Історії захисника і захисниці Андрія Кизила й Ярослави Никоненко. Інформаційний матеріал Інституту нацпам’яті

Андрій Кизило, псевдо «Орел», 72-га ОМБр імені Чорних запорожців

«...Це фото 26-річного офіцера Андрія Кизила, убитого 29 січня біля Авдіївки. Подивіться в його очі, пане посол. Це ваша зброя і ваші співвітчизники вбили його. Ви вбили! — постійний представник України при ООН Володимир Єльченко тримав у руках фото хлопця зі світлою посмішкою і звертався до російського постпреда Віталія Чуркіна: — Україна платить високу ціну, втрачає своїх найкращих синів і дочок у цій війні. Смерть кожного солдата чи цивільної особи — шрам на серці України. Наші люди шанують своїх полеглих захисників на колінах. А російські окупанти поховані в безіменних могилах».

Згодом відео і фото із засідання Ради безпеки ООН, що відбулося 2 лютого 2017 року, облетить усі провідні світові ЗМІ. 23-річний український офіцер Андрій Кизило навіть після своєї смерті продовжив воювати з ворогами України.

Андрій народився після відновлення незалежності України, 2 травня 1993 року в місті Умань на Черкащині. Пов’язати своє життя з військовою службою мріяв з дитинства, адже військовими були його батько й дід. Відтак у 2014-му завершив навчання в Академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.

Початок російсько-української війни сприйняв як шанс змінити українське військо. «Моє покоління не бачило мирної служби в армії. Ми ж бачили тільки бойову армію, — скаже він пізніше в одному з інтерв’ю. — І це, гадаю, стане підґрунтям для формування цілком нового війська, такого що навіть перевершує стандарти НАТО».

У липні 2014-го вирушив у район проведення бойових дій у складі 72-га ОМБр імені Чорних запорожців. Здібного офіцера помітили й у 21 рік уже доручили командувати ротою. Через рік, коли Кизилу присвоїли звання старшого лейтенанта, його вже розглядали як кандидата на начальника штабу батальйону. А коли в 1-му батальйоні вивільнилася посада заступника командира, не було жодних вагань, кого призначити.

На цій посаді Андрій зарекомендував себе дуже добре. Саме тому його подали на дострокове присвоєння звання капітана — це звання Кизило отримав уже в 23 роки.

Молодий офіцер брав участь у боях за село Петрівське Волноваського району та під Новоласпою, півтора року тримав оборону в полях поблизу Волновахи. Потім — ротація і промзона Авдіївки. Тут було вирішено захопити ворожу позицію «Алмаз-2». Уранці 29 січня, відбивши атака диверсійної групи росіян, група українських військових під командуванням Кизила висунулись на захоплення ворожого опорника. Їхні дії прикривала батарея мінометів.

Під час бою та зачистки опорника знищили дев’ять ворожих бійців і одного взяли в полон. Позицію захопили без втрат і о 7:30 над нею підняли державний прапор. Та невдовзі почався артилерійський обстріл і контратака противника. Окоп, у якому перебував командир і ще двоє бійців, накрило мінометним вогнем. Валентин Василюк був поранений. Володимир Бальченко і Дмитро Оверченко — загинули. Їх сильно посікло уламками. На капітанові не було видно ушкоджень, але один із уламків зайшов під серце.

1 лютого 2017 року понад тисячу людей на Майдані в Києві на сильному морозі прощалися із сімома воїнами 72 ОМБР, які загинули в боях під Авдіївкою 29-го та 30 січня. Того ж дня Указом Президента України № 21/2017 за виняткову мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, Кизилу Андрію Олександровичу було посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка».

Ярослава Никоненко, 101-а окрема бригада охорони Генерального штабу Збройних Сил України

Старшому солдатові Ярославі Никоненко було 36 років, вона народилася в Миргороді 25 серпня 1983 року. А 15 жовтня новина про втрати на фронті вразила родину Никоненків у Миргороді та всю Україну: жінка-військовослужбовець Ярослава Никоненко зі 101-ї бригади охорони Генштабу ЗСУ близько 15:30 загинула під Мар’їнкою на Донеччині від снайперського обстрілу.

Її батько Сергій Никоненко колись працював буровиком, був учасником вторгнення радянських військ до Афганістану. Уже з початком російського вторгнення в Україну став армійським волонтером, а згодом пішов на фронт у якості воїна добровольчого батальйону «Айдар». Сергій загинув 18 січня 2015 року внаслідок обстрілу російськими окупантами з РСЗВ «Град» села Трьохізбенка в Луганській області. Сергій Никоненко прикрив собою комплекти набоїв, чим вберіг не одне життя своїх бойових побратимів.

Саме після смерті батька Ярослава вирішила йти до війська. Спершу — навчання у 169-му навчальному центрі «Десна» імені князя Ярослава Мудрого і ДУК «Правий сектор». Ярослава воювала в районі відомої позиції, шахти «Бутівка», у військовій розвідці. Закінчила дві снайперські школи.

Никоненко підписала контракт зі Збройними Силами України у 2018 році та розпочала служила в 101-й бригаді, яка підпорядковується безпосередньо начальнику Генерального штабу. Звісно ж Ярослава хотіла на передову, тому була прикомандирована до 28-ї механізованої бригади імені Лицарів Зимового походу й виконувала бойові завдання на позиціях підрозділу під Мар’їнкою.

«У неї був внутрішній стрижень, який нікому не під силу було зламати. Нею рухала помста. Це була перша офіційна ротація Ярослави в зону бойових дій», — розповідала сестра Ярослави Богдана.

За словами сестри Богдани, солдат Ярослава Никоненко воювала під Донецьком як снайпер: «У Мар’їнці, на тій позиції, яку вона займала, не один військовий загинув — вона добре прострілюється. Там відстань між снайперами з обох сторін становить всього один кілометр. Ярослава намагалася вичислити супротивника, що стріляє з окупованої території... Наскільки я знаю, займати ту позицію, де була сестра, ніхто не хотів. Снайпер з окупованої території в тій місцевості давно кошмарить наших бійців. У протистоянні з російськими снайперами, Ярослава загинула 15 жовтня, після Дня захисників і захисниць України.

Без найближчої людини залишились мати, сестра і 13-річна донька Ярослави, Софія. Після прощання у військовій частині в Києві народну героїню поховали на цвинтарі в Миргороді, поруч із батьком на Алеї Героїв.

Никоненки з Миргорода — напевно, перша українська родина, в якій на війні з Росією загинули батько й дитина.

Історія Ярослави відображено в спільному проєкті Інституту з Жіночим ветеранським рухом — «Жінки, які загинули за Україну».

Над матеріалом працювали співробітники Українського інституту національної пам’яті: Олена Охрімчук, Ганна Байкєніч, Роман Кулик, Володимир Тиліщак.