — писав Євген Сверстюк. 1965-го року в Мюнхені у журналі «Сучасність» виходять поезії «Окрайці думок», а тако збірка «Берег чекань». У 1965 році висунули на Шевченківську премію. Отримав її лише через 30 років, уже в Незалежній Україні. Посмертно.

На історичне сміттєзвалище відправили назви, які звеличували росіян

Зокрема російських письменників і публіцистів: Ніколая Чернишевського (у Пирятині); Алєксандра Герцена (тепер ця вулиця у Пирятині має історичну назву «Іллінська»); Владіміра Маяковського — члена російської соціал-демократичної партії (у Пирятині і селі Повстин); Алєксандра Пушкіна, віршем якого «Клеветникам России» путінська пропаганда виправдовує війну проти України (у Пирятині і селах Усівка та Вікторія); Міхаіла Лєрмонтова, який поетичній формі, наприклад, у вірші«Измаил-бей» возвеличував імперські загарбання Росії на Кавказі, а будучи юнкером написав агресивну поему «Уланша», в якій описав групове зґвалтування дівчини своїми колегами по службі-солдатами і офіцерами російської імператорської армії. Також перейменували у Пирятині вулицю Івана Мічуріна — звеличеного кривавим диктатором Йосипом Сталіним російського біолога і селекціонера-помолога, уродженця Рязанської губернії Росії. А у селах Гурбинці та Грабарівка перейменували вулиці Алєксандра Матросова — рядового-піхотинця Червоної армії періоду 2 світової війни, уродженця Башкорстану. Топонімічний простір громади, зокрема сіл Грабарівка, Давидівка, Верхоярівка, Каплинці та Нові Мартиновичі очищено від російського військового комуністичного злочинця Ніколая Ватутіна, який придушував український визвольний рух за незалежність України, воював проти загонів Армії Української Народної Республіки на Полтавщині.

Вслід за крейсером «Москва» пішла назва вулиці, яка прославляла Міхаїла Кутузова-Голєніщева — російського генерал-фельдмаршала, учасник франко-російської війни 1812 року. Чому? За даними Центру стратегічних комунікацій при Міністерстві культури та інформаційної політики «під час російсько-польської війни 1792 активно забезпечував перемогу Російської імперії. Як винагороду отримав на Поліссі маєтності, до яких належало понад 2,5 тис. кріпаків. Для зміцнення дисципліни серед підлеглих запровадив суворий поліційний нагляд за ними. Покладався на витривалість солдатів російської армії, наражаючи їх на голод і холод заради «слави російського народу». У селі Вишневе та Пирятині за аналогічною адресою «послали» й назви вулиць російського воєначальника і організатора жорстокого придушення Коліївщини — козацько-селянського повстання в Правобережній Україні Алєксандра Суворова.

Перейменували у Пирятині та селах Харківці і Яблуневе, Яцини, Сасинівка, Повстин, Вікторія, Давидівка, Каплинці та Малютинці вулиці російського радянського космонавта Юрія Гагаріна. Ще один льотчик-космонавт СРСР, уродженець Москви, член Комуністичної партії Радянського союзу з 1952 року, почесний громадянин міста Калуга (Росія) Володимир Комаров ніяк не пов’язаний з історією Пирятинщини, тож прибрано назви топонімів, які його прославляли у селах Вікторія і Леляки.

Вулиці, яка звеличували Зою Космодем’янську—радянську диверсантку, діячку Всесоюзної ленінської комуністичної спілки молоді (ВЛКСМ) теж переназвали: у селах Харківці та Кроти на Ранкову, а у Пирятині на честь Пилипа Орлика (1672-1742)—політичного, державного та військового діяча, гетьмана України, упорядника «Конституції Пилипа Орлика», 350-річчя із дня народження якого цьогоріч з ініціативи Інституту нацпам’яті та згідно з Постановою ВР відзначатиметься на державному рівні.

Полтавський офіс УІНП (за матеріалами офіційних сайтів Пирятинської міської ради та УІНП)