Розмір тексту

Пам’ять, яка лікує

Фото: Полтавська обласна універсальна наукова бібліотека імені Івана Котляревського

У Полтаві презентували книгу історій родин, які пережили голодомор-геноцид

У четверту суботу листопада ми традиційно вшановуємо пам’ять жертв голодоморів, яких у ХХ столітті радянська влада на території України організувала тричі — у 1921-23, 1932-33 та 1946-47 роках. Три штучних голоди протягом лише чверті століття, тобто в межах життя одного покоління, стали неабияким ударом і по здоров’ю, і по демографічній ситуації, і по метальному здоров’ю нації, посіявши в душах багатьох рабський страх перед насильниками. І через десятки років після того, як ця тема стала публічною, ми продовжуємо переосмислювати причини і наслідки цього жахливого експерименту більшовиків над людьми, які досі дають про себе знати у постгеноцидному суспільстві.

Цій темі була присвячена презентація книги «Пам’ять роду» Українського інституту національної пам’яті, яка у четвер, 25 листопада, відбулася у Полтавській обласній універсальній науковій бібліотеці імені Івана Котляревського. На захід завітали старшокласники Розсошенської гімназії Щербанівської сільської ради та полтавських навчальних закладів: гімназії № 7 ім. Тараса Шевченка, загальноосвітньої школи № 4 та міського багатопрофільного ліцею ім. Івана Котляревського. Модерувала презентацію завідувачка відділу обслуговування користувачів облбібліотеки Ніна Климко.

Презентувала книгу її авторка-упорядниця, співробітниця УІНП Наталія Позняк-Хоменко, яка приєдналася до розмови із Києва в режимі відеозв’язку. Вона розповіла про еволюцію сприйняття цієї теми в суспільстві: якщо на початках це був шок від відкриття жахливої правди про злочини людей, які від голоду втрачали здоровий глузд, доходячи до канібалізму, то з часом дослідники почали звертати увагу на призвідників Голодомору (особливо із запуском масштабної декомунізації) та механізми виживання, без яких кількість жертв могла б бути на порядок вищою).

«Коли ми говоримо про Голодомор, то найчастіше йдеться про біль і жах, які відчували наші предки, про психологічну травму, яку пережив народ, що став жертвою більшовицького експерименту „впокорення голодом“. Ми ж вирішили піти далі і відгорнути сторінку пам’яті трохи раніше, щоб побачити Україну, якою вона була до Голодомору: сильною, гордою, мудрою, працьовитою, з почуттям власної гідності та віри у власні сили. Ми почали шукати в сімейних альбомах фото українців до геноциду та просити людей, які зберегли ці реліквії, розповісти, як склалася доля тих, хто на них зображений. Ми дивилися в очі українців, які жили за сто років до нас, і бачили Україну, якою вона могла б бути, якби не більшовицька окупація. І якою вона може бути — якщо ми зараз цього захочемо», — розповіла молоді про ідею книги її упорядниця.

Книга цікава тим, що про долі жертв Голодомору розповідають не самі очевидці подій, а їхні нащадки, які чули ці розповіді в моменти найбільшої довіри та одкровення — бо відкрито говорити про це в суспільстві було заборонено, за це можна було потрапити до таборів за «наклеп на соціалістичну вітчизну» (і це не порожні слова — свого часу УІНП презентував книжку «Репресовані щоденники», основу якої склали документальні свідчення очевидців Голодомору, знайдені в архівах НКВД-КГБ-СБУ). Ці розповіді нащадків цікаві тим, що в них уже немає болю пережитого — натомість є бажання зафіксувати найменші факти, згадані очевидцями, які зберегла пам’ять, додати власне переосмислення тих подій і ширшу картину життя родини чи села та окремих доль близьких людей.

Пані Наталя наголосила на важливості збереження історичної пам’яті та подолання психологічних травм геноциду, які досі мають вплив на українське суспільство. «Уявіть собі стан мами, у якої 5-6 дітей, і в якої з хати забирають все їстівне, прирікаючи всіх на голодну смерть. Чи стан батька, опори родини, який не знає, де заробити (бо все село в такому ж стані) чи куди піти (бо із села нікого не випускають). Це відчуття приреченості, безпорадності — страшне відчуття, яке ламає психіку. Інша травма — це коли ти пам’ятаєш, що було і хто в цьому винен, але не можеш про це сказати, натомість тобі на кожному кроці пропаганда говорить, що твої кати — це ж і твої рятівники, і сприйняття цього факту — єдиний шлях, щоб вижити. Так у людських душах назавжди поселявся страх — страх померти від голоду, страх перед майбутнім, невіра у власні сили і сподівання на владу, яка порятує. Такий собі „стокгольмський синдром“, який досі дається взнаки», — говорить співробітниця УІНП.

Більшість спогадів, які увійшли до книги, записані від свідків, які пережили Голодомор іще в дитячому віці. Такі спогади особливо яскраві і болючі. Зокрема, це історія родини письменника та політв’язня Олеся Бердника, описана часткова і в автобіографічному романі «Пітьма вогнища не розпалює». Чи інтерв’ю письменника і публіциста Сергія Плачинди, який дивом вижив у 1932-му — із усіх дітей села живими лишилися тільки він та сусідська дівчинка Оля. Модераторка презентації Ніна Климко зворушливо й емоційно прочитала уривок з книги: вірш письменниці Тетяни Лемешко «Із 1933-го» (з нарису «Батько роду мого — Витачів»). До речі, також у книжці є розповідь про бабусю Лемешко, яка в роки Голодомору втратила чоловіка та 11 дітей, а ще — родинні історії, які розповіли розповіли поетка Наталка Поклад та актор Олександр Ігнатуша тощо.

Промовляє Микола Кульчинський Промовляє Микола Кульчинський

Старшоклаксники полтавських шкіл під час презентації показу відеоматеріалів УІНП Старшоклаксники полтавських шкіл під час презентації показу відеоматеріалів УІНП

Розмова нікого не лишила байдужими. Софія Панченко, учениця Полтавського міського багатопрофільного ліцею № 1 зізналася: «Сьогодні я прийшла зі своїми однокласниками на цей захід, і для нашого ліцею це не просто якийсь рядовий похід, це важлива подія. Тому що ліцей щороку бере участь саме у вшануванні пам’яті жертв Голодомору, і цьогоріч буде виставка робіт наших ліцеїстів. Ми хочемо, щоб люди пам’ятали свою історію».

Голова Полтавського обласного об’єднання товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка Микола Кульчинський висловив переконання, що складовою геноциду був кремлівський етноцид: «Паралельно зі спробами фізичного знищення українців через штучний голод, Москва провадила жорстоку політику на знищення нашої ідентичності — української мови, культури, християнської віри, національної пам’яті». Очільник просвітян Полтавщини закликав молодь пам’ятати трагедію голодомору та берегти і плекати українську мову.

Учні ліцею імені Котляревського Учні ліцею імені Котляревського

Книгу «Пам’ять роду» можна знайти у вільному доступі на сайті Українського інституту національної пам’яті в розділі «Електронні видання». Також регіональний представник УІНП в Полтавській області Олег Пустовгар передав примірники презентованої книги, окрім обласної бібліотеки, й до бібліотечних шкільних фондів Розсошенської гімназії Щербанівської сільської ради гімназії № 7 ім. Тараса Шевченка, загальноосвітньої школи № 4 та міського ліцею імені Котляревського.

Довідково: «Книга «Пам’ять роду» — це 16 історій родин, які пережили геноцид 1932-1933 років, розказані нашими сучасниками, їхніми нащадками. Кожну історію доповнюють родинні фото, зроблені до Голодомору. Книга покликана спонукати кожного відкрити свій родинний фотоальбом, дізнатися більше про історію своїх родин, поговорити з тими, хто ще пам’ятає «Великий Голод», зафіксувати та передати їхні спогади, щоб пам’ять про геноцид стала запобіжником від повторення подібних злочинів.

Полтавський офіс Північно-східного відділу УІНП

Національна пам’ять

Редактор проекту: Північно-східний відділ Українського інституту національної пам’яті

425

Полтавщина:

Наш e-mail:

Телефони редакції: (095) 794-29-25 (098) 385-07-22

Реклама на сайті: (095) 750-18-53

Запропонувати тему