28.01.2011 | 19:09

«Persona grata»: Микола Кульчинський

Микола Кульчинський Микола Кульчинський | Фото: radiosvoboda.org

«Persona grata» — 22 січня 2011 року. Ведуча радіоефіру: Інна Якобенко. В гостях: Микола Кульчинський

[Відео було видалено]

І.Я: Доброго ранку, шановні радіослухачі! Вітаю всіх, хто разом із нами на рідній хвилі. Перед мікрофоном ведуча Інна Якобенко, а поряд зі мною сьогоднішній наш гість — людина відома, людина шанована в різних колах, — політичних, культурних, серед громадських діячів. Найдосвідченіший народний депутат області (не побоюся цього слова), тому що людина четверту каденцію поспіль уже засідає у Верховній Раді — Микола Георгійович Кульчинський. Доброго ранку!

М.К: Доброго здоров’я, шановні слухачі. Я всіх вітаю зі святом Соборності.

І.Я: Миколо Георгійовичу, це, мабуть, до певної міри і треба було, щоб Ви саме були сьогодні, в цей день, в ефірі. Ви — провідник національних ідей, провідник всіх речей, за які Ви ратували багато років поспіль. І які, Богу дякувати, потроху в Україні є завдяки таким, мабуть, людям, як Ви, зокрема. Тому я рада, що саме сьогодні, коли святкують Соборність українці і полтавці, зокрема, які не байдужі до цього, саме Ви у нас в ефірі.

Ми працюємо у передачі «Персона грата» за анкетою Пруста. Але було б, мабуть, дуже замало і дуже ображаються на нас слухачі, і користувачі інтернет-видання «Полтавщина», якщо ми дуже стисло, тільки по анкеті працюємо, а не ставимо додаткові запитання. Тому я Вас ще трошечки попитаю й окрім анкети. Не заперечуєте?

Ви четверту каденцію поспіль — народний депутат. Коли свого часу Ви стали вперше народним депутатом, чи відчували відповідальність, яка лягла на Ваші плечі? І взагалі могли Ви уявити оту кухню, яку Ви тепер знаєте, — Верховної Ради, коли вперше переступили поріг цього закладу державного?

М.К: Відповідальність я відчував і тоді, хоча не знав, наскільки це тяжка справа. Відчувається відповідальність і сьогодні. І намагаюся не відступати вбік чи ще кудись від тих обов’язків, які покладаються на народного депутата. Це не так і просто, чесно кажучи, якщо по совісті працювати. А, звичайно, Верховна Рада змінювалася, спочатку вона змінювалася. Як я прийшов, вона була більш інтелектуальною, більш відповідальнішою, змінювалася в гіршу сторону. Були періоди, коли вона змінювалася в кращу сторону, але десь починаючи, мабуть, із 2005-2006 року склад Верховної Ради (як на мене) він, на превеликий жаль, став і в сенсі відповідальності, і в сенсі інтелектуальному, і в сенсі виконання своїх прямих обов’язків, як народних депутатів, вона, на мій погляд, втратила певні якості, кращі.

І.Я: Я пам’ятаю час, коли Ви вперше стали народним депутатом, була якась творча вечірка в галереї «Парсуна», там пошепки казали: «Кульчинський... Кульчинський... Народний депутат». І всі так дивились на Вас. Тоді саме ставлення до статусу народного депутата було трошки іншим, бо якісно персонажі, які потрапляли до Верховної Ради, були трохи інші. Зараз (принаймні, для журналістів, серед моїх колег) асоціативно народний депутат це — купа грошей.

М.К: Ну, так. Купи грошей у мене немає, але справді стало так, що ставлення до народних депутатів різко змінилося, і доброго слова ніде не почуєш, одні тільки прокльони. Ну, а ще у нас стоять біля Верховної Ради спеціальні бабусі... Я пам’ятаю, як Партія Регіонів перемогла вибори, і такі горді ідуть нові депутати, тільки поставали. Ідуть зі значками всі, а я іду зі своїм помічником і він каже: «Ось, Миколо Георгійовичу, подивися, зараз вони їм дадуть, бабусі ці». От вони підходять до хвіртки і так: «О! Морду наїв на нашій біді!» А той: «Та, бабусю, шо Ви?». «Іди, йди, бандюк!». І збоку ще двоє-троє включається і цей бідний депутат так голову похилив і — шурх у двері. Але — шоб знали!

І.Я: Звісно, людина, яка готується вступити в таку серйозну, так би мовити, політичну площину, вона повинна бути готова до мегапублічності, у якої є і зворотний бік медалі. Ви на собі це відчули?

М.К: Дуже відчуваю і стараюся бути максимально публічним і ніде не впасти в жоден гріх. Я відчуваю відповідальність перед людьми і перед самим собою, перед своєю родиною. Ну і, звичайно, спокус багато, але от якраз контроль суспільний і тримає, так би мовити, на певному рівні. От, скажімо, в мене, не знаю, як там у інших депутатів, — взявся за гуж, то вже будь відкритим і живи по тих принципах, які декларують.

І.Я: Четверту каденцію поспіль Ви — народний депутат, але хвилину тому сказали, що грошей не нажили. Чому? Не «колядували» (з огляду на можливості Ваших колег і те, що ми час від часу з доповідей Генпрокуратури чуємо, контрольно-ревізійного управління)?

М.К: Ну, так в українському суспільстві... Я взагалі принципово, зразу собі вирішив: щоб бути незаангажованим, бути вільною людиною, висловлювати свої погляди, які виходять із мого власного сумління, світогляду — ніяким бізнесом не займатися. Безумовно, пропозиції були різні. Але ті пропозиції означали, що «ми тобі дамо все, що ти хочеш» (від різних представників влади). Але ж тоді перетворишся на холопчика такого, на козачка. А потім — я взагалі проти бізнесменів у політиці, тому що своє віддавати дуже тяжко, починаєш... Тобі дадуть заробити, а потім, як-то кажуть, загроза: якщо ти в чомусь не послухаєшся і ти втратиш цей бізнес... людина тоді починає хилитися. Через те наше гасло «Відділити політику від бізнесу» — це воно є і на сьогодні актуальне дуже, і воно справедливе.

Для того, щоб бізнес лобіював свої інтереси, для цього треба мати легальні лобістські інститути, як в Америці чи Західній Європі, де все законно, все обґрунтовано для суспільства: чому той чи інший закон потрібен суспільству чи не потрібен; чи він вузький, чи він загальнонаціональний. От для цього створюються лобістські адвокатські юридичні контори, які просувають серед бюрократичної машини ті чи інші закони. Це все прозоро, безумовно, і згідно з законом. А тут же ж кожен намагається використати депутатське становище, бути вхожим...

От я пам’ятаю, скажімо, це ж наш земляк — Веревського. Я спостерігав. Він у залі появлявся тільки тоді (коли ще головою уряду був, як і зараз є, Микола Азаров). Тільки коли появлявся Азаров і коли питання стосувалося повернення ПДВ чи ще щось, він тоді, як стріла, летів у ложу уряду і бігом щось там шептався-шептався — і далі його як депутата не було. І таких безліч. Вхід в кабінети... Лобіюють свої інтереси... А це якраз і є серйозне питання корупції.

І.Я: Я думаю, що в Україні ще дуже пікантна ситуація в тому сенсі у Верховній Раді, що у нас можуть запропонувати гроші, потім — великі гроші, а потім — просто життя... І треба буде шкодувати за те, що перший раз взяв гроші (навіть невеликі).

М.К: Знаєте, я — віруюча людина, а «муж праведний не ходить на суд нечестивих» ,чи на збори нечестивих...

І.Я: Але Ви, все-таки, людина... І у Вас теж є, мабуть, якісь свої маленькі слабкості, які Ви можете собі дозволити на чесно отримані гроші... Які Ваші слабкості матеріальні?..

М.К: Матеріальні? Знаєте, їй Богу, не помічаю за собою таких матеріальних спокус.

І.Я: Ви колись прийшли в таких черевиках, що один представник місцевого істеблішменту сказав: «Ви бачите, які в Кульчинського черевики?». Я свідчу, що пристойно вони виглядали.

М.К: Пристойно? Звичайно, я вдягаюсь так, щоб не бути білою вороною серед депутатів. Намагаюсь так вдягатись. Це, звичайно, витрати, і я вважаю, що можна було б гроші використати на якісь інші справи. Але єдине — я в цьому собі відмовляю давно, бо вже якось не випадає: справа не в грошах, а в часі — я хотів би побачити світ, бо я його так толком ще і не бачив. А в мене ж дипломатичний паспорт, який дає можливість поїздити по всіх країнах Європи, шенгенської зони. Але не випадає. А щодо витрат — я, звичайно, стараюся використовувати: ну, по-перше, родина...

І.Я: У Вас двоє дітей і вже троє внуків? Сподіваюся, це — не межа, бо це тільки синові діти, а ще є донька...

М.К: Так, потім ще є сестра і брат. І всі вони люди далеко не багаті, яким треба допомагати. Це з одного боку. З іншого боку, потребують витрат і певні суспільні проблеми: «Просвіта» наша. Через те я якось інколи часто собі відмовляю, намагаюся виглядати пристойно, але не розкішно, так би мовити. Та й взагалі, я вважаю, що розкіш це...

І.Я: Моветон...

М.К: ...це таке щось нехороше. Принаймні, для мене. Я вважаю, що коли кругом біда, то є куди витрачати гроші. До мене звертається багато людей, я намагаюся підтримати кожний місяць. Цього року я пожертвував (як би мені важко не було. Взагалі важко відривати від себе, але я себе до цього вже привчив) на проект реставрації Києво-Могилянської академії. Вони почали проект реставрації корпусу Івана Мазепи, навчального корпусу, який збудував ще гетьман Іван Мазепа... 19-го, на Водохрещу, я там би мав бути, але тут підготовка до 22-го січня, то я не поїхав, але пожертву я туди вніс. На чорнобильців, як правило, листи присилають київські, хоча я кажу: та мені ж і полтавським треба. Ну і просто люди, різні громадські організації, які займаються дітьми: Мала національна академія теж. Я намагаюсь розподілити так, щоб якось більш-менш вистачило. А на розкішне життя і якісь забаганки...

І.Я: Тобто, ярмарок марнославства точно не Ваша фішка?

М.К: Не моя.

І.Я: Але за чотири каденції у Верховній Раді були пропозиції схилитися на той чи інший бік? І які найбільші гроші за це пропонували?

М.К: Давненько це було, я вже не пам’ятаю — в четвертому чи третьому скликанні. До більшості приєднатися — підійшов молодий чоловік (хтось прислав там, не знаю), запропонував перейти в більшість. Це була дуже значна сума.

І.Я: Із скількома нулями?

М.К: Ну сотні тисяч умовних одиниць...

І.Я: Нормально...

М.К: І натяки були щодо цієї більшості, ну. не прямі, але через людей. Ну, всі добре мене вивчили, я думаю, що і нова влада прекрасно про мене все знає. Були тільки натяки і спроби умовити через близьких знайомих — так скажемо. Але я іду своїм шляхом та й усе.

І.Я: Мені здається, цей Ваш духовний стрижень і позиції життєві передалися й дітям. Наскільки мені відомо, Роман теж дотримується певних позицій не надавати перевагу пропозиції щодо роботи, якщо вона не відповідає запитам сумління.

М.К: На жаль, так. У нього троє дітей. На сьогодні, по суті, — вільний журналіст, бо мусив піти з журналу «Український тиждень», тому що не зійшовся в поглядах із власниками журналу. Зараз підробляє статтями різними.

І.Я: А що — міг би тихою сапою там правити?

М.К: Тисяч три доларів там мати зарплату, які мав до цього. Але, я не знаю, — так Господь вибирає собі людей і підказує їм шлях. І це — неминуче. Я в це вірю, що іншої долі не може бути... Як тільки ти звернеш з усвідомленого шляху совісного, близького тобі, знай, що людина в тобі починає вмирати. І ти будеш мати купу, можеш мати гроші, багатство, палаци, але людина в тобі буде вмирати і ти матимеш безліч проблем: з дітьми, з дружиною, з друзями, з усім на світі. Втрачатимеш свою людську сутність, будеш сам мучитися. Це вже не життя.

І.Я: Станеш прототипом серіалу «Багаті також плачуть»...

М.К. Оце і є пекло, розумієте. Оце і є пекло внутрішнє, коли сатана тобою заволодіє — це є пекло. Коли ти не можеш говорити те, що думаєш, не можеш або глушиш ті відчуття, які тобі подобаються, людина зникає. То як творіння боже.

І.Я: Миколо Георгійовичу, давно хотіла Вас запитати. В нас не існує... принаймні, озвученої, якоїсь такої офіційно прийнятої в суспільстві національної ідеї... Якби Вам запропонували її озвучити, на Вашу думку, як би вона могла виглядати, національна українська ідея?

М.К. Та вона не озвучена, але вона відома за часів Гетьман Богдана Хмельницького, це — «Соборна Україна», це «Правова Держава», з Конституції Пилипа Орлика часів гетьмана Івана Мазепи, це — освічений народ, це — конкурентний народ і це — любов до своєї Вітчизни. Знаєте, я б озвучив національну ідею словами Михайла Грушевського — «Позбутися песького обов’язку перед Москвою», і тоді душа розквітне кожного українця, він повернеться до своєї мови, зрозуміє, хто його історичний ворог, хто забирає в нього освіту, його багатства, його дух. От коли він це зробить, внутрішнього обов’язку перед Москвою, перед їхніми стереотипами і насадження нам почуття меншовартості, оце і буде українська національна ідея. А все інше: погляди, мова, різні культури національних меншин, які наставляють українця, — нікого не буде хвилювати, тому що це буде суспільство демократичне і гармонійне, яке з повагою буде ставитися до кожного. Українці зобов’язані, щоб бути вільними людьми, вернутися до своєї культури, опрацювати, пізнати її, до своєї мови і тільки тоді душа в них розквітне. Оце і є теж національна ідея, так би мовити.

І.Я: І, власне, я зараз пропоную перейти саме до анкети — видозміненої, розширеної анкети Марселя Пруста. Отже, знак зодіаку?

М.К. Овен.

І.Я: Кішки чи собаки?

М.К. Собаки.

І.Я: Авангард чи класика?

М.К. Класика.

І.Я: Блондинки чи брюнетки?

М.К. Брюнетки з зеленими очима.

І.Я: М’ясо чи риба?

М.К. Риба.

І.Я: Шампанське чи горілка?

М.К. Горілка.

І.Я: Синиця в руках чи журавель у небі?

М.К. Журавель у небі.

І.Я: Дія чи споглядання?

М.К. Дія.

І.Я: Принцип чи компроміс?

М.К. Компроміс.

І.Я: Ваше життєве кредо?

М.К. «Не робити зла» і «Крізь терни до зірок»

І.Я: Ваші кумири серед історичних особистостей?

М.К. Їх так багато, але почнемо із Хмельницького, ще раніше можна почати із Ярослава Мудрого — це колосальна постать, з Петлюри, Михновського, зі Степана Бандери, В'ячеслава Чорновола, із патріарха Мстислава — нашого великого земляка, і з Ющенка.

І.Я: Що б Ви змінили в собі, як би мали таку можливість? Я зараз говорю про фізичні особливості.

М.К. Я хотів би стати більш струнким.

І.Я: Без чого не можете вийти з дому?

М.К. Без сигарет.

І.Я: Що може змусити Вас розсміятися?

М.К. Гарний анекдот, розумний дотеп.

І.Я: Ваш найстрашніший сон?

М.К. Інколи мені сниться, що я падаю разом з краном (я працював кранівником), і падаю разом з ним.

І.Я: До цього часу не відпускає колишня професія?

М.К. До цього часу не відпускає...

І.Я: Улюблені кольори?

М.К. Зелений, блакитний.

І.Я: Чого Ви найбільше боїтеся?

М.К. Втрати родини.

І.Я: Що для Вас щастя?

М.К. Бути вірним собі.

І.Я: Чого не любите в собі? Риси характеру які?

М.К: Лінощів. От інколи знаю, що треба працювати, а не хочеться. І не можу себе заставити. І чим далі живеш, чим цього більшає.

І.Я: Чого найбільше не любите в інших?

М.К: Хамства, брехні.

І.Я: Хто із сучасників викликає у Вас захват?

М.К: Оксана Забужко, Віктор Ющенко, Євген Свирстюк — рідкісний чоловік.

І.Я: Яким на даний момент є Ваш внутрішній стан?

М.К: Ну дещо дисгармонійний.

І.Я: Ви хвилюєтесь?

М.К: На цей момент? На цей момент у мене прекрасний стан. Я взагалі думав, що світовідчуття останнього року — отакий стан, болісний він, можна сказати. А зараз я почуваюсь поруч Вас прекрасно.

І.Я: Які якості найбільше поважаєте в чоловіках?

М.К: Шляхетність, лицарскість, тобто — весь комплекс цих цінностей, які несуть ці слова.

І.Я: А в жінках?

М.К: Добре серце, погідливість.

І.Я: Де й коли були найщасливішим?

М.К: В шлюбну ніч.

І.Я: Ваші улюблені письменники?

М.К: Їх так багато, дуже багато. Я взагалі люблю читати. Але таких, які для мене є фундаментальними... Це — Томас Манн, Уітмен (він поет), Фолкнер (дуже страшенно люблю цього письменника). Ну а щодо українських, то, безумовно, це вся українська класика, причому, починаючи з Тараса Шевченка. А ще надзвичайно люблю Свіджинського Богдана і Ігоря Антонича — це поети, Маланюка, Багряного, із сучасних дуже симпатичні мені і Жадан, і Шкляр, і Оксана Забужко. Я окремо хочу сказати про поезію Ліни Костенко. Це — неймовірна насолода. І за формою, і за глибиною думки...

І.Я: Тоді — з Ліни Костенко. Є у неї такі рядки: «Є у серця така покута — забувати скоріше зло, аніж те, що мусило бути і чого, на жаль, не було»... Про що у своєму житті, що могло би бути, але не трапилося, не так сталося, Ви шкодуєте?

М.К: Чесно кажучи, я ні про що не шкодую. Бо я вже говорив про те, що Господь обирає собі людей і стелить перед ними їхню долю. Я думаю — з часом, що оті речі, які я не зміг осягнути, в сенсі... От я шкодую за тим, що я не міг прочитати, що я не міг чогось осягнути. А щодо самого життя, якщо я, скажімо, не став тим, чим мені б хотілося на даний момент, чи я там не мав, скажімо, першого кохання, — і нічим воно не закінчилося, чи щось... то я думаю, що так, мабуть, мало й бути.

І.Я: Може, щастя в тому, що Ви, на щастя, не стали тим, чим могли Вас обставини зробити?

М.К: Знаєте, були мені пропозиції, як я вернувся з війська у місті Новомосковськ додому і перший секретар Голуб Микола — дуже хороший чоловік, старший за мене, перший секретар міськкому комсомолу, він мені запропонував... Зустрілись якось, бо ми товаришували, він хоч і старший був, але місто невелике — не знаю, якось спільне середовище якесь було. А він мені запропонував бути секретарем комсомолу торговельної організації міста. «Торгснаб» чи як там він називався... «Ти ж, — каже, — після армії, станеш секретарем, в тебе прекрасні характеристики». А мені мій старший брат каже: «Ти шо — здурів? Ти в тому середовищі сам такий станеш.»

А мені ніби якось, я там, думаю, буду проводити українську працю, такі ілюзії були, як у Міцкевича. Знаєте, як ця річ називається, коли польський патріот ішов в орден. Щоб орден зсередини роззброїти, щоб він не нападав на Польщу. І так само і я думав, що я піду туди працювати, я там буду виховувати українських патріотів, доносити до них ідею... І поламаю систему.

І.Я: Ну амбітні плани, хороші плани. Для юнацького максималізму — саме то.

М.К. Так, але оскільки брат старший, то він знав, що життєвий досвід свідчить про зворотнє. Швидше система ламає, бо знов же спокуси, так би мовити, певний матеріальний стан, все це... Він каже: ти станеш таким же!

І.Я: Слабка людина...

М.К. Слабка людина. Я ще тоді не знав, молодий, силу духу. І не усвідомлював так, що ото так. І я думаю, добре, що я туди не пішов, добре, що я пішов працювати матросом на Дніпро — от.

І.Я: Повертаємось до літератури. Все-таки, улюблений літературний герой? Можливо, зараз?

М.К. В мене їх було багато, багато дуже, бо вони формували силу духу, я з дитинства любив читати. У нас був «Кобзар» і я читав його майже кожний день і не знаю: чи всього, чи не всього, але дуже багато «Кобзаря» із примітками професора Сімовича, Дорошенка історика. Тобто там по ньому можна було вивчити історію України. Це видання за Центральної Ради 1918 року, і улюблене тоді для мене так, що маленький я був, але я знав, що Гонта — це було щось для мене неймовірне, щось таке і страшне, і велике, але разом з тим всі ті герої Купера, Майн Ріда... Гекельберіфін і хто там іще?

І.Я: Том Сойєр.

М.К. Том Сойєр так — це все. А ще в нас були дуже гарні книжки Чайковського з часів козацтва. Ці герої були для мене дуже романтичні, давали мені приклад чесної поведінки. А потім в старших роках це вже глибші речі, дорослі книжки я читав. А сьогодні, ну як для мене, героєм, я хотів би бути, не піддаватися жодним спокусам і йти своїм шляхом до кінця, як це робив (хай це не літературний герой) В’ячеслав Максимович Чорновіл, як політик, як людина. Людина глибокої культури, в політиці мало людей культури. Як правило, ця галузь, чи ці знання закриті для політики поняття. Ні про музику, ні про що...

І.Я: Політика взагалі річ не дуже чиста...

М.К. Ну так, вона — не дуже чиста, але якщо маєш глибоку ідею і любиш... Знаєте, як Тютюнник сказав: «Немає загадки таланту, є вічна загадка любові». От, якщо в людини є оця загадка любові, ну я не знаю, якщо є любов до людей, до своєї Вітчизни — України, то політика... Цей бруд якось знімається, ти його не помічаєш. І твориш якісь речі, може, які вдатні в тій чи іншій мірі — вдаються тобі чи не вдаються, але ти над ними працюєш. Тоді цей бруд не чіпляється. Хоча, звичайно, особливо українська політика, як колись Семен Васильович Петлюра казав, що це — хто знає пекло нашої політики, от. Він називав це пекло, це буйність характерів, суперегоїзм, егоцентризм такий, невміння підпорядковуватись. І це все набуті загальні ідеї і своєї ієрархії, все це набуті риси українців, які вони набули під час російської окупації — самодержавної, червоної чи польської окупації, чи угорської, австро-угорської. Це все — набуті риси, які з часом будуть зникати, бо, якщо говорити про наш народ, про свідчення іноземців про наш народ... Та навіть і в ближчі часи я пам’ятаю село, коли моя бабуся (як я їздив до бабусі), то це в тому селі як хтось находився такий, що лаявся чи пив, його обходили десятою дорогою. Ну, а роки комуністичної неволі призвели до колосальної деградації всього суспільства. Так, якщо згадувати чужоземних мандрівників, то вони давали дуже високі свідчення про наш народ, про його освіченість, про його шляхетність. Простих людей, а не тільки про політичну еліту того часу, а звичайне життя простих людей, які ставились з повагою до жінки. На відміну, скажімо, від Московщини, як всі це відмічали — навіть той же Герцен — уже в ближчі часи. Так що якщо є це почуття любові до людей і біль за них... А хіба Франко не сказав «Я не люблю тебе з великої любові...» про Україну. Він же ж бачив цей занепад весь. І чи Шевченко не називав нас «раби, підніжки, грязь Москви, варшавське сміття». Ну він це казав про гетьманів, але тим не менше це торкалось багатьох. Коли все це бачиш, розумієш, але почуття любові — все це загадкове, звідки воно взялося — хто його знає, як воно все відбувається, то весь цей бруд з тебе стікає. Він просто тебе не зачіпає.

І.Я: Миколо Георгійовичу, яку музику слухаєте?

М.К: Ну, я слухаю переважно класику, але також збираю диски і сучасних українських рок-музикантів, а також джазову музику. І дуже люблю, останнім часом насолоджуюся і українським роком.

І.Я: Ну, звісно, Мазепа-фест Вас до цього спонукає. Навіть ось у нашій студії є плакат Вами започаткованого фестивалю.

М.К: Подобаються мені ці хлопці, слухати їхню музику в дискусіях. Цього року теж постараюсь, щоб був. Хоча ми написали на останній тиждень червня, щоб був у дні Полтавської битви заявку на Співоче поле, але у відповідь (вже прийшла відповідь) нам пропонують десь там на початку липня. Ну, може, буде на початку липня.

І.Я: В яку епоху хотіли б Ви жити?

М.К: Історія України така, що всі епохи були для неї дуже складні. Хіба б...

І.Я: Якась руїна суцільна така...

М.К: Ну в епоху Мазепи, звичайно б. Було 20 років спокою і збирання українських земель. Чи там часи Володимира, але то дуже далекі часи. Я хотів би в ту епоху, в яку я живу. Ми пережили от які історичні події. Я читаю зараз (до кінця ще не дочитав) — була дослідниця (недавно померла, прекрасна, рідкісна, мусила тікати з України)...

І.Я: Пітерська професор?

М.К: Так, Наталя Кузякіна, яка закінчила український університет в Києві, але потім за дослідження про Курбаса, репресованого блискучого режисера і драматурга Миколу Куліша і висловлювання вона змушена була з України виїхати. Працювала, викладала в ряді петербурзьких вузів. Там її не чіпали. Тим не менше, вона написала величезну книгу про Миколу Куліша. Я її зараз майже до половини дочитав і я можу сказати з впевненістю, що вона настільки досліджує життя з дитинства, з народження Куліша, час оточення його. Він з дуже бідної родини (батько пив, мати з Полтавщини, до речі, родом. Як лебідка та біля дітей працювала-доглядала. Коли вона померла, він дуже тяжкий шлях пройшов). Так от я читаю — там і стан селянства, і стан інтелігенції, і стан студентства, і як відбувалася оця окупація червона (а Куліш був в червоних. І чому він там був, а його друг Дніпровський був у Петлюри). І, читаючи все оце, я бачу, що на сьогоднішній день український народ, я можу впевнено сказати, набагато національно свідоміший, аніж був на той час. Хоч, здавалося, українське селянство (більше 70 відсотків жило в селі) і там була українська традиція — вона була стихійна, і соціальні умови були тяжкі дуже, особливо на півдні. Чому південь постраждав (я так собі зробив висновок) найдужче від геноциду українців? Тому що південь — це Херсонщина (він сам з Херсонщини) був всуціль заселений українцями. Їх треба було винищити і звільнити місце. Але я от, читаючи це все, порівнюючи із сучасним станом, а разом з тим була темрява життя, були «ідіотизм життя», як Чехов писав, колосальні на селі , то роблю висновок, що сучасний стан українців він набагато — в сенсі розуміння свого історичного буття і свого майбутнього — набагато вище, ніж був у тих роках, до революції і після революції.

І.Я: Ким Ви мріяли стати в дитинстві?

М.К: Взагалі-то я в дитинстві мріяв стати священиком. Ну в нас традиція, що молодша дитина йде у священики, воно якось так... Хоч тата не було, тато був арештований на 10 років за зв’язки з українським підпіллям, відбував покарання на Воркуті. Але дядьки приїжджали, його брати-священики, і мені вони дуже подобалися. Вони були надзвичайно освічені і вміли колосально співати. А як уже тато вернувся, то вони співали втрьох, у три голоси — українську класику, народні пісні. І, звичайно, це не могло на мені не відбитися, але вони були для мене дуже — дядько Володимир, дядько Сергій — дуже високими і вдалими. Але далі уже в 10 класі я захотів стати журналістом, я вже почав писати щось, стінну газету почав випускати шкільну сам-один. І в мене почали народжуватися всякі там, ну, як в юнаків завжди — про любов... І деякі гуморески. І я так думав-думав-думав-думав: що ж я хочу на цьому світі? І вирішив, що я буду журналістом. А був же час який? Час відлиги. Брат мені привозив «самвидав» з Києва, я читав Симоненка, читав Стуса, читав поетів і письменників розстріляного відродження. Ці речі йшли з Польщі, з Чехії в українське підпілля. І брат також мені їх привозив. Я все це читав, захоплювався шалено і вирішив бути журналістом!

І.Я: Миколо Георгійовичу, рейтинг власного життєвого успіху за 10-бальною шкалою?

М.К: Ну, хай буде «5». Тому, що те все, що я хотів зробити, Ви знаєте, тут роздвоєність така. Тому що я не хотів бути в політиці. Це життя мене заставило бути в політиці. А я взагалі хотів бути творчою особистістю, писати. Я довго змагався за це своє хотіння, бажання, але проза життя, так би мовити, тому що митець зобов’язаний постійно трудитися. Талант — це мало цього, має бути праця, труд великий. І жити виключно своїми інтересами творчими. Якщо ти розпиляєшся на суспільне, на родинне, то творчість занепадає. Ну, це правило для митців усіх. І в цьому сенсі я ставлю собі «5», тому що я не зробив того, що я міг зробити в літературі — і про що мені багато людей казали, що «ти мусиш досягти».

І.Я: І останнє на сьогодні запитання, оскільки наш час в ефірі добігає кінця. Про що я мала б Вас запитати, щоб почути натомість: «Про це я ніколи ні з ким говорити не буду!» Тема-табу для Вас?

М.К: Тема-табу? Я можу сказати. Це — суспільна тема, але вона торкається життя українського політика в умовах, які вже були, так би мовити, принишкли, їх майже не було і тепер знову відроджуються. Це в умовах постійного нагляду від спецслужб. Мені шкода тих людей, які ідуть на співпрацю з спецслужбами і які виконують певні завдання. Але я собі сказав давно: я буду ставитись до всіх однаково, бо не суди і не будеш судимий. Людина — слабка. Вона справді слабка. І не всі можуть втриматись. Хай Господь їх судить за якісь оці речі.

І.Я: Так вважає народний депутат уже в четвертому скликанні, наш земляк, політик, відомий громадський діяч, людина, яка любить Україну, Полтаву, полтавців — Микола Георгійович Кульчинський, який сьогодні був з нами в ефірі радіостанції «Ваша хвиля» в передачі «Персона грата» — спільному проекті із інтернет-виданням «Полтавщина». Я дякую від себе і від наших слухачів за те, що Ви знайшли час з нами поспілкуватися.

М.К: Дякую і вам

І.Я: Залишайтеся з нами. «Ваша хвиля» — хвиля найкращого настрою. Рідна хвиля завжди з вами на одній хвилі!

Persona grata

Про проект

Редактор проекту:
Радіо «Ваша хвиля»

Persona grata
157