Persona grata: Ольга Дяченко

[Відео було видалено]

ВЕД.: Субота, ранок. Я, ведуча Інна Якобенко, вітаю усіх, хто разом із нами у проекті «Персона грата». Проекті, в який ми запрошуємо відомих, медійних людей, яких дуже добре знають в області, за її межами, але найчастіше це буває завдяки їхній професійній діяльності. Наш проект покликаний розповісти про них якомога більше. І сьогодні поряд зі мною, що мені дуже приємно констатувати, людина, яку я безкінечно поважаю — начальник Полтавської дирекції залізничних перевезень Південної залізниці Ольга Семенівна Дяченко. Доброго ранку вам!

ДЯЧЕНКО: Доброго ранку!

ВЕД.: Ольго Семенівно, у вас дуже багата виробнича біографія: змінювалися керівники області, Південної залізниці, Укрзалізниці, а ви все так само впевнено тримаєте руку на кермі Полтавської дирекції...

ДЯЧЕНКО: Так склалося, що в 77-ому році я прийшла на залізницю. Це було 7 травня. І по сьогоднішній день я з нею не розлучаюся. Не розлучалася я з нею, хоча були пропозиції і в самі важкі часи. А зараз горжуся тим, що я — залізничник. Горжуся тим, що працюю з дуже надійними, дуже стійкими, дуже відданими людьми. Колись (царство небесне) наш генеральний директор, міністр транспорту Григорій Миколайович Кирпа сказав: «Дорога у нас залізна, а люди — золоті». Тому я дуже багато можу сказати про наших людей і навіть ті слова аргументувати, що ви тільки що сказали — «знана, відома людина». Такою мене зробила залізниця.

Я прийшла на залізницю дівчиною і полюбила з перших днів цю роботу. І, мабуть, робота також мене полюбила, тому що, розумієте, я прийшла з сім’ї, де сама мама була. І навіть добре слово замовити за мене було нікому. Тому заочне навчання, сім’я і робота: я завжди це поєднувала і ніколи не вважала, що робота або сім’я — щось повинно бути на першому плані. Завжди були на першому плані і робота, і сім’я. Я майже 30 років раніше нуля не лягаю і о 5-ій, а то й о 4-ій я піднімаюся. Оце вже стиль мого життя і я не можу сказати, що це — дуже важко. Перша моя робота і перше моє підприємство — це станція Супрунівка, за яку у мене і зараз, за кожного із супрунян, болить душа. Тому, що там — надійні, віддані люди і люди, які також, знаєте... залізниця — це діагноз. Так от всі, хто на сьогоднішній день працюють на залізниці, хворі цим діагнозом. Безумовно, що наставником, вчителем, людиною, яка навчила мене багато чому і саме головне — це стійкості, це був мій начальник станції Супрунівка Петро Антонович Катренко.

ВЕД.: Ви прийшли на яку посаду?

ДЯЧЕНКО: Я прийшла на посаду оператора. Всього-на-всього оператора станції Супрунівка.

ВЕД.: Що входило тоді у ваші обов’язки?

ДЯЧЕНКО: В мої обов’язки входило тоді списувати вагони, вести облік порушення незбереження вантажів. Потім я стала займатися роботою по оформленню претензій на недостачі, на надлишки і таке інше. Але це була проста рядова робота. Так сталося, що, мабуть, я її робила непогано, тому що буквально через декілька років мені запропонували ріст, і на Супрунівці я пропрацювала і прийомоздавачем, і маневровим диспетчером, і черговою по станції, і заступником начальника станції, і начальником станції. Всього я пропрацювала на станції 23,5 роки. Але я і на сьогодні вдячна Петру Антоновичу Катренку — начальнику станції, який зараз на пенсії, Валентині Іванівні Унєровій — це наш технік-технолог, без якої, знаєте, як без рук — вона завжди поруч була, Анні Іванівні Клименко — чергова по станції, яка зараз на пенсії. Я вважаю, якщо є в тебе людина, яку можна назвати другом, одна чи дві, то ти вже — щаслива людина. Так от, я вважаю, що я — дуже щаслива людина, бо в мене є друзі. Я можу сказати це, бо ці люди можуть прийти на допомогу вдень, вночі, — завжди. Я, безумовно, вдячна всьому колективу Супрунівки — це Л.І. Яремко, Л.А.Онищенко. Я вже ж в Супрунівці не працюю стільки років, але я знаю їх всіх поіменно, по батькові, тому, що це люди, завдяки яким я становилася. Керівник тоді хороший, коли є хороша команда. На Супрунівці в мене була дуже добра команда. І коли мені запропонували прийняти колектив станції Полтава-Київська... Це станція більша за об’ємом, вона була першого класу, а Супрунівка — другого, мені дуже жаль було. Бо аргументом головним, про який я сказала керівникам, було те, що на роботу я на станції Супрунівка йду, як на свято. А на Київську я прийшла в 2002-ому році, коли починалася реконструкція, сплошні руїни і таке інше. Але я завжди думала, що на все воля Божа, дякувати долі, думаю: так, пройде реконструкція, зроблю Київську, як куколку, і буду ходити, як на свято. Ми почали електрифікацію об’єкта в Сагайдаках — тоді до Полтави-Київської, ми почали електрифікувати цю ділянку і ось — 2002-ий рік, лютий місяць, телефонний дзвінок начальника залізниці Віктора Миколайовича Остапчука про те, що я маю прийняти Полтавську дирекцію, рішення прийнято і не підлягає обговоренню. Я майже 40 хвилин не могла піднятися з крісла, тому що таку посаду до мене не займала жодна жінка в Україні і в Радянському Союзі. Полтава-Київська, коли я її приймала... я чомусь думала... ну було негаразд на станції, я думала, що це — такий важкий колектив і моє керівництво говорило так: якщо ви приймете Київську і скажете, що треба поміняти всю команду, значить всю, скажете половину — значить половину. Я прийшла на Київську і не звільнила жодної людини. І по сьогоднішній день. Тому, що на Київській також віддані своїй роботі добрі люди і вони настільки дорожили добрим моїм відношенням, вони пилинці не давали на мене впасти. Я дуже багато чого навчилася на станції Полтава-Київська в Ліни Ласкавенко, Тетяни Миколаївни — це зараз інженер станції, Василь Петрович Мартиненко, який зараз начальник станції і багато-багато людей — вони були наскільки добрими, наскільки відданими... Знаєте, у нас кожного року весною і восени проходить об’їзд начальника залізниці. Весною — це підготовка до літніх пасажирських перевезень, а восени — це по підготовці до зими. І от перший об’їзд начальника дороги на Київській. І начальник Полтавської дирекції, тодішній, Валерій Володимирович Косенко (він і зараз у мене працює), сказав мені так: «Я думаю, що з колективом ти справишся, а от що будеш робити зі станцією, тому що там — сполошний непорядок, то я не знаю». І вже в травні місяці (перший об’їзд начальника залізниці) наш колектив Полтава-Київська був відмічений як кращий, відмічені люди і я, як начальник станції. І не було жодного об’їзду після цього, щоб ми не були кращими при об’їзді. І, ви знаєте, я завжди говорю всім начальникам станцій, яких призначаю, всім начальникам відділу: «Сила ваша — у ваших людях. Без людей ми не варті нічого. Жоден керівник не може потягти свою ношу, якщо поряд немає надійних, відданих, справедливих людей, які не здатні на зраду».

Я прийняла Полтавську дирекцію в березні 2002-ого року. 11-ий рік, як я працюю на посаді, як я вже сказала, яку до цього часу не обіймала жодна жінка. Було непросто. Кожен рік — електрифікація, реконструкція і таке інше. Але на залізниці — і керівництво залізниці, і саме головне — це мій начальник залізниці — знаєте, за якого я готова піти, куди хочеш. І команда Південної залізниці — вони завжди цінили і дорожили нашими людьми. Вже будучи начальником Дирекції, я стала Заслуженим працівником транспорту. Мій труд оцінила адміністрація області разом із Укрзалізницею — і я маю орден княгині Ольги. Але я всі ці нагороди поділяю на наш колектив — 17,5 тисяч людей, бо без них, без складача потягів, без вагонника, без будівельника, без чергового по станції, маневрового диспетчера — начальник Дирекції... навіть начальник дороги ну, будемо так казати ... Не можна казати, що ніхто, але ж справитися з процесом одному — це ж просто неможливо.

ВЕД.: Ольго Семенівно, ви сказали, що ваш день закінчується опівночі, а починається о 5-ій ранку. Я хочу запитати: чи й не тому ще, що ваші підлеглі кажуть, що жодного разу в житті не бачили вас без ідеальної зачіски?

ДЯЧЕНКО: Ви знаєте, мабуть, я вже така жінка зробилася: я вважаю, що якщо я — керівник, то я повинна бути взірцем і дома, і на роботі для своїх жінок. Я не дозволяла собі ніколи поспати довше, щось не встигнути і в результати прийти на роботу розтрьопаною. Так, це — однозначно. І, я думаю, що на мене рівняються всі,тому що в нас дуже гарні жінки. Я думаю, найкращі. А чоловіки завжди також підтягнуті, тому що поряд з гарною жінкою хочеться виглядати гарно. А якщо є настрій гарно одягтись, причесатись, я думаю, тоді і робота спориться, тому що ми ж більше часу проводимо на роботі і хочеться додому йти, знаєте, задоволеною. От тоді і дома хочеться переключитися на домашні справи, більше зробити дома. Я дуже люблю свій дім, люблю свою дочку, люблю своїх онуків. В мене надійний і відданий чоловік. В мене дуже багато квітів — і вдома, і на вулиці. І я не соромлюся серед ночі ( бо вдень на це просто не вистачає часу), під фонарем, на колінах, працювати біля них, тому, що все тільки тоді розквітає, буяє, коли ти доглядаєш за ним з любов’ю. Що людина, що дитина, що квітка. Я люблю і роботу, і я люблю свою сім’ю, і люблю квіти. Мабуть, найбільше хобі в моєму житті — то квіти.

ВЕД.: А у вас одна донька?

ДЯЧЕНКО: Так, одна донька.

ВЕД.: Вона також пішла вашими стопами?

ДЯЧЕНКО: Так, донька моя — залізничник. Зять у мене — залізничник. Донька після школи була товарним касиром Полтава-Супрунівка. Потім вона отримала вищу освіту, економічну. Потім закінчила вуз і отримала спеціальність — міжнародне право. Потім закінчила нашу магістратуру — уже залізничну, по цьому ж праву. І, я думаю, свою професію не мінятиме. Зять також працює на залізниці? і я горжуся тим, що моя сім’я — залізничники. І, я думаю, що це буде продовжуватись ще дуже довго. Тому, що залізниця — це надійно, це — «желєзно»!  Люди, як я вже сказала, у нас — золоті, тому, що по другому не може бути. У нас, якщо не буде взаємовиручки, взаємопорозуміння, залізної дисципліни... Ну, залізниці без цього не може бути просто.

ВЕД.: Мені неодноразово доводилося чути ( і не лише від полтавських залізничників), що найкраще залізниці жилося при покійному міністрі Григорію Кирпі.

ДЯЧЕНКО: Ви знаєте, це — людина такої величини, що немає слів, щоб про нього сказати. Він призначив мене, я отримала посвідчення начальника Полтавської дирекції 7 березня 2002 року в Укрзалізниці. Вручав мені посвідчення Григорій Миколайович Кирпа. Ви знаєте, це — людина-глиба. Коли він прийшов на залізницю, у нас зарплату видавали цукром, оселедцями, борошном... Ну тільки що не цвяхами. Суцільний бартер. Грошей «живих» не було. За півроку ця людина все поставила на свої місця. Розумієте, це настільки велика людина, настільки це людина, яка глибоко і далеко бачила... Я думаю, що такі люди народжуються раз у тисячу років. Людина, яка мислила масштабно, в масштабі держави. Але, водночас, і людина, яка вміла почути просто людину, простого працівника. Ми зустрічалися дуже багато разів, коли я вже була начальником Дирекції — при реконструкції вокзалу Полтава-Київська, при електрифікації, при пуску перших швидкісних поїздів (це було в липні 2002 року). Перший швидкісний Київ-Харків, Харків-Київ. Знаєте, ну... це — людина, яка давала завдання і, якщо завдання було дано, не виконати його було просто неможливо. І не тому, що страшно, а тому, що такий кредит поваги, яку він адресував кожному підлеглому ( і, мабуть, мав право отримувати і від них стільки ж) — ну не можна було підвести. Тому що строки були такі стислі і, знаєте, ця людина могла добами бути в вертольоті. В вертольоті переспати, в вертольоті переїсти. І хотілося хоч трішечки якось десь... щось зробити приємне, щоб він посміхнувся, або ж мав просто хвилину спокою; бачив, що люди — надійні і що, може, не через день треба прилітати на Полтавщину чи на Південну залізницю в Харків, а можна — раз в тиждень. Так працювали всі: починаючи від начальника залізниці, головного інженера, ну і закінчуючи начальником Дирекції, і колійником, який працював на колії. І, я думаю, що якби зараз був Григорій Миколайович Кирпа, ми б жили в 22-ому столітті. Залізничники. Ми б.. У нас би повністю були всі забезпечені житлом. У нас би давно вже були окремі колії, по яких би ходили швидкісні поїзди. Було б дуже багато чого. Але — маємо те, що маємо. Григорія Миколайовича нема, але навіть от, коли ми пустили Хюндай і Шкоди, то начальник залізниці на торжествах сказав, що це є проект Григорія Миколайовича. Він був ще тоді, в 2002-ому році. Тільки багато років прийшлося іти, щоб зробити те, що Григорій Миколайович планував зробити до 2006-ого року.

ВЕД.: Ольго Семенівно, у четвер, 16 серпня, прем’єр-міністр Микола Азаров, відвідавши Сорочинський ярмарок, сказав, що не міг втриматися, щоб не піти і не подивитися стенди Крюківського вагонобудівного заводу. І, оглянувши, сказав: «Ми не будемо купувати Хюндай, ми будемо тепер купувати тільки продукцію Крюківського вагонозаводу». З приводу Хюндай дуже багато в засобах масової інформації було і є розмов. І, чесно кажучи, більше негативної інформації, бо — ну, як кажуть, коли все добре — то ніби само собою...

ДЯЧЕНКО: Хороше швидко забувається, а погане довго пам’ятається. Стосовно Хюндаїв, я повинна сказати, що вони курсують в Росії і дуже успішно. Я думаю, що пройде час і все буде оцінено. Безумовно, що, мабуть, Хюндай і Шкоду не можна поряд ставити. Повинні бути якісь ідеальні умови для Хюндай. Але працюють зараз і корейські спеціалісти, і уже наші спеціалісти добре розуміються на цій техніці... В основному, збій це — комп’ютери. От як хороша імпортна машина, то від поломки в електроніці зупиняється усе. Я думаю, що наші фахівці все-все вивчать і питання буде знято. Потяги непогані, але ж — я згодна повністю з прем’єр-міністром, поважаю його думку і думаю, що він інакше не міг сказати, тому що у нас таки повинно бути українське. Я дуже добре знаю вагонозавод, дуже багато років тісно співпрацюю з Володимиром Івановичем — директором генеральним, чи зараз генеральним директором спостережної ради. Це — також людина-глиба і, я думаю, що те, що у нас зараз не вагони нашого заводу, а Хюндай — десь, може, є трошки недопрацювання і заводчан. Я думаю, що вони зробили висновки і дуже надійні вагони Крюківського заводу — я впевнена, що ми будемо їздити в наших вагонах, вони ніскільки не гірші, ніж інші вагони.

ВЕД.: Вам доводилося по роботі відвідувати інші країни якраз в сенсі вивчення досвіду роботи залізниць там?

ДЯЧЕНКО: Значить, ну Росія, Білорусія, Прибалтика — це однозначно. Раніше, будучи начальником Дирекції, я за кордоном була тільки два рази, тому що по роботі не виходить. Я повинна вам сказати, що от в Чехії ми купили Шкоди, в нас ЧМ — маневрові тепловози — це всі чеські, але їм по 30-40 років. Але такого порядку, як на Південній залізниці, там немає. Все, як завжди: десь бур’ян, десь мазут. У нас же колії, де ходять швидкісні потяги — гарно, чисто. В нас станції всі — як кукли. В них цього немає. Європа хороша, якщо туди поїхати в гості. А якщо там працювати, то треба і працювати не менше (а, може, навіть більше), ніж у нас, і зарплата, і продукти дорогі. Знаєте, добре там, де нас немає. Я вважаю, що нашій золотій землі з нашими трудящими людьми — тільки дати їм можливість (я зараз селян маю на увазі) працювати на своїй землі і знати, що від цього будуть мати віддачу... Ми ж годували півсвіту! Наша земля здатна і зараз прогодувати півсвіту. І я думаю, що це буде, тому що так, як веде господарство наш губернатор, Олександр Васильович Удовіченко, наш голова облради — в нас будуються комплекси, відбудовуються тваринницькі, у нас відновлюються землі, які не обробляли десятками років (зараз таких земель уже нема)... Я думаю, що якщо при владі побудуть ще ці керівники — Полтавська область буде годувати півсвіту.

ВЕД.: Ольго Семенівно, я розумію, що для людей вашого гарту не проблема (навіть якщо дуже не хочеться), сказати собі: «Треба!», встати і йти робити. Але, ви ще й жінка, відтак, людина сентиментальна?

ДЯЧЕНКО: Обов’язково!

ВЕД.: Є речі, які ти собі не можеш наказати, наприклад — «не плач!» (якщо тебе щось переймає), бувають же ситуації, коли аж надто сентиментально на душі... Як ви собою керуєте? Чи у вас завжди з собою пігулки Персена у сумці?

ДЯЧЕНКО: Ви знаєте, іноді навіть пігулки Персена не допомагають, коли мова йде про нашого міністра (я вже сказала, царство небесне) Григорія Миколайовича Кирпу, коли мова йде про нашого начальника залізниці Віктора Миколайовича Остапчука — Героя України, людину, яка управляє майже 60-тисячним колективом, але знає все майже про кожного. Ви знаєте, у нас стався такий випадок. Начальник станції Нові Санжари Божинський Євген Васильович... ну так сталося — робота і життя, молода людина, він втратив ногу. Я думаю, що на іншому підприємстві його б просто списали. А мене начальник залізниці спитав: чим можна допомогти? Ну я порадилася з Євгеном Васильовичем і він мені каже: «Є німецькі протези, на яких можна ходити, навіть якщо ноги немає вище коліна. Але це — дуже великі гроші...» Віктор Миколайович все зробив, щоб ми мали той протез. І Євген Васильович і сьогодні — начальник станції Санжари. Там багато зроблено в зв’язку з електрифікацією ділянки Полтава-Кременчук; станція, яка розвивається, в якої велике майбутнє. І пройшло кілька років, а по медичним даним є процеси необоротні, що треба міняти цей протез. А він коштує більше 50 тисяч. І не так давно начальник залізниці знову допоміг начальнику станції, щоб він отримав такий протез.

ВЕД.: Для нього краща нагорода — залишатися в строю і відчувати себе повносправним?

ДЯЧЕНКО: Так, так, тому що він розуміє, що — молода людина, що у нього все життя попереду і що тільки на роботі він не згасне, а буде розвиватись. І це — дуже розумний начальник станції. Дуже відданий своїй роботі і, я думаю, що у нього велике майбутнє. І воно буде в нього ще й тому, що є такі люди як начальник залізниці Віктор Миколайович Остапчук. Я можу привести дуже багато таких прикладів, коли людей оперували за великі гроші і це — тільки завдяки начальнику залізниці. Він може піти до любого з губернаторів, може винести на раду залізниці питання про допомогу фінансову: і 30 тисяч євро, і 40. Дуже багато зараз людей живуть на світі, завдячуючи тільки цій добрій людині. На жодній із доріг більше такого немає.

ВЕД.: Ольго Семенівно, коли я вам телефонувала, щоб запросити на ефір, ви сказали: «Не питання, але, будь ласка, за кілька днів, тому що я сьогодні повернулася із Євпаторії. Ви принципово відпочиваєте тільки в Україні?

ДЯЧЕНКО: Так. Навіть в цьому році донька настійно рекомендувала мені поїхати в Хорватію разом з онуком. Але я вперто відпочиваю тільки в Євпаторії, тому що це — наш санаторій., санаторій залізничників — «Мрія». Дитячий оздоровчий комплекс «Мрія». Ви знаєте, я думаю, що це — рай на землі. В Євпаторії немає кращого комплексу, кращого санаторію, кращої території, кращого обслуговування, кращих медиків і кращого моря. Там кожен клаптик території доглянуто, і все зроблене руками залізничників. У нас дитячий пляж окремо і пляж для дорослих. Розумієте, ну йдеш туди і думаєш: це в нас, чи не в нас? Вийшов за територію і думаєш: ну невже ж тільки от начальник залізниці, тільки директор санаторію «Мрія» Ярош Володимир Володимирович — такі хазяїни, а інших і немає? І трішечки за державу образливо. Але, я думаю, що є добрий приклад, я думаю, я впевнена, ви — молодша за мене, що Україна буде процвітаючою державою, тому, що багато працьовитих людей і найкраща земля у нас: де зерня не впаде, його треба тільки трошки підтримувати, там і проросте. І, я думаю, що наші люди і наша земля ще про себе скажуть.

ВЕД.: Коли випадає... навіть не вільна хвилина, а 30 вільних секунд ( з огляду на вашу зайнятість), окрім догляду за квітами, як ви ще проводите дозвілля? Що читаєте, яку музику слухаєте?

ДЯЧЕНКО: Ви знаєте, дуже люблю класичну музику. Я в свій час наполягла, щоб моя донька закінчила музичну школу. Вона її закінчила на «відмінно» по класу фортепіано. І для мене найкраще — це класична музика. Я дуже люблю вальси, дуже люблю Шуберта і Чайковського, маю багато записів... Ви знаєте, доля мене звела в свій час із нашим відомим співаком Гришком. В мене є всі його записи, вручені ним особисто. Ми багато разів зустрічалися на концертах, в мене багато є фотографій, він дуже подобається онуку. І внук знає, які пісні його я найбільше люблю (я б без кінця слухала його ліричні пісні!)

ВЕД.: А внук співає чи просто знає?

ДЯЧЕНКО: Ні, внук не співає, але на такі заходи я часто його брала з собою і він приглянувся дуже Володимиру Даниловичу. І зараз онук скомпонував для мене все те, що мені найбільше подобається, і зробив таку вибрану колекцію...

Читати люблю фантастику і, безумовно ж, люблю сентиментальні історії — ну хай це буде так, про кохання. Тому що, я вважаю, що на коханні, на любові — до людини, до роботи, до всього — держиться світ. Нахожу час ще трошечки подивитися телевізор, новини. Ну і — розмовляти з квітами. А ще —в мене зараз внучечка, якій 3 місяці. То, якщо є хоч одна хвилинка вільна, я беру її на руки і її посмішка, знаєте, ну варта півсвіту! Тому я вважаю, що я — щаслива людина, щаслива людина роботою, щаслива сім’єю, щаслива донькою, внуками, щаслива відношенням полтавчан, відношенням як на роботі, так і ... Я — депутат обласної ради. Я дуже вдячна долі за те, що... мабуть, швидко розходиться молва... От такий випадок. Приходить людина за допомогою, зовсім чужа, якої я ніколи не бачила. Я питаю: «Хто надоумив вас до мене піти?» «Я не скажу хто, але сказали, що якщо я до вас попаду, то ви обов’язково допоможете».

ВЕД.: Я можу те саме повторити: коли кілька років тому я приходила до вас попросити кошти на випускні сукні для випускниць інтернату, ви також не роздумуючи купили їм ці сукні. І вони були на своєму прощальному балу не в чорних спідницях і білих сорочках, а як звичайні діти, які живуть у сім’ях. Я вам і донині дуже за це вдячна!

ДЯЧЕНКО: Я навіть не пам’ятаю таке. Ви знаєте, і я горжусь: не тому, що до мене йдуть, що у мене є можливість, а тому, що люди вірять у те, що якщо звертатися — відкриють. І всім говорю: якщо є проблема — не живіть з нею, діліться, обов’язково хтось десь почує. Якщо більше ми будемо чути проблеми... Я взагалі вважаю, що українці — дуже добра нація, дуже щедра. Нам би трішечки тільки поборотися із оцією чорною заздрістю і трошечки більше навантажити своє плече, щоб допомогти другу, сусіду, людині, яка потребує. І ми були б нація — непереможна, багата, нездоланна і щаслива.

ВЕД.: У вас страшенно завантажений робочий день. У вас домашнє господарство. Ви самі цим всім опікуєтеся, чи є хтось, хто допомагає?

ДЯЧЕНКО: Ні, в мене є ще дуже надійний друг, сестра... не знаю, як ще назвати... Людина, на яку я покладаюсь повністю, вона в мене кожного дня, тому, що в мене є проблема, про яку я не хочу говорити, проблема сімейна. І якби я була одна, я б її просто не винесла. В мене є багато друзів і, мабуть, найвірнішим, найпершим другом є моя сестра рідна, яка пожертвувала роботою, щоб допомагати мені. Дуже багато допомагає, безумовно, дуже багато допомагає зять. Ну зараз донька — малий помічник, але вона в мене також і любить квіти, і вміє працювати на городі, і вміє підмінити маму, і вміє маму пожаліти. І заради цього варто жити.

ВЕД.: Ви любите готувати?

ДЯЧЕНКО: Ви знаєте, я люблю готувати, і готую смачно, і не жалію для цього час. Я можу готувати до 2-ої години, дві години передрімати і — доробити, якщо не вспіла — з 4-ої години, бо найбільше мої страви люблять і чоловік, і донька, і зять. І я хоч цим намагаюсь їх побалувати.

ВЕД.: Серед фірмових страв що...?

ДЯЧЕНКО: Борщ, вареники.

ВЕД.: Ви і в гастрономічному сенсі патріот?

ДЯЧЕНКО: Так. Буженину дуже добрячу роблю, сальце, запечене в духовці. Ну багато чого вмію робити. Головне, що роблю це із задоволенням! Не жалію ні себе, ні піч, ні час.

ВЕД.: На жаль, констатую, що наш ефірний час добігає кінця. Я, зазвичай, кілька стандартних запитань ставлю наприкінці нашим гостям. У найрожевішому дитинстві своєму ким ви мріяли стати?

ДЯЧЕНКО: Нафтовиком! Я навіть здавала документи у наш нафтовий технікум. А потім забрала їх.

ВЕД.: Це тому, що Супрунівка ?

ДЯЧЕНКО: Так. НГДУ, тампонажне управління, там Укрбургаз. Так, так.

ВЕД.: На даному етапі життя за 10-бальною шкалою свій власний життєвий успіх у скільки балів ви б оцінили?

ДЯЧЕНКО: Ви знаєте, я б оцінила в найвищий бал, тому що я маю все: я маю повагу у людей, я маю щастя від своєї роботи, я щаслива своєю сім’єю. Я багато працюю, але я вдячна долі, що вона оцінила... Полтавська адміністрація державна, Полтавська обласна рада, безумовно, Укрзалізниця, Південна залізниця. Я вважаю, що я в своєму житті досягла всього. Зараз у мене є все: є повага, є робота, є друзі, є сім’я. Цим всім я дуже дорожу. Я вважаю, що мені зараз би здоров’я і оптимізму, який, сподіваюся, у мене ніколи не закінчиться. А все інше у мене є.

ВЕД.: І останнє запитання. Поділитися із нашими слухачами улюбленим форматним анекдотом або притчею.

ДЯЧЕНКО: Так. Улюблений форматний анекдот... Ну я постараюся, щоб було дуже коротко. Я завжди розказую його — навіть незнайомим людям. Три друга. Два таких послабших, а один — проворнючий, дзвонить із Криму і каже: «Друзі, відхватив кусок землі, є гроші — будувать треба». «Та нема питань. Їдемо». З’їхались. Збудували прямо на бережку моря. Ще не вимили руки — налетів шторм, зніс. «Не хвилюйся: гроші є, друзі є. Будуємо!» Трошечки дальше взяли земельку. Збудували трошечки дальше від моря, щоб не достала хвиля. Збудували, відпочили, обмили по повній програмі і — на вокзал. Дзвінок: «Знесло. Але не хвилюйтеся. Земля є. В каньйоні три поверхи будувати треба. І грошей малувато». «Не хвилюйся. Вертаємося. Гроші веземо і будуємо». Збудували в каньйоні шикарний 3-поверховий: море видно, море рядом і не дістане нічого. Нагулялися, відпочили, поїхали. Дзвінків немає — значить, все в порядку. А тут землетрус, шторм. Зносить все це, зрівнює. Вийшов чоловік на берег, впав на коліна і каже: «Боже, ну за що це мені?! За що?!». А Бог, визирнувши із-за хмар, відповідає: «Ну не люблю я тебе, мужик, не люб-лю!». Тому я всім у всіх справах бажаю Божої любові. І хочу, щоб і в радіостанції з вами завжди була Божа любов. Я думаю, що це — саме головне. Знаєте, що б ми не говорили, чому б нас не вчили ( я теж колись була атеїсткою), але знаєте, вважаю, що на все — воля Божа.

ВЕД.: Я вам дуже дякую. Нагадую нашим слухачам, що сьогодні нашою гостею була начальник Полтавської дирекції залізничних перевезень Південної залізниці, депутат обласної ради, кавалер ордена княгині Ольги — Ольга Семенівна Дяченко. Я, ведуча Інна Якобенко, прощаюся з вами і передаю віртуальне ефірне кермо своїм колегам. Почуємося за тиждень. На все добре!