24.01.2011 | 18:19

«Persona grata»: Валерій Руденко

«Persona grata»: Валерій Руденко «Persona grata»: Валерій Руденко

«Persona grata» — 15 січня 2011 року. Ведуча радіоефіру: Інна Якобенко. В гостях: Валерій Руденко

[Відео було видалено]

І.Я: Вітаю вас! Перед мікрофоном ведуча Інна Якобенко. В ефірі радіостанції «Ваша хвиля» — суботня передача «Persona grata». І поряд зі мною сьогоднішній наш гість — людина цікава, людина відома, людина публічна, суперпрофесійна і дуже цікава особистість. Очільник Пенсійної служби області, — як наполягає сам Валерій Костянтинович Руденко, щоб не називати велику розшифровку його посади. Доброго ранку вам!

В.Р: Доброго ранку.

І.Я: Зазвичай, ми, перш ніж звернутися до анкети Пруста, за якою ми працюємо в цьому проекті, малюємо такий маленький штрихпунктирний образ того, хто до нас приходить в ефір. Я хочу для тих, кому ще дуже далеко до нарахування пенсії (тому вони можуть вас трохи менше знати, чи не знати зовсім, ніж ті, кому вже ближче до цієї межі), змалювати такий образ нашого сьогоднішнього ефірного героя.

Валерій Костянтинович Руденко — корінний полтавець, закінчив 1-шу школу полтавську в 70-му році і останні 20-ть років трудиться у сфері, в якій досяг посади найвищої. Але, перш ніж до такого життя докотитися, Валерій Костянтинович від самого початку кар’єри, від самої нижчої сходинки до найвищої, пройшов, торуючи цей шлях, для того, щоб стати професіоналом.

Колись ви розповідали, що були думки пов’язати своє життя з іншою сферою, з юриспруденцією, але на той момент це не вийшло. Чому?

В.Р: В ті часи був період, коли існували так звані анкетні підходи, рознарядки і т.д. І Харківський юридичний інститут (нині це юридична академія імені Ярослава Мудрого), не прийняв мою персону, як грата, в зв’язку з тим, що існували квоти. Після десятирічки була невелика кількість відсотків лише для медалістів. Щоб потрапити туди десятикласнику, треба було мати або стаж практичної роботи, або відслужити армію, або бути кандидатом чи членом партії. Ні першого, ні другого, ні третього в мене не було. І мені мудрі люди порадили набувати свою трудову біографію, щоб стати студентом цього вузу. І так я розпочав свою трудову кар’єру на Полтавському автоагрегатному заводі, де 2 роки пропрацював і в робітничому середовищі, і, як кажуть, прозрів. Розвіялися рожеві фарби, і я вирішив, що ще більш цікаво буде для самоствердження опанувати таку надзвичайно широку ниву, як історія, історичний факультет Полтавського педінституту.

І.Я: Істфак нашого педуніверситету завжди був кузнею майбутніх керівних кадрів.

В.Р: Так, так воно й сталося, дійсно, не відразу. Я працював у Диканському районі в школі — прекрасні спогади про той час, — а потім, дійсно, як кажуть, існуюча на той час досить непогана і досконала система підбору кадрів, я абсолютно без негативу згадую той період. Комсомольські роки незабутні, які стали школою становлення такого державного, політичного, роботи з молоддю, де ми вчилися; як працювати — вчили нас старші наші товариші. Я відкидаю всі перекоси, які іноді стосуються тієї епохи, але, дійсно, був час і комсомолу, в якому, до речі, мені довелося вести найцікавішу ділянку роботи з творчою молоддю Полтавської області.

І.Я: Після істфаку була школа в Диканському районі, райком комсомолу в Диканському районі. І вже потім обком комсомолу, де вам довірили очолити роботу в культмасовому секторі і доручили вам працювати із ХЛАМом — така була абревіатура тоді в обкомі комсомолу. Що означала ця абрівіатура — ХЛАМ?

В.Р: Ну, це скорочено, як тоді іронічно чи, можливо, жартома називали, — це художники, літератори, артисти і музиканти. І, ви знаєте, ці люди з особливим сприйняттям навколишньої дійсності потребували особливого підходу, такого нестандартного, незаангажованого, не такого догматичного, скажімо, тому що це специфічні люди. І мені вдавалося з ним знаходити спільну мову і до цього часу ми підтримуємо абсолютно дружні людські стосунки. І ні в якому разі вони не мають якогось такого відтінку, як зараз називають той період — тотолітаризму, автократії і т. д.

І.Я: В нас, в редакції, кажуть, що митці — публіка специфічна, бо в них «куда не плюнь — везде душа». Треба дуже обережно і виважено, як з кришталевою вазою, поводитися з творчими людьми.

В.Р: Так, це абсолютно вірно і, ви знаєте, і до цього часу значна категорія цих людей, іноді ранимі люди, які важко переживають деякі речі. І, я вважаю, що і сьогодні їм потрібна така підтримка в колах. Немає ні комсомолу, немає вже партії, є державницький підхід. Але де я можу в своїй галузі — намагаюся підтримати їх уже в сфері тій, яка називається соціальною, коли люди вже потребують якихось гарантій, вони в працездатному віці, і, що можу, допомагаю тим же журналістам, художникам і тим же нашим літераторам, музикантам, в міру своїх можливостей, в міру нашого законодавства, яке, можливо, не зовсім буває досконалим, в міру наявного фінансування. Але зберігаємо оту рівновагу, нормальні людські стосунки.

І.Я: Валерію Костянтиновичу, після роботи в культмасовому секторі обкому комсомолу була Вища партійна школа, здобуття другої економічної освіти, потім робота в обкомі партії, де ви були куратором соціальної сфери і, власне, отут і розпочалося сходження по цих щаблях саме соцзахисту, Пенсійної служби області. Яку вже потім, врешті, ви очолили, так? Власне, з самого нижчого щабля ви починали як рядовий працівник соціальної сфери 20-ть років тому...

В.Р: Так було, але, ви знаєте, повезло в якому відношенні? Формувалося нове законодавство, Україна стала незалежною, самостійною і практично, не хочу сказати з нуля, але надзвичайно з новими підходами, з новими критеріями до держави, абсолютно іншого типу, держави з ринковою економікою готувалось вітчизняне українське законодавство. І ми всі разом — і ветерани цієї сфері, які тільки щойно прийшли, — разом з нуля вивчали нове пенсійне законодавство. Я пригадую оті семінари в Києві, ті студентські конспекти, які мені довелося в житті в котре заводити для того, щоб переписати, практично, всі безліч законів, які приймалися, а їх на сьогодні більше 20-ти. Але до кожного закону, лише до пенсійного у перші 2 роки було прийнято більше шестисот законних актів! І в нас не було тоді ні комп’ютерів, ні розмножувальної техніки і т.д. Це був зошит, це була ручка, це були конспекти, це було майже школярство для того, щоб опанувати всі ці норми, які весь час змінювалися, вдосконалювалися. Динамічність цих змін і сьогодні притаманна... ви знаєте, знову пенсійна реформа. Знову треба не лише самому проникнутись, а і людям довести оці всі нюанси, оці всі тонкощі Пенсійного законодавства. Так що вчимося все життя.

І.Я: Я думаю, що вам це блискуче вдалося. 20-ть років ви в Пенсійній службі області, ви її очільник. За 20-ть років у нас змінилося дуже багато керівників області, а ви на своєму місці. Не дуже багато у нас таких фахівців обласного рівня, які залишаються на своєму місці, не зважаючи, хто очолює область і представники якої політичної сили при владі. Тому що фахівці потрібні, мабуть, усім. Кадри вирішують все і кадри можуть і загубити все. Але якщо це кадри суперпрофесійні, вони, мабуть, цікавлять усіх, незалежно від партійної приналежності чи якихось вподобань.

В.Р: Ви знаєте, давайте, мабуть, трошки приземлимо нашу бесіду, а то щось вона нагадує мені якийсь піар, чи самопіар. Я дуже вдячний за вашу оцінку, але ми звикли... давайте постукаємо, по-перше, за кадрову стабільність, постукаємо по дереву, — це перше.

І.Я: Ви забобонний?

В.Р:. Трішки є, певною мірою є. Зараз модно говорити, коли вітали з Новим роком, з Різдвяними святами, бажають не тільки здоров’я і щастя, але і службового довголіття. Це сьогодні також дуже актуально в наш час.

І.Я: Ви мені сказали, що головне, що дали вам оці 20-ть років — навіть не досвід (це само собою), а те, чого не можна ні з чим порівняти...

В.Р: Дійсно, ця галузь дає особливу насолоду спілкування з людьми в тому відношенні, коли люди зберегли в старості жвавий розум і діляться своїми спогадами, діляться своїм життєвим досвідом, коли люди приходять на прийом з запитаннями, консультаціями. То, як кажуть, в міру вдячності за це, я стараюся якимсь чином їх схилити до спогадів про своє життя, де вони працювали. Як насправді відбувалося те, що ми читали в історичних описах, в офіціозних документах і матеріалах і т. д. Іноді дивуюся тим, як кажуть, жахливим поворотам долі, які вони пережили і все ж таки на сьогоднішній день зберігають в собі ясний розум, оптимізм і сподівання на краще. І при всій складності нашої роботи і досить такому емоційному напруженню, часто в стресових ситуаціях — це все зрозуміло, адже багато сьогодні суперечностей в пенсійній сфері зберігається і багато судової складової щодо захисту пенсійних прав громадян. Але оці маленькі епізоди дозволяють, дійсно, говорити про найцінніше, що є сьогодні в соціальні сфері, в пенсійній сфері забезпечення.

І.Я: Ви за знаком зодіаку Терези — це до певної міри накладає відбиток на ваш характер. Ви людина дуже врівноважена, людина, яка (принаймні, в колі журналістів-колег так кажуть) ніколи не виходить із себе. Ви завжди вмієте тримати внутрішній баланс, не виплескувати емоції, а я думаю, що в вашій роботі теж буває, що, як кажуть, вище даху емоції переповнюють, а ви не можете собі цього дозволити. І вас поза очі називають супердипломатом.

В.Р: Це зовнішня сторона. Якби ви спитали у моїх підлеглих і, звичайно, без моєї присутності, вони, мабуть, сказали дещо інше. Не завжди вдається тримати цей баланс, але там, де спілкуєшся з людьми, дуже складно, виникають іноді дискусії... але намагаємося, звісно. Це сьогодні відноситься до культури державного службовця.

І.Я: Ви кажете, що із приходом супертехніки, технологій, можливостей інтернетресурсів і т.д., трошки легше в плані доступу до інформації, можливостей її поширення, але відсутність цих можливостей, 15-20 років тому, все одно не завадила вам, дуже допитливій людині, досягти певних якихось особистісних, скажімо, рівнів. Що я маю на увазі? Ви завжди, мабуть, в усьому скрупульозні, навіть в побуті, мабуть...

В.Р: У побуті не завжди...

І.Я: Я ось про яку історію. Одна моя знайома розповіла, що свого часу, як людина дуже скрупульозна, допитлива, і в якої репутація людини-ерудита, в якійсь газеті, десь на останній сторінці ви прочитали надруковане нонпареллю чи петитом — тобто, зовсім дрібно — оголошення. Відгукнулися на нього і виграли поїздку до Америки... Було таке?

В.Р: Було, дійсно. Це було в далекому 1996-му році, коли ми вводили українську національну валюту — гривню... Тодішній Прем’єр-міністр України Павло Іванович Лазаренко проводив вечірні, переходящі в нічні, селекторні наради з приводу цієї акції. На цих нарадах, наскільки вони довго велися, поки доходила черга до Полтавської області, то іноді вже і газети читали, я і побачив цю об’яву. І, дійсно, в США була поїздка, вона перша була після візиту Президента США і зустрічі з Президентом з Леонідом Даниловичем Кучмою. Як пам’ятаєте, тоді на сходинках університету імені Шевченка була велика зустріч, був великий мітинг і тоді було гасло про так зване, стратегічне партнерство. І тоді відкрилися шлюзи обміну вільного, не по рознарядках, не по прізвищах, не по начальницьких списках, а просто: підібрали людей, як вони тоді говорили, по співбесідах з соціологами американськими, тому що вони дуже ретельно перевірку робили, анкети всі провіряли — хто що особисто заповнював, чи допомагав і т.д. Коли я запитав, чому ж таки маленький текст, що його ледве можна було прочитати, вони сказали: «Это был текст на восприимчивость к информации». Ну, і ця «восприимчивость»...

І.Я: Довела вас до Америки?

В.Р: Довела до Америки. Але був інший приклад цієї скрупульозності. Зараз всі, мабуть, пенсіонери знають, — існують коефіцієнти корегування пенсії. Ця практика у нас почалася із 1992-го року, корегування заробітку тоді було. Адже, коли готувалося введення гривні, вже купони тоді ходили, довелося кожний рік множити на коефіцієнти, але комп’ютерів тоді ще не було. Ми це робили і вручну, і на калькуляторах і т.д. Коли я дізнався, звідкіля ж беруться оці коефіцієнти... Ну, як пояснити людині, чому множиться на 3,7 чи 2,1, чи 2,999 — там до тисячних долей доходили ці коефіцієнти. Людина запитує — не можна пояснити. Я дізнався математику цих розрахунків і по всіх роках, починаючи з довоєнних, післявоєнних провів свої розрахунки. І я знайшов десь чи 5-ть, чи 6-ть арифметичних помилок, причому, досить суттєвих. Ну, вони були коректно доведені до керівництва в Міністерстві, хоча після того мені дуже нарікали, що дехто міг би втратити посади із-за такої скрупульозності. Можливо, це треба було ще більш коректно, це діло зробити.

І.Я: Бачте, за цим людські долі і щомісячні нарахування стояли, так?

В.Р: Ну, для нас важливо було уникнути переплат, розумієте?

Там, де людині в одному випадку це зменшило пенсію, в іншому — збільшило. То в тому разі, як зменшило, завжди помилку можна виправити, можна людині доплатити, а повернути — набагато складніше.

І.Я: Я вам дякую. Ми зробили такий штрихпунктирний портрет героя. Сьогодні у нас в студії, нагадую, очільник Пенсійної служби області Валерій Костянтинович Руденко. І зараз я пропоную, власне, перейти до кістяка нашої передачі, концепту, скажімо, цього проекту, так званої анкети Марселя Пруста.

Отже, знак Зодіаку?

В.Р: Знак Зодіаку — Терези.

І.Я: Кішки чи собаки?

В.Р: І кішки, і собаки, і всі брати наші менші, яких поет закликав ніколи не бити по голові, що я роблю, тримаючи улюбленця кота для душевного комфорту.

І.Я: Авангард, чи класика?

В.Р: Ви знаєте, це дві паралелі, які не пересікаються, але більше класика, ніж авангард. Авангард, можливо, я зовсім не розумію, але не осуджую.

І.Я: Блондинки чи брюнетки?

В.Р: І блондинки, і брюнетки, сутність не в кольорі. Головне, щоб забарвлення було натуральне.

І.Я: М’ясо чи риба?

В.Р: Залежно від календаря посту. М’ясо й риба. Але в Пилипівку, Великодній піст, Успіння, Петрівку — переважно риба.

І.Я: Шампанське чи горілка?

В.Р: І пиво також, в помірних дозах, не змішуючи інгредієнти.

І.Я: Синиця в руках, чи журавель у небі?

В.Р: Якщо в руках, то краще птиця більша, ніж синиця. А якщо в небі, то не тільки журавель, а й жайворонок і все, що навіює на замріяність, на романтику. Але в епоху гербіцидів дуже мало і журавлів, і синиць.

І.Я: Дія, чи споглядання?

В.Р: Спочатку споглядання, щоб була усвідомлена і обдумана дія.

І.Я: Принцип чи компроміс?

В.Р: Компроміс, але не поступаючись принципам.

І.Я: Ваше життєве кредо?

В.Р: Ви знаєте, складне питання, тому що в житті доводилось багато таких високих мати лозунгів, ще з піонерських таборів: «Бороться — искать», «Найти и не сдаваться», «Гореть, а не тлеть», «Набрасывать планы жизни». Але життя більш просте, буденніше. Для мене на сьогодні, враховуючи специфіку діяльності, було б, мабуть, таким жартівливим кредо: «Ні дня без резолюції».

І.Я: Ваші кумири серед історичних особистостей?

В.Р: Так, уже я сказав, Біблія нас закликає не створювати собі кумирів і життя це підтверджує. Скільки кумирів розвіювалися в історичних розвіюваннях цих міфів... І тому не можу я сьогодні когось виділити, як людину, як кумира.

І.Я: Щоб ви змінили в собі, якби мали таку можливість? Я зараз кажу про фізичні особливості, про фізичну форму.

В.Р: Можливість самовдосконалення, вона безмежна. І, якщо так сказати, я б спробував досягти, а може перевершити Шварценегера, але, на жаль...

І.Я: Без чого не можете вийти з дому?

В.Р: Без ключа.

І.Я: Що може змусити вас розсміятися?

В.Р: Формула сміху. Її, мабуть, найкраще знає Жванецький. Його краще спитати.

І.Я: Я з вами абсолютно погоджуюсь. Жванецький — Чехов нашого часу.

В.Р: Згоден з вами.

І.Я: Улюблені кольори.

В.Р: Улюбленими для мене є всі барви природи, так, як сьогодні не можна... От в музиці не можна виділити улюблену ноту, так? Ми сприймаємо в комплексі. Так і кольори для мене — прекрасно. Якщо ти десь на природі — зелена трава. Якщо ти дивишся на небо — синє небо, але лише в поєднанні цих кольорів.

І.Я: Ваш найстрашніший сон?

В.Р: Ми вже на початку розмови говорили про елементи біографії... Найстрашніший сон — це втрата партійного квитка, скажемо так. Але сьогодні саме страшний сон не може злякати, як іноді реалії життя страшніше, ніж самий жахливий сон. Тому фобій особливих ні вві сні, ні в житті я не відчуваю.

І.Я: Що для вас щастя?

В.Р: Щастя — це досить така безмежна категорія усвідомлення щастя... І конкретно щось сказати, мені здається, що щастя — це просто жити, відчувати світ і пізнавати його — оце є щастя.

І.Я: Чого ви найбільше боїтеся?

В.Р: Ну, знаєте, чогось такого реального, конкретного назвати я не можу. Це невизначеність, невідомість — це для мене саме страшніше. В комфортний період, який ти переживаєш, — це невизначеність і невідомість.

І.Я: Чого не любите в собі, риси характеру які?

В.Р: Скажемо так, ідеальних людей не буває, я не люблю в собі того, чого в мені не люблять оточуючі.

І.Я: А чого не люблять оточуючі?

В.Р: Чого не люблять оточуючі? Мабуть, того, що я не люблю у них. Іноді буває, коли складається враження, що глухий розмовляє з німим, розумієте? Ми володіємо українською мовою, але не розуміємо іноді про що говоримо. І оце нерозуміння взаємне найбільше роздратовує. Не знаходити отой консенсус — оце, мабуть, найбільший дискомфорт, який іноді заважає в роботі.

І.Я: Правду про вас сказали, що ви дипломат! Хто із сучасників викликає у вас захват?

В.Р: Знаєте, кожна людина викликає в мене захват, якщо вона має, бодай, якийсь талант і обдарованість в будь-якій галузі. Коли я дивлюся «Танцюють всі», я витрачаю безліч свого часу в ущерб домашнім обов’язкам і т.д. Коли «Співають всі», я також схиляюся перед цими людьми, які... Одні танцюють, одні — співають. Коли я дивлюся нічні програми, безсонні програми Шустера, я схиляюсь перед людьми, які вміють точно висловити думку, вміють чітку зробити оцінку і т.д. В нас сьогодні можна схилятися перед талановитими людьми, з якими ми живемо в нашій державі, в нашій Україні. Але тільки питання: чому ми не так живемо, як нам би хотілося в нашій державі? Мабуть, в цьому і криється ця проблема.

І.Я: Яким є на даний момент ваш внутрішній стан?

В.Р: В даний момент, якщо говорити про цю хвилину, внутрішній стан піднесений — у злеті до рівня ефірного простору, в якому ми з вами знаходимося.

І.Я: Які якості найбільше поважаєте в чоловіках?

В.Р: В чоловіках найбільше поважаю розум і стриманість.

І.Я: А в жінках?

В.Р: В жінках — більше стриманість, ніж розум.

І.Я: Де і коли ви були найщасливішим?

В.Р:. Найщасливішим, мабуть, як і кожна людина, був у дитинстві, оскільки дитинство є завжди прекрасним у своїй віддаленості. І воно, дійсно, багатьох наводить на сум, в зв’язку з безповоротністю яскравих тих відчуттів дитинства.

І.Я: Ваші улюблені письменники?

В.Р: Мої улюблені письменники? Знаєте, дуже багато я читав. Я в свій час був чемпіоном у школі. Я став чемпіоном — тоді бібліотеки проводили конкурси на найкращого читача, але не по якості, а по кількості прочитаних книг. Так от, я побив шкільний рекорд по кількості прочитаних книг за тиждень, за місяць. Вони ж брали по формуляру, прийшли на класну годину — отакі-то рекорди я побив. То зараз, я вам скажу, улюбленими письменниками є... їх дуже багато, дуже багато перечитаних, але, на жаль, не сучасних. А улюблені ті, на яких виросло ціле покоління мого часу — це і українські, безумовно, російські, безумовно, зарубіжні письменники, класики насамперед.

І.Я: А ваш улюблений літературний герой? Також не сучасний?

В.Р: Можливо, чому? Я б так не сказав, але сучасні герої — вони не літературні, сучасні герої — життєві герої. Щодо літературних героїв, їх також важко виділити, тому що важко якомусь конкретному образові дати перевагу, а такому узагальненому герою, який в житті боровся за щось, досягав успіхів, вдосконалював цей світ, можливо, на основі власної недосконалості, це може бути і Гамлет, і Овод, і Мавка з «Лісової пісні», і простий дядько із творів Михайла Стельмаха чи Миколи Руденка і т.д. А сьогодні героїв ми бачимо в нашому житті досить часто, але, ви знаєте, що таке герой? З точки зору того сприйняття і кон’юнктури тієї чи іншої епохи...

Але єсть ті вічні цінності, для яких у нас сьогодні створені ті герої класичної літератури, про яку ми говоримо. Сучасна, на жаль, таких не змальовує. Сьогодні ми бачимо в основному в літературі антигероїв і...

І.Я: Народилося нове покоління героїв... Саша Бєлий — це просто приклад для наслідування.

В.Р: Я розумію.

І.Я: Діти грають не в козаки-розбійники в дворі, до речі, а грають в «бригаду». Я була здивована...

В.Р: Дійсно, все життя — важко, це треба зробити оцінку, порівнявши десь через сто років, повернутися в цю епоху. Тоді можна дати чітку оцінку. Правильно було це чи не правильно?

І.Я: Валерію Костянтиновичу, музику слухаєте?

В.Р: Безумовно, безумовно, постійно...

І.Я: Яку?

В.Р: Слухаю різну музику, залежно від настрою. І класичну, і естрадну, але зразу вам скажу, що я не слухаю, не розумію і не сприймаю ні реп, ні метал, ні інший металобрухт. Просто не розумію. Тому і не слухаю.

І.Я: Про що ви в своєму житті найбільше шкодуєте?

В.Р: Шкодую, можливо, це звучить банально, за марно витрачений час.

І.Я: А в яку епоху хотіли б жити?

В.Р: Епохи не вибирають. Кажуть, батьків не вибирають, не вибирають і епоху. Але якби була така можливість, можливо, не скромно, я хотів би прожити в двох епохах: для того, щоб порівняти дві епохи і зрівняти наші сподівання, обіцяння і те, що реально буде отримано в іншій епосі.

І.Я: Ким мріяли стати в дитинстві?

В.Р: В дитинстві? Ну, як і всі діти, ми мріяли бути льотчиками. До речі, в епоху Валерія Чкалова мені саме батько дав ім’я цього героя, нашого авіатора. Мріяв бути космонавтом, мріяв бути і полярником, мріяв бути і капітаном далекого плавання, ким тільки не мріяв. Але мрія збулася в якому плані? Те, що було призначено долею, те й відбулося. Тому, я думаю, мрії збулися, так як вони були долею окреслені.

І.Я: Я хочу, з вашого дозволу, повернутися, уточнити до питання № 4 про блондинок чи брюнеток, на яке ви відповіли: головне, щоб колір був натуральний. Тобто, ви все таки надаєте перевагу молоденьким жінкам?

В.Р: В мене дружина брюнетка, дочка брюнетка, внучка — блондинка, скажемо так. Я розумію, що...

І.Я: Ну, натуральне — це в молодості, а потім все одно треба підфарбовувати?

В.Р: Підфарбовувати... Але все рівно, ви знаєте, так, як кажуть по-російськи — «на вкус и цвет товарища нет». Так само і в тому розумінні, як ви говорите, кому приємно сьогодні їсти ненатуральне м’ясо чи там різноманітні соки, розбавлені на порошках. Так само і в жінках, розумієте, іноді ця краса виявляється не більше, ніж якоюсь такою віртуальною хімією , яка потім..

І.Я: У зовнішності жіночій головніше — не переборщити...

В.Р: Головне — не форма, а зміст, душа.

І.Я: Життя — трагедія для того, хто відчуває, і комедія для того, хто мислить. Вам ближче яка позиція?

В.Р: Ви знаєте, трагедія, дійсно, для того, хто мислить, мабуть, буде більша, тому що навіть древні філософи говорили «во многой мудрости много скорби».

І.Я: «Многие знания порождают печаль», «Еклезіаст»..

В.Р: Єсть таке. Ну, мені ближче те, що хоч, можливо, більше «скорбі», але наш український класик Тарас Григорович Шевченко сказав: «Караюсь, мучусь, але не каюсь».

І.Я: Отже, рейтинг власного життєвого успіху за десятибальною шкалою?

В.Р: Я б казав тут, оцінку визначити не як мегауспіх, а як міру вдячності долі і тим людям, які були зі мною разом на життєвому шляху і зараз вони зі мною. І оцю оцінку за вдячність долі я ставлю максимальну. Ставлю десятку. Тому що я щасливий, що я живу сьогодні і що сьогодні нас слухають, чують.

І надзвичайно велике задоволення для мене, що сьогодні жоден дзвінок не пролунав з якимись зауваженнями, запереченнями того, що мені щодня доводиться чути з приводу там пенсійної реформи, підвищення віку жінкам, зменшення пенсій захмарно великих. Одним це подобається, а решта дуже і дуже це заперечує і т.д. Оцим сьогодні найщасливіший момент сьогоднішнього дня.

І.Я: Останнє запитання сьогоднішнього ефіру: про що я мала б вас сьогодні запитати, щоб почути натомість: «Ні, ніколи, ні з ким, нізащо я про це говорити не буду!» Тема-табу для вас?

В.Р: Тема-табу? Важко сказати, звісно, про деякі особисті речі. Іноді, коли часто доводиться виступати в ефірах чи спілкуватися в живих аудиторіях, в режимі онлайн є теми, які стосуються суто особистого життя. От я намагаюся деякі речі особистого життя не відкривати. От для мене, наприклад, сьогодні абсолютно... Коли говорили про кішок і собак, я не говорив про бджіл,бо знаю, що дуже іронічно сприймається це в силу певних особливостей. Деякі поличні лідери дискримінували цю шановну в народі професію чи як її назвати — бджоляра. Я стараюсь на цю тему менше говорити. Бо, коли питають, а скільки в тебе вуликів і т.д. Як назвеш скільки вуликів, кажуть, як це ти встигаєш в робочий час ними займатися? Та в тому і справа, що не в робочий час, але в мене немає вільного вихідного часу. Я повністю присвячую цьому надзвичайному захопленню, завдяки якому поринаєш у світ надзвичайно дивовижної організації цього...

І.Я: Мікросоціуму, назвемо так.

В.Р: Мікросоціуму. Це, дійсно, суспільне життя, якому ми всі повинні повчитися. Єсть багато речей, про які я не можу сказати одним словом, але сьогодні, мені здається, і так надто багато наговорив. Десь я читав, що анкета Пруста нагадує душевний стриптиз.

І.Я: Анкета Пруста, ота давня матриця, насправді наполовину менша... Ми не вигадували велосипед, ми тільки трохи додали йому коліс, збільшивши анкету удвічі. Але, в будь-якому разі, ви були, як на мене, доволі щирим. Думаю, таке саме враження і в наших слухачів від цього ефіру. І я дуже вам вдячна, що ви, очолюючи Пенсійну службу області, знайшли можливість відірватися від своїх роботи, хобі, сім’ї і годину суботнього ранку присвятити радіостанції «Ваша хвиля» і її слухачам.

З вами були Валерій Костянтинович Руденко і ведуча Інна Якобенко. Залишайтеся з нами на одній хвилі! На все добре!

Persona grata

Про проект

Редактор проекту:
Радіо «Ваша хвиля»

Persona grata
157