«Persona grata»: Валерій Пархоменко

ВЕД.: Вітаю вас! Я, ведуча Інна Якобенко, рада вітати всіх, хто сьогодні разом із нами, радіостанцією «Ваша хвиля» в проекті «Персона грата». Проекті, в який ми запрошуємо людей відомих, медійних, яких знають, найчастіше, в професійній іпостасі. Але саме цей проект покликаний розповісти про них, можливо, щось інше: про їхні хобі, уподобання, пристрасті, якісь інші сторінки життя, які, власне, їх і формували. Сьогодні в нашій студії людина, яку дуже добре знають, оскільки це прізвище практично щодня є в засобах масової інформації. Це — керівник апарату, заступник голови Полтавської обласної державної адміністрації Валерій Олексійович Пархоменко. Доброго ранку вам!

ПАРХОМЕНКО: Добрий день!

ВЕД.: Валерію Олексійовичу, з огляду на те, що буквально за тиждень ми будемо святкувати солідний ювілей (навіть для людини 75 років — це чимало, а для області — тим більше, тому що в області живе, за останнім переписом, мільйон чотириста тисяч громадян). На жаль, менше нас стало. Тобто, це — великий пласт, шматок історії, спільний для багатьох людей. Для вас, як високопосадовця, з чим насамперед асоціюється наша область? Якими здобутками на даний час ми можемо пишатися?

ПАРХОМЕНКО: У першу чергу, мабуть, асоціюється Полтавщина із моєю маленькою батьківщиною. Це село Яхники Лохвицького району, де живуть мої батьки, які дали мені життя і путівку в світ. Тому, в першу чергу, коли говоримо про Полтавщину, мабуть, в мене не глобальні, а в першу чергу такі невеличкі спогади, починаючи з дитинства, з юності. Тому що, я впевнений, те, що привили батьки, воно розвивається, як кажуть, уже є якийсь продукт, людина, яка, можна сказати, сформувалася або формується, як буде жити в подальшому. Як кажуть, поживемо — побачимо. Тому я вдячний своїм батькам за те, що вони дали мені виховання. Як би там не казали, яка в нас була історія, але це була наша історія, це був той період часу, коли були жовтенята, піонери, комсомольці. Це була така певна ідеологія. Тому, проводячи паралелі історичні, я хотів би сьогодні і як посадовець, і як депутат обласної ради, і як батько, щоб у нас теж були ідеологічні паралелі у наших дітей, щоб наші діти теж виховувалися на гідних прикладах. Коли Радянський Союз розпався, сформувалася абсолютно нова, незалежна держава Україна, в якої була якась ідеологія, але ми її десь по ходу втратили, тому що хтось кинувся в крайні ліві погляди, хтось — в крайні праві, а от взагалі в цілому із громадою практично ніхто не працював. Тому, мабуть, оця ідеологія — вона повинна бути десь на зразок, можливо, віри в християнство. Тобто, повинні бути якісь певні канони життєві, прививатися дітям, дорослим. Тобто, щоб ми жили у позитивному суспільстві, щоб ми знали, що треба слабшому допомогти, що старість необхідно поважати. І коли ми виховаємо таку націю, яка буде вихована, яка буде культурна — я вважаю, що це буде однією із цеглинок у розбудові держави і Полтавщини зокрема. Тому що 75 років, якщо повернутись до початку нашої розмови, 75 років — це створення Полтавської області постановою чи директивою центральних органів влади. А Полтавщина... вона існує давно, це була Полтавська губернія. До цього були козацькі поселення. По полтавській землі ходили і шляхтичі, і литовці, і монголо-татари. Тому в нас є своє природне коріння, яке лежить дуже глибоко. Воно, мабуть, почалося з Більського городища, про яке ще Геродот писав. Тому можна сказати, що, може, ми — одна з тих націй, яка взагалі дала життя цивілізації на планеті Земля. Але повертаємося в наше коротке минуле — 75 років. Багато це чи мало? Для людини це — багато. Для держави — це, мабуть, трохи менше. А для історії це — взагалі мить. Тому що подивитися, як розвиваються сучасні технології — це взагалі, скажем так... Тому сьогодні, підводячи підсумки — 75 років розвитку Полтавської області, треба, в першу чергу, низько поклонитися і подякувати тим людям, які будували цю Полтавщину в 30-их, 40-их, під час війни, в повоєнні роки. І те, що ми мали на кінець 90-их років, це те, що було надбанням всього народу.

Я хочу сказати, що сьогодні, в принципі, той курс, який у нас, який веде губернатор Полтавської області Олександр Удовіченко, ми можемо констатувати, що це — динаміка розвитку. Ми сьогодні можемо сказати, що за останні там два роки зроблено, тому що це — теж історія Полтавського краю. Це — наші надбання, здобутки — відкриті дитячі садочки, лікарні. Ви сказали, що, на жаль, нас менше, ніж було раніше, 1 400 000. Але в перший клас в цьому році пішло на тисячу діток більше по області. Тобто, уже іде тенденція, уже, скажемо так, політика держави зацікавлена в тому, щоб народжуваність була більшою, щоб дітвори в нас було більше і ми готові, як влада, зробити все для того, щоб дошкільна освіта розвивалася, школа розвивалася. Тому що майбутнє держави — це їхнє сьогоднішнє: люди і діти. Цивілізована держава робить інвестиції, умовно кажучи, не в дороги чи в якусь індустріалізацію, а в першу чергу — в людей. А потім ці люди — як вища технологія,будуть розвивати і державу, а потім уже від цього будуть розвиватися і заводи, і міста, і інфраструктура, і таке інше. Тому сьогодні програми, курс однозначно визначений: Україна повинна бути для людей.

ВЕД.: Хто, окрім батьків, впливав на формування вашого світогляду, виховання вас як особистості? Які виховні засади були у вашій сім’ї, що культивували? Що вважали незаперечним в будь-який час, в будь-якому віці?

ПАРХОМЕНКО: Ну, в першу чергу, крім батьків, це були батьки батьків моїх — дідусь і бабуся, яких, на превеликий жаль, сьогодні немає. Але обидва дідуся пройшли Велику Вітчизняну війну. Один дійшов до Одера, другий дійшов до Берліна. Бабуся одна була вивезена в Германію, коли німці захватили. Інша — була тут під окупацією. Тому от історія — вона, як кажуть, не по газетах, а по їхніх розповідях, як вони розказували. Наприклад, в Яхниках різали кабанчика взимку, вночі його в погребі смалили, щоб ніхто не знав. Це під час колективізації.

Звичайно, що батьки були, можливо, трохи суворіші, а старші — вже вони жаліли підростаюче покоління. Я пам’ятаю і дитячий садочок, в який мене віддали, коли мені було, якщо не помиляюсь, 9 місяців: мама працювала агрономом-полєводом, батько — агрономом. От така сім’я агрономів. І, скажем так, тоді була така практика: 9-8 місяців, до року вже практично всі були в дитячих садочках. Хто ще впливав на формування? Це, мабуть, рідні і близькі люди. Тобто, це... в мами моєї два брати — Григорій і Анатолій. От один няньчив мене, другий, коли я вже трошки старшим став, починав свої перші кроки по життю, я тісно з ним спілкувався... знаєте, як старший товариш. Тому що, мабуть, завжди повинні бути такі люди. Коли ти спілкуєшся із однокашниками, ми — в одній своїй площині. А коли от людина навіть на 5 років старша або на 10 — вона вже має певний життєвий досвід. Ці життєві якісь підказки, хоча вони, можливо, впливали там на мої дії, події, але на сьогоднішній аналіз я вже можу сказати, що ці люди також впливали на моє формування як людини. Школа, клас. До цього часу пам’ятаю свою першу вчительку. Потім у 2-ому класі вчителька помінялася. Перша учителька, Олена Миколаївна, яка в 4-ому класі нас взяла і зробила свій перший випуск. Вона була випускницею інституту, ми були її першим класом. Тому я абсолютно все пам’ятаю, як вона намагалася, щоб ми здружилися, як збирали картоплю. От такий період. Спершу збирали картоплю, потім — буряки. Така була тоді історія життя. На «ГАЗонах» верхом вивозили нас в поле і ми збирали картоплю.

ВЕД.: І, власне, цьому був присвячений увесь вересень...

ПАРХОМЕНКО: Так. 30 хвилин урок — як зараз пам’ятаю. Літо — теж таке специфічне життя. Я колись там мамі, татові кажу: «Мені дуже хочеться програвач». Як зараз пам’ятаю — «Селга», 33 рубля тоді коштував. «Ну хочеш — давай, зароби і купиш». І от в 5-ому класі, в 6-ому класі, в 7-ому — в колгосп на молочнотоварну ферму. Пастухом, зі своїми однокласниками верхом на конях працювали, пасли стада: 400, 800, 1200 голів. Оце такі були, як кажуть, перші спроби працювати і, як кажуть, от заробити свою першу копійку для того, щоб змогти забезпечити себе. Дальше — це після 9-го класу, після 10-го — комбайн, жнива. От знаю, що таке шматок хліба, коли він починається із самого поля, сиплеться в бункер, потім з бункера в машину, і — пішло-поїхало. І це мені дуже подобалося. І до цього часу подобається. Ну, можливо, це від того, що рід — хліборобів. І навіть зараз от запах землі... Я ніколи не забуду запах пшениці, що сиплеться із бункера. Це така природа, а далі — збройні сили.

ВЕД.: В яких військах ви служили?

ПАРХОМЕНКО: Я служив у військах зв’язку. Тоді це називалось урядовий зв’язок. При службі безпеки, чи як. Там називалось ще погранвійська. На кордоні із Польщею знаходилась наша військова частина в Прибалтиці. Калінінградської область, в місті, перейменованому з часом у Багратіонівськ. Кілометрів за 120 від Калінінграду. Це було на межі якраз злому історії.

ВЕД.: 90-і ?

ПАРХОМЕНКО: Да, 90-і, я в 88-ому почав служити, в 90-ому закінчив. Я був свідком подій в Прибалтиці, наприклад, де були от події — перші мітинги, перші...

ВЕД.: На той момент ви усвідомлювали, що це — злам історії?

ПАРХОМЕНКО: Ви розумієте, молодість, 20 років, да? От, як би, можливо, думав про своє майбутнє, не про майбутнє держави, тому що ми думали от: ага, там у мене товариші, ми до цього часу товаришуємо, переписуємося, зустрічаємося — незалежно, де ми знаходимося, в яких точках Радянського Союзу. Але ми тоді от: «давай в морєходку підем!» «Давай!». Така от ідея і бажання в училище. Я навіть оформляв документи, але не пройшов: зір впав. Десь в армію йшов було мінус 5, закінчив — мінус 2. Мені сказали: «Можна піти, але ти там будеш не матросом, а можеш бути там чи радистом, ну, сидіть в трюмі. Кажу: «Ні, не хочеться такого!».

ВЕД.: Ви вирішили шукати на березі романтики?

ПАРХОМЕНКО: Да. І повернувся назад.

ВЕД.: Але... Батьки — агрономи... А ви не продовжили їхній професійний шлях.

ПАРХОМЕНКО: Але скажу: у те, що відбулося, що дальше відбулося, то це абсолютно заслуга мами. Тому що коли я повернувся назад, я кажу: «Мамо, я хочу залишитися в селі, я хочу бути на тракторі, комбайні. Це — моє». А вона каже: «Синок, от ми з батьком все життя прожили в селі. Захочеш — приїдеш, повернешся. Поступай в інститут, учися». На початку травня я повернувся зі служби і буквально день чи два пройшло, я зібрав документи, відвіз їх, здав у педінститут.

ВЕД.: ЗТД тоді називався факультет...

ПАРХОМЕНКО: Так, «загально-технічних дисциплін, праці і фізвиховання» була спеціальність. Це була перша моя поїздка самостійна в Полтаву, тому що до цього нас привезли гуртом із воєнкомата Хорольського в Полтавський, потім грузили у вагони і відправили на службу в збройні сили. То була самостійна перша поїздка. Тому в мене дома, мабуть, ще до цього часу стоїть чемодан, з яким я їхав. Тому що з цим чемоданом батько мій поступав. Дерев’яний чемодан на залізних таких — як ото крючки накидаються. Отакі крючки. Це, як зараз пам’ятаю: хліб, сало, огірки, банка тушонки і сира курка. І 20 чи 30 рублів. І пару сорочок, брюки, спортивний костюм, тому що в армії, наскільки я там міг займатися спортом, максимально намагався знайти себе. У мене був перший розряд по п’ятиборью, по десятиборью, вів активний спортивний спосіб життя. Оце я, мабуть, з того часу зробив перший крок самостійний. Тому що до того часу мене хтось вів.

Перед службою в армії я ще зумів попрацювати піонервожатим в школі — Козубівка село Хорольського району. На жаль, школи вже немає: нещасний випадок (чи діти помогли) —вона згоріла. Ну час від часу я заїжджаю туди, дивлюся на це місце, де я починав свої перші трудові кроки. А оце вже був такий абсолютно, як кажуть, системний похід, вже коли прийняв рішення і пішов учитися.

ВЕД.: А хто вплинув на вибір саме цього факультету?

ПАРХОМЕНКО: Ну, мабуть, вплив був той, що там були праця та фізвиховання — вчитель фізкультури. Потім те, що загально-технічні дисципліни. Мені сказали: " Подобається тобі техніка — ти там зможеш себе реалізувати«. От такі короткі штрихи і дали мені. Тому що філологом я себе не бачив. Істориком, в принципі, можна. Я дуже багато читав історичних книг, але це не значить, що бути істориком — читати історичні книги. І отак склалося..

ВЕД.: Найяскравіші сторінки ваших студентських років — які?

ПАРХОМЕНКО: Нас на початку навчання було 65, закінчило 25. Ну такий от відбір був жорсткий: було дві групи, потім — одна. Що запам’яталося? Ну, по-перше, після першого курсу будівельний загін. Це було... абсолютно до будівництва не мало ніякого відношення. Ми зафрахтувалися працівниками в місто Євпаторія, Крим, на хлібзавод. Я там отримав спеціальність машиніст-тєстомєс, за 3 місяці. Починав з того, що укладав хліб, який виходе з печі, вручну, батони. В три зміни працювали, перший раз побачив море. Ну, тобто, маса спогадів, вражень. Наступний крок — ну, я думаю, що взагалі можна кожен курс брати як зріст, тому що після того курсу там пішли на промислову практику, навчився працювати і бути токарем певного розряду. 4-ий курс — педагогічна практика і, мабуть, теж це вплинуло на мою подальшу життєву позицію, тому що я тоді познайомився із своєю майбутньою дружиною. Потім в цьому таборі я приїхав і після 5-курсу залишився там працювати — керуючим справами цього оздоровчого центру.

ВЕД.: Де цей табір був?

ПАРХОМЕНКО: Сьогодні це — табір «Орлятко» Котелевського району, який находиться в профспілках в податкової адміністрації.

ВЕД.: До того, як ви стали керівником апарату, заступником голови облдержадміністрації — ви працювали на державній посаді, в державній структурі.

ПАРХОМЕНКО: В обласній раді.

ВЕД.: Не всі люди змогли б бути держслужбовцями. От я, наприклад, себе не дуже уявляю на такій роботі. Можливо, треба певні риси характеру мати?

ПАРХОМЕНКО: Це був... мабуть, такий крок... він, можливо, був, з одного боку, скорегований... Ну я хочу сказати, що мій тесть — Мєльніков Володимир Петрович — він людина, яка вплинула на моє формування як особистості. Його, на жаль, сьогодні нема. Але — от була проста проза життя, 97-ий рік, роботи як такої нема, тому що були певні проблеми із підприємством. Народилася донька. Треба годувать. Я проходив такі етапи: я їздив у Крим, купував саджанці, купував розсаду, стояв на базарі з 4-ої ранку, її продавав для того, щоб прогодувати сім’ю. Тому коли сьогодні розказують якісь історії про мене, то я знаю все, починаючи, можливо, із... як крок за кроком людина, якщо вона хоче чогось добитись, вона це здобуває. Тому я проходив і ці етапи, коли треба було утримувати сім’ю. В 98-ому році... якщо відвертим бути, то я навіть не розумів, що в цьому закладі, державній установі, необхідно робити. Просто Чичкало Борис Васильович — людина, ветеран, яка, до речі, багато зробила для розвитку Полтавської області. Я до нього прийшов на співбесіду, подав документи і він сказав: «Ну давай, попробуєш». Це теж та людина, ну от знаєте, коли іде вектор, а його по ходу хтось корегує: плюс-мінус, плюс-мінус, вверх-вниз. Борис Васильович Чичкало — це той, хто також корегував мене десь в якусь сторону. Василь Михайлович Адаменко — був тоді керівником апарату, він учив з такими жорсткими вимогами, як лист написати. Я тоді абсолютно не розумів, що таке діловодство. І він мені тоді як розказав один раз, знаєте, як в армії старшина — я до цього часу пам’ятаю і зараз навіть можу, коли молодь приходить на стажування, показати, як мені розказали, як діловодство оформляється, як приходе документ, як його обробити. Цього ніде не чули, це мені один раз було достатньо, щоб в такій досить експресивній формі було подано.

А потім — в чому різниця між адміністрацією і обласною радою? Апарат обласної ради — це робота з депутатами і робота інколи, можливо, за депутата. Ну як? От депутат... Ти готуєш для нього документи, ти готуєш матеріали із засідання комісії. Я також тоді не розумів. От, до речі, тоді обласна рада тільки була створена. І от сам процес створення ради і її роботи, і апарату, і взагалі комісій депутатських — воно тільки напрацьовувалось. Тому цікаво було йти і розуміти. По-перше, я вів комісію з питань молодіжної політики, спорту і туризму; комісію з питань освіти, науки і культури — тобто, воно було десь для мене близько. От я сам себе ставив на місце тих дітей, тих викладачів — тобто, от Крикунов — до речі, перший фонд, який створили, молодіжно-житлового кредитування (тоже сьогодні його немає Анатолій Васильович Крикунов) був ініціатором і через комісію провели, внесли проект рішення сесії — і пішло... Тут була динаміка. Можливо, якби це була якась суха, канцелярська робота, я б, можливо, і не зміг цього робити. А тут була жива робота.

Наступний крок — це вже політика. Це — формування обласної організації Партії регіонів, це — Олександр Васильович Полієвець. Теж — людина, яка десь натиснула на кнопку. І його заступник — Іван Якимович Панасенко — людина, яка десь скорегувала мою позицію, тому що тоді я прийняв таке рішення, як то кажуть, можливо, уже політичне: перейшов уже у цю політичну силу і в 2004-ому році Микола Миколайович Ганнущенко (теж ветеран Полтавської області) запропонував мені піти до нього заступником керівника апарату в обласну партійну організацію. Це тоді я, вже будучи заворгом обласної ради, розумів, що необхідно щось робити, тому що, мабуть, сам по собі розумів, що треба розвиватися. Тим більше, що ішла структуризація суспільства по політичних напрямках, як би там не було. І пішов, і от з того часу, як пішов, громадська моя позиція, робота: я — член цієї політичної сили. Були всякі моменти. Були, як кажуть, і гоніння в 2005-ому році, і в 2006-ому, і як там тебе не обзивали. Потім депутатська робота і... Але це дало можливість, мабуть, знову-таки, знаєте, трошки опуститися десь нижче для того, щоб набратися сили і робити крок далі. І вже інші люди далі корегували, наприклад, Олександр Васильович Удовіченко. Це — людина, яка запропонувала мені місце. Його обрали головою обласної організації Партії регіонів. Він запропонував бути керівником апарату, своїм заступником. І от сьогодні ми маємо, в принципі, на даний час Пархоменка такого, який він єсть за допомогою тих людей, яких я назвав. Тому що абсолютно ясно, що самостійно ти робиш якісь кроки, приймаєш якісь рішення. Але люди — вони ж інколи вказують, підказують, як краще, раціональніше. Я не жалію сьогодні, що я пройшов такий шлях і в мене є сьогодні поряд ті люди, які... я стою з ними в одному ряду, мені це сьогодні, навпаки, приємно. Тому що треба вчитися, треба розвиватися і попереду ще, я думаю, дуже багато справ, які необхідно зробити. Якщо ми говоримо сьогодні про нашу Полтавську область, якій 75 років, я думаю, що повинна бути цеглинка, залишена, яку зробив своїми руками. Як ми говоримо про хліб: коли ти замісив тісто, через труферну машину пропустив, сформував руками, потім — в піч, правильний температурний режим обрав і тоді виходе вже продукт, який можна вживати. Тому хотів... і мета, тому що... розумієте, як би, я за свою історію, яка б не була, я за кордоном бував — от в цьому році один раз поїхав. І то — чому? Один раз попалася така нагода, мені кажуть: «Можемо поїхати в Прибалтику». Мені дуже захотілося побачити, де я служив. Я поїхав туди, подивився, проїхався по Латвії, Литві, Естонії... Проїхався по тих країнах, подивився, які вони тоді були і сьогодні, порівняв. От це в мене була перша поїздка і щоб я подивився, порівняв, що відбувається. І коли б мене запитали, чи готовий я переїхати жити в іншу країну, я скажу «ні», тому що я знаю, що Полтавщина — це єдина територія, де мені б хотілося жити. І мені, і моїй сім’ї, і моїй рідні, тому що — якщо будуть виїжджати всі, то хто ж залишиться і хто буде це робити? Це — по-перше. А по-друге, унікальні природні ресурси, унікальне географічне положення. Я думаю, що на території Полтавщини можна знайти любі куточки, які можна порівнювати з іншими куточками і в Європі, і в світі взагалі. Сюди ніхто не приїде розбудовувати Полтавську область. Тому ми повинні самі розуміти, що життя і процвітання полтавського краю — це в наших руках. Тому ми повинні адекватно оцінювати ситуацію, розуміти, що для цього потрібно, визначити мету і чітко до неї йти.

ВЕД.: Ви сказали, що на певному життєвому етапі відчули, що оцей рівень — вичерпався: вам все зрозуміло і ви хочете якогось поступу далі, особистісного розвитку. Якраз тоді політична тема вийшла в авангард. Але, скажімо, 30 років тому, коли була одна партія, було все зрозуміло, зараз при отакій багатопартійності розслаблятися не доводиться, тому що постійно людям треба щось нове пропонувати, якусь «замануху», щоб люди взагалі звертали увагу на цю політичну силу.

ПАРХОМЕНКО: Ну я хочу сказати, що в 2004-ому році ще ніхто ж не знав, що буде з Партією регіонів в 2012 році, або в 10-ому, умовно кажучи. Тобто, сказати, що я там був стратегом і розумів... Було прийнято рішення — мабуть, внутрішнє. Я розумів: щоб не затриматися в розвитку і на одному місці... Тому що законодавство ти вже вивчив, ще щось вмієш і от новий спектр появляється, нова ніша, скажемо так, у житті — політичне життя.

Ви абсолютно праві: була одна партія, появляються, і я б сьогодні сказав, що появляються не нові політичні партії, а появляються політичні проекти. Або — виборчі проекти. Ну кожен може говорити по-різному. Можна сказати, що й Партія регіонів була політичним проектом, але якщо брати історію, то вона була створена в 96-ому році, потім переорганізувалася в іншу. Тому, я думаю, що Партія регіонів має право... те, що вона вже на відрізку часу — хай не ветеран в Україні, тому що у нас Комуністична залишилася. Але вона ж була заборонена! Потім її відновили. Соціалістична аналогічно. А всі решта партій, які сьогодні, скажемо так, ми бачимо,

ВЕД.: Півтори сотні...

ПАРХОМЕНКО: Ну да, півтори сотні, 78 процентів ми бачимо виборчого процесу, але ж ми розуміємо, що десь не на Олімпі, але на вершині впізнаваності людьми, це — 5-10 політичних партій. Я не буду їх зараз називати, але решта це — політичні проекти, які орієнтовані або на одного лідера, або орієнтовані на якусь технологію. А тому хотілося б... Я думаю, ми до цього дійдемо, ми дійдемо, наприклад, до європейських країн або інші країни Європи і других країн світу, де 5- 10 партій. І от вони борються між собою за те, щоб громадяни їм довіряли. Але це партії, які вже мають певний історичний досвід: лейбористи, ліберали, республіканці, демократи. От це, коли вже є історична пам’ять. І тоді можна сказати: «А пам’ятаєте, тоді ми... в 99-ому році була в нас така ось політична програма. В 2002-ому — така». Тобто, є уже електоральна історія кожної політичної партії. Тому, я думаю, що пройде певний час і все-таки Україна буде настільки розвинутою державою, що наші громадяни не будуть, скажемо так, вести свою роботу або, скажем так, робити свій вибір за тим, що їх технологи корегують прийняття їх рішень. А вони будуть приймати рішення виключно виходячи з своїх уже якихось історичних коренів, дбаючи про людей, дбаючи про своє майбутнє, тому що сьогодні, умовно кажучи, отримала людина, умовно кажучи, харчовий набір. А як це відобразиться на житті її дітей чи внуків? Це ж людина не робить глибокий аналіз програми, наприклад, тієї самої Партії регіонів, де написано, що ми за 2,5 роки відкрили 64 дитячих садочки. В цьому році ми поставили в лінійку 51 шкільний автобус. Оце — робота на майбутнє, на перспективу. Садочок буде працювати, автобус буде возити дітей. Харчовий набір....

ВЕД.: Гречка, вона ось, сьогодні.

ПАРХОМЕНКО: Тому психологія... психологи, політтехнологи вони абсолютно прорахували правильно, що людині навіть от ручка — був ти на семінарі, тобі дали блокнот і ручку, ти їх забираєш і ідеш додому.... Це — закони природи і ми нічого з цим не зробимо до того часу, поки не буде уже.. ну, можливо, уже на законодавчому рівні так скореговано, щоб унеможливити або мінімізувати отакий вплив на прийняття рішень. То це можна назвати наступним — маніпулювання свідомістю.

ВЕД.: О’кей. Тоді наступне запитання. Ви, як посадовець, що пропонуєте привнести у виховання дітей, щоб вони були більш моральними, духовними. Щоб у майбутньому не можна було так легко маніпулювати їхньою свідомістю? Треба ж із чогось починати.

ПАРХОМЕНКО: Да, ви абсолютно праві і моє бачення — це от те, що я на початку нашої розмови говорив. Це — зробити все, щоб ідеологічно виховати (не політично, а ідеологічно): поважати старших, любити природу, бути толерантним, бути ввічливим, бути громадянином своєї держави...

ВЕД.: патріотом місцевості...

ПАРХОМЕНКО: Да, бути патріотом свого краю і своєї землі. І для цього, щоб бути такою людиною, бути патріотом своєї землі, треба свою землю знати. І от, короткий штрих, в мене хобі — спорт і велосипед. Вільний час, якщо він є, або намагаюся якусь хвилинку викроїти, — це велосипед і проїхати по якихось там місцях. Не по асфальту, а по лісах, полях. І от, до речі, в минулому році, коли було святкування 70 років партизанського руху...

ВЕД.: Ви організували велопробіг.

ПАРХОМЕНКО: І мені просто перед цим гадяцькі колеги показали місце, де загинув партизанський загін. Я подивився — наскільки унікальна територія. І кажу: «А хто про це знає?». Ну, знають, може, ветерани, ті, кого сюди привозять. І от у мене така ідея запала — показати це молоді. Як її показати? Привезти сюди — показати, да? А от якщо зробити, щоб це було пошуково, от це як знахідка — тоді воно залишиться. І через Інтернет, через оголошення я задекларував, що хочу як член Партії регіонів зробити проект, умовно кажучи, «Пізнай свій край, де були твої діди, батьки». Я скажу, що, до речі, відгукнулися люди різного віку і у нашому оцьому загоні велосипедистів був хлопчина прадід якого був у тому загоні.

ВЕД.: А він дізнався про це уже під час велопробігу?

ПАРХОМЕНКО: Ні, ні, він знав. Він спеціально купив велосипед, каже: «Я не знаю, чи я доїду, але я хочу бути там». І ми поїхали сюди, на цю територію, в Гадяцький район, подивилися, а там до цього часу автентична землянка залишилася, з тих часів. Її просто підтримують, але от на тому місці, де вона була абсолютно. Тобто, розказали історію: да, це — ліс, да, молодь стоїть... Розумієте, от це вже відчуття, що ти ходиш по тій землі... Потім на іншу точку заїхали, де був знищений партизанський загін. Це — хутір Веселий Гадяцького району. Причому, настільки банальна і проста історія — зрадник. От просто кум приїхав за сіном на тракторний стан, а був наказ: всіх, хто приїжджає, не випускати. А той каже: «Так що ти мене оце, кум, додому не відпустиш?» Той відпустив. Той прийшов, зразу здав старості, староста — поліцаям і під ранок їх взяли в кільце і знищили. Потім ми поїхали по маршруту: Зіньків, стали біля пам’ятника. А, до речі, в Лютеньці... За Лютеньку ішли бої, які не йшли, мабуть, ні за один районний центр. Загинуло близько 2,5 тисяч воїнів Радянської армії. Ну там, де переправа через Дніпро, а так от... Досить серйозний був бій в селі Лютенька Гадяцького району. Там зупинилися — нам розповіли історію. В Зінькові — історію, як визволяли Зіньківський край. Переїхали у Котельву, де Сидір Артемович Ковпак почав свій шлях, там нам розказали історію. Да, нас було там небагато — 30 чи 40 велосипедистів, які брали участь, але ми почули, ми пройнялися. І коли наступного разу на день визволення України, це — 28 жовтня ми зробили велопробіг, але довкола міста Полтави, зробили такий маршрут десь під 100 км, де зупинялися на тих точках переправи через Ворсклу, де були зігнані і знищені мирні жителі, то нас уже було близько сотні. І по ходу це все спілкування з ветеранами — от оце вже мораль, оце вже виховання, оце, я вважаю, я щось зробив для того, щоб молодь пізнала, щоб вона сама приїхала, побачила, відчула і, зрозуміло, ці відчуття абсолютні. Коли підійшли, не пам’ятаю, біля якого це села, нам показали: до цього часу стоїть частина фундаменту школи, куди було зігнане все населення і спалене німцями, коли ті відступали, коли наступали в 43-ому році. Все. Ти стоїш і розумієш: на цьому місці загинули люди і святий отець там прочитав молитву. Це, як кажуть, переймає. Тому, я думаю, такими кроками ми повинні виховувати і показувати. Тому що можна там багато розповідати, але практична сторона повинна закриватися. Людина може прочитати книгу, скажем так, про історію свого краю, але от коли ти пройшовся по цій історії вже самостійно...

Ми хотіли б такий велопробіг зробити туди, де була переправа через Дніпро — у Кобеляцькому районі. До речі, на цьому самому місці переправлялися ж і шведські війська під час Північної війни. Я думаю, що молоді було б дуже цікаво побачити цю територію. Тому єсть такі задумки.

ВЕД.: Зараз, можливо, чують ефір працівники інших політичних партій. Ви здаєте технології...

ПАРХОМЕНКО: Ну, я думаю, що технологія тут досить проста: бери, організовуй і проводь, тому що набагато простіше вийти, покричать, що «все пропало, все не так». Будь конструктивний — зроби отак, наприклад. Тому що ми маємо надію, що ми пройдемо все-таки певний кризовий шлях... От сьогодні говорять, що криза там... Я вважаю, що криза не в економіці і криза, в першу чергу, в, можливо, в голові чи в душах, а потім вона переходе вже у якусь техногенну подію. Тому сьогодні ми повинні розуміти, що тільки людина і команда зорганізованих, висококваліфікованих спеціалістів може вивести і Полтавщину, і країну на новий виток свого розвитку і тоді, дійсно, ми можемо вважати, що ми — патріоти свого краю, коли ти це зробив, ти досяг певної вершини. І прийде якийсь час — треба передати молоді. Тому хотілося б бути похожим на тих, наших попередників, на своїх дідів і батьків, які от, дійсно, зробили щось в розвиток території — хай не всієї Полтавської області, але невеличкого свого населеного пункту.

ВЕД.: Коли випадає вільна хвилина, окрім спеціальної літератури, що читаєте людина, теща якої —директор найбільшої в області бібліотеки?

ПАРХОМЕНКО: Ну скажу, в мене є журнал «Роман-газета». Ну сьогодні вже нові такі електронні книжки, в які в мене закачана практично вся бібліотека. Що читаю? Різні — історичні: Пікуля, Бужкова там пригоди, Акуніна, інколи так от, для розрядки там, повертаюся назад — Ільфа і Петрова, «Майстер і Маргарита» колись отак захотілося перечитати. Тому — те, що інколи хочеться повторити, назад подивитися. Тому що сприймається зовсім інакше. І от ці перли — вони там, ти просто розумієш, що це — класика. І от, я думаю, що з неї треба черпати теж. Тому що, наприклад, ті твори — ті, що сьогодні ідуть кінофільми — то я віддаю перевагу, наприклад, російським. Наприклад, дуже цікаві роботи були до річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні, Росія зняла ряд таких фільмів патріотичного виховання. Дивишся і розумієш, що держава настроєна на те, щоб відродити отой дух, дух воїна, дух визволителя. Я не кажу, що це... Ми ж не говоримо, що це до комунізму, ми говоримо, що це — до формування людей, формування в них патріотичного духу — бути патріотами землі своєї. Тому, я думаю, що от в такому ракурсі повинні і ми працювати, прививати любов до свого. Сьогодні працює театр Гоголя. Я за те, щоб практично, можливо, кожен глядач передивився його вистави. Я розумію, що це — нереально, в принципі. Але пам’ятаєте... До речі, ідуть канали, де можна подивитися вистави. Да, можливо, вона відрізняється від фільму «Аватар», тому що там — технології, але репліки, жести, міміка — це також. Люблю подивитися хороший концерт, де гарні танці, де динаміка.

ВЕД.: На жаль, мушу констатувати, що наш ефірний час добігає кінця. Зазвичай, я наприкінці ставлю нашим героям кілька таких стандартних запитань. За 10-бальною шкалою рейтинг власного життєвого успіху на даному етапі у скільки балів ви б оцінили?

ПАРХОМЕНКО: Ну хотілося б, щоб це було краще. Це — однозначно. Але треба бути самокритичним. Не всі плани, які ти там собі намітив, збуваються. Тому оцінюю на 7-8 балів.

ВЕД.: Останнє запитання, яке я завжди ставлю нашим гостям: улюблена притча або форматний анекдот, яким можна поділитися зі слухачами.

ПАРХОМЕНКО: Ну так от, знаєте, зразу заученої якоїсь притчі у мене немає. Анекдоту якогось, щоб був, — також, тому що намагаєшся під кожну подію: воно якось само щось інколи вискочить у тобі. Сказав — потім думаєш: краще б промовчав. Тому, я думаю, що...

ВЕД.: О, ви говорите, як політик...

ПАРХОМЕНКО: Да. Тому, я думаю, що залишатися, от, я вважаю, таким, як ти є, пам’ятати про свої корені, про своїх батьків, звідки ти вийшов і тоді, однозначно, ти можеш стати справжньою людиною. Оце, я думаю, що саме головне, тому що по такому принципу я намагаюся і виховувати свою доньку. Я розумію, що зараз зовсім інша ситуація, навіть суспільство інше. Тому, що я пам’ятаю: ага, прийшов і з школи, що ти робив? Води наносив, дров нарубав ( газу ж не було), курей-гусей нагодував, масу роботи переробив. А увечері сів за уроки. Сьогодні дочка приходе. Господарства ж нема, так? Що?

ВЕД.: Комп’ютер!

ПАРХОМЕНКО: Ну вона займається танцями. Комп’ютер — він досить впливає. Тому, я думаю, що треба мінімізувати це, але от я провожу паралелі між своїм вихованням і її. Я розумію, що сьогодні ці паралелі можуть бути чисто умовними, тому що порівнювати той час і сьогодні — не можна. Але, однозначно, треба бути правдивим, бути порядним, бути людиною, до якої б міг підійти любий і пожати руку і сказати: «Дякую, що ви там зробили або допомогли». Оце, я думаю, твоє буде життя.

ВЕД.: Я вам дякую, що подарували годину свого суботнього часу нашим слухачам. Нагадую, що сьогодні гостем студії був керівник апарату, заступник голови Полтавської обласної державної адміністрації Валерій Олексійович Пархоменко. Я, ведуча Інна Якобенко, прощаюся з вами і передаю ефірне кермо своїм колегам. Почуємося за тиждень. На все добре!

ПАРХОМЕНКО: Всього найкращого!