«Persona grata»: Микола Ляпаненко

[Відео було видалено]

ВЕД.: Субота, ранок. Я, ведуча Інна Якобенко, разом з радіостанцією «Ваша хвиля» вітаю всіх, хто разом з нами в програмі «Персона грата», проекті, в який ми запрошуємо медійних, відомих людей або людей, які ситуативно нас чимось подивували і ми, власне, хочемо про це розповісти. Сьогодні поряд зі мною невипадковий гість саме сьогоднішнього ефіру. Днями ми, журналісти, святкували професійне свято, День журналіста. І, власне, я захотіла сьогодні в ефірі радіостанції «Ваша хвиля» поговорити саме з цим гостем — Заслуженим журналістом України, академіком Євразійської академії телебачення і радіомовлення, кавалером ордена «За заслуги» 2-го і 3-го ступеню. Ще багато, багато регалій у цієї людини. А для нас, журналістів телерадіокомпанії «Лтава», це — наш патрон, шеф, Микола Іванович Ляпаненко. Доброго ранку Вам!

ЛЯПАНЕНКО: Доброго ранку. Це — найпростіше і наймиліше.

ВЕД.: Миколо Івановичу, з Вами ефір має бути дуже відповідальним, мабуть, бо Ви ж знаєте, як правильно брати інтерв’ю, як готуватися і так далі.

ЛЯПАНЕНКО: Ні, але я не знаю, як давати.

ВЕД.: Якщо Ви захочете щось розповісти поза тим, про що я запитую, то Ви тоді мене зорієнтуйте...

ЛЯПАНЕНКО: Домовились.

ВЕД.: Ви родом із Полтавщини. Більшість свого професійного життя віддали радіомовленню, потім з’явилося телебачення. Але починалося все на маленькому хуторі Карпиха. Хто був першим дзвіночком, який у Вашу свідомість закинув інформацію про те, що взагалі існує така професія — журналістика. Телебачення тоді не було, коли Ви були малим. Телезіркою Ви, вочевидь, не могли мріяти стати...

ЛЯПАНЕНКО: Да.

ВЕД.: Що є така журналістика і що зовсім не страшно аж у Київ, у столицю їхати і подавати документи.

ЛЯПАНЕНКО: Було страшно. Але насправді все почалося ну дуже просто і наймиліше, найрідніше мені наше дротове радіо. З чого й почалася моя біографія творчо-підсвідомо. Я пам’ятаю, це був ще 1954-ий рік, зимою. До нас прийшли два серйозні чоловіки. А вони обходили весь хутір. І сказали, щоб до такого-то часу — тиждень термін — щоб була викопана яма: метр п’ятдесят глибиною і метр двадцять довжиною і п’ятдесят сантиметрів шириною. І всі селяни-хуторяни вийшли... В пекельний мороз довбали цю яму. Кожен біля свого двору. Ну й ми з мамою... Через деякий час приїхала машина, розкидали стовпи і вже буквально... ну дуже швидко було проведено радіо. У нас було радіо, але не могли підключитись до хати до нашої... А в сусідів навпаки — в них не було репродуктора, а дроти вже підключені. Мама працювала свинаркою і це в 4 ранку йде й ніяк не могли влучити, коли щоб підключити. Ми беремо репродуктор і йдемо до сусідів, слухаємо концерт. Співають сусіди, співає радіо. І я так долучався до радіо. Але потім більше такий уже азарт у мене щодо творчого кумира — то, справді, був Микола Озєров. Серед хутора у нас стояло, як відро, таке радіо: величезний репродуктор, який на все село, на весь степ гомонів і от, коли були футбольні матчі там у Москві, то це на все село ішов цей репортаж. І гурти пацанів збирались біля цього стовпа. Ну і я там був серед усіх. Але, бач, не усім «капнуло» те, що мені, скажімо так. Я, справді, «заразився» цим ділом.

ВЕД.: Перші асоціації з радіо (доки копали ями на стовпи), що це — тяжка праця? Коли Ви на собі відчули вже як радіожурналіст, що це й для журналіста — праця нелегка?

ЛЯПАНЕНКО: Я це відчув на 4-ому курсі. Я буквально днями був у Києві і радий з того, що там нашого колегу Володю Дряпака нагородили подякою Кабінету Міністрів. Сам він зворушений: прем’єр особисто йому вручав. Але я йому провів екскурсію і кажу: «Володя, ось студія на Хрещатику, 26, де у 1972-73-ому році бойове хрещення моє відбулося». А я нормально проходив практику. На мовленні і зарубіжні країни, я нормально знав німецьку мову. Але це було на українській, а потім воно перекладалось на інші мови. Прийшов, стоять два звукорежисери. Потім я дізнався, що це — відставні режисери із театру імені Франка. І до них зайшов такий хлоп’як із сільським, можливо, акцентом, вони прослухали мій репортаж. Лазебник підписав, Станіслав Юхимович. Це — відомий журналіст, посол колишньої України в Білорусії. Він підписав і каже: «Все, Миколо, вперед! Годиться!». А вони — бах! І — забракували. Почали — ну те, що називається знущатися наді мною. Яким чином? Ну то низькі не звучать, високі не звучать. Ну там всякі ці децибели, про які я мав примарну таку уяву. Корочє, забракували матеріал. Для мене це був шок! Я вийшов, не знаю, що робити. Йде мій (теперішній уже) кум — Заслужений журналіст України, колишній керівник уже потім служби міжнародної Олександр Семенович Дикий. А він був такий веселий. «Що таке?». «Та, — кажу, — отаке... забракували». «Ну, — каже, — давай трохи пересидимо в оцій студії, в сусідній». Він прослухав, прослухав, потім десь хвилин через 20 заходимо ми знову в ту ж саму студію і стоять же ці два монстри творчі. Він говорить: «Ну що? Хлопець не зрозумів, вибачте. Ми все переробили — від початку до кінця». Ставимо ту саму плівку на магнітофон. «Ну это же другое дело!», — так важно говорять. Ну, повірте, з моїм юнацьким максималізмом — якби в мене був автомат, я б, звичайно, розстріляв би. Але, думаю, що я був би неправий з багатьох причин. І зараз я пояснюю молодим журналістам і юним, що не треба нікого вбивати. Це є із області психології чисто людської, із, скажем, нашої творчості. Моменти, думаю, були не тільки в мене такі.

ВЕД.: При скількох керівниках області Вам уже довелося працювати ?

ЛЯПАНЕНКО: При десяти десь...а може, й більше...

ВЕД.: Всі, з огляду на персоналії, — різні люди абсолютно, з різним характером. Але Ви з усіма знаходили спільну мову...

ЛЯПАНЕНКО: А я їм всім вдячний. Це, мабуть, у мене ще від матері просто. Я всім керівникам вдячний. Можна сказати, що з кимось важче, з кимось легше було. Ну я пам’ятаю Федора Трохимовича Моргуна, і Олексія Сергійовича М’якоту. І ось буквально вчора йшов, щиро віталися з Іваном Олександровичем Гопеєм. Найемоційніше, найцікавіше було з Миколою Івановичем Залудяком. Тому, що ми з ним починали... Він, скажімо, прабатько, я вважаю, і нашого полтавського телебачення, бо без нього цього б не було. Він повірив мені, а я довіряв йому. І по-всякому було, скажемо, з керівниками. По-різному, скажемо, вони характеризували і нашу творчість, і обзивали кожний по-своєму. От, скажемо, ну всі знають... було розхоже слово у Федора Трохимовича — брандихлист. Ну я не знаю, що це таке, але... ну щось таке емоційне. Коли він був збуджений дуже, то він кричав: «Що ти пишеш, брандихлист?» Хлист — я це знаю: при оранці там обстукувати лемеші. Це — хлист. А бранди? Скажем, той же Олексій Сергійович М’якота (ну хто його знав ближче) — той покручє називав, навіть, будем так казать, — евфемізмами. Скажу, що називав моржові, так сказать, статеві органи. А я здивовано кажу: «А яке це воно?». А він: «Та ти що? Ти не знаєш? А хочеш побачить?» — «Хочу». В нього там у кімнаті відпочинку це все було — і він показав. Я кажу: «Так це ж не так погано! Можна себе вважати мужчиною при температурі ?80 градусів». — «Да! Ну ти не сердишся?» — «Ні, — кажу, — я зрозумів, — кажу. — Тепер, — кажу, — я буду знать, хто я такий». Ну а той же Микола Іванович Залудяк, він тоже називав одним словом — «ти такий-то .... з великої дороги». А я кажу: «А яке воно?» І він розгубився, йому стало незручно: «Ну, вибач». А я кажу: «Та не переживайте, Микола Іванович, я розшифрую вам це слово, це — представник обласного центру!» — «Ви — праві. Я — представник обласного центру. Все нормально, ми представляємо з Вами обидва обласний центр». Це так, жарти, але усім я вдячний за те, що від кожного одержував все-таки якісь виховні моменти, учився, як треба працювати, і як і не треба. Тому що життя не поміщається в якісь там одні рамки, 2?4 чи 3?4, а його треба сприймати багатогранно, з усіх боків, з усіма людськими емоціями.

Я прийшов — 17 чоловік на радіо працювало. Потім уже, як я став генеральним директором, — 32 чоловіки. Ну, а зараз у нас в штаті 250 чоловік і за штатом ще трохи. Така махіна! Самому не вірилось, страшно, але очі боялися, а руки робили. І я вдячний всім, що ми таки працюємо. Так що це була наука: і наука жити, і наука управлять — теж, я вам скажу.

Щодо, скажемо... були демократичніші погляди, скажемо, але... один раз мені було запропоновано — не особисто, а запропоновано залишити посаду, скажемо так. Степан Степанович Бульба, він не насмілювався напряму сказати от, але це говорить про те, що була така постановка, була політична сила. Ну це була ідея людини, з яким ми теж в нормальних стосунках. Це був Микола Томенко, нормальний заступник голови Верховної Ради. Але у хвилі, в бурі цих революцій... вони просто і не уявляли, що собою являють обласні державні телерадіокомпанії. Бо коли він на Ющенка давив, що всіх генеральних треба помінять, просто, механічно, Бульба так не вважав. Але його весь час придавлювали. І якось в суботу вранці я їхав на дачу, коли він мені подзвонив на мобільний, каже: «Зайдіть». Зайшов, а він каже: «Ну Ви знаєте, в мене нема, ким Вас замінить». Ну а я на жарт перейшов, кажу: «А чого Вам таке дурне в голову оце лізе?» — «Та воно не мені лізе, ну вимагають». Але потім Томенко попросив пробачення в мене. Коли він подивився телевізію. Я кажу: «Поїхали ж тепер на радіо». — «Так а що в тебе й радіо ще є?» Показали комплекс радійний, цех і він вибачився, каже: «Я перепрошую. Я не уявляв собі, що таке може бути в області. А що конкретно в Полтаві — теж...»

Ну, таким чином порозумілися. Я це відношу на той рахунок, що це все — життя і, можливо, це навіть одна з причин того, що мені теж до певної міри було неприємно це пережить. Але, мабуть, одна з причин того, що я не люблю революцій. Ніяких! Тому, що багато спливає відповідного непотребу і, скажемо так, не в класичному стилі: ростуть і кадри, і всі ті, що вміють, а спливає все те, що... Той вудкою махав десь на одному майдані, той — на другому, той — ще десь. І за це вимагає (чи просить там) у своїх покровителів відповідної посади. І ми маємо зараз дуже багато ще залишків і тих, і тих революцій, де... Ну відверто кажу, коли люди, яких ми з вами звільнили як непрофесіоналів, ходять десь і ще намагаються десь щось... Ну, життя їх навчає і вже декого і об дорогу вдарило, от. Але вони розповідають, як будувати радіо, інформаційний простір. Хоча у слові з трьох букв роблять 5 помилок. Є люди, які намагаються ошиватися... Ну, ще й управлять. Були такі, що навіть прокралися, виганяв за те, що соромно було й оголошувати — це ж теж наші, радійники, ви їх знаєте. Дивлюсь, він уже десь обідає біля начальства. Ну, були такі епізоди, але це — життя і це, скажемо так, результат пережитого. Міністрів я також пережив десять.

ВЕД.: Я хочу зараз повернутися все-таки до періоду, коли Ви — свіжоспечений журналіст з престижним дипломом головного вузу, на той час, країни постали перед необхідністю зробити перший крок уже в професійне журналістське життя. Дуже часто нарікають молоді спеціалісти, що між теорією і практикою, до якої потім треба приступати, величезне, виявляється, провалля, яке треба заповнювати багато років щоденною копіткою працею.

ЛЯПАНЕНКО: Ні. В нас цього ж не було. У нас цього не було. Був у нас, справді, провідний вуз і практика була після кожного курсу. Я проходив практику в газеті. І починалась моя творчість з газети. Але в мене цього розриву не було, бо я був на полтавському радіо, я кажу був — потім уже. Я вже мав поняття, я вже вмів дещо робити. А перша практична робота — на обласному радіо. Я завдячую нашій славній Раїсі Петрівні Самойленко. Вона мені задала репортаж із семінару по вирощуванню кукурудзи у Криворудському радгоспі Семенівського району. І я поїхав, все записав підряд і віддав бобіну! І чекаю репортажу. Все село чекає! Коли (царство небесне) знову-таки — мій інший вчитель хороший репортаж дає — Яким Іванович Давиденко. Ну він умів це робити. І з натхненням це робив. Ну чого ж мене не дали? Ну а потім — чого? Тому, що я «кашу» прислав. Але це була наука на все життя і я цього не соромлюсь казати. Справді, хто пройшов співпрацю з Раїсою Петрівною, той може себе вважати до певної міри журналістом.

ВЕД.: Насправді, оця видима для слухача легкість в подачі матеріалу, особливо тоді, коли сам магнітофон важив кілограмів з десять, та ще бобіни і акумулятор, які треба було за собою носити...

ЛЯПАНЕНКО: Ну в цьому плані для мене це не було важко: я — хлопець сільський, звик до важкої роботи. Але важко було навіть і тоді, коли я став власним кореспондентом. Все-таки це і зараз — ну робота це таки і нервова. Я один із перших в Україні починав уже як власкор переклички між містами, навіть з Росією робили. Я свої хвилювання прикривав, фільтрував співом. Тоді було... Зараз це вже, слава Богу, техніка, технологія — це дуже легко: зробили матеріал, поклали на сервер... А я на радіо сиджу, в студії, співаю, щоб не хвилюватися. А ті жінки, що забезпечували зв’язок (я вже їх по голосу впізнавав). «Прекратите! Кто поет? Прекратите! Это опять Полтава поет?» — «Да, це я співаю, даю знать, що я живий». Ну це наше, те, що був чисто університетський прийом: нас так учили, щоб... ну, все треба робити на посмішці. Потому що, якщо ти надутий будеш це робити, то обов’язково або зіб’єшся, або в тебе не вийде так тепло, симпатично і це зовсім буде нецікаво для наших радіослухачів. Так що — треба на посмішці працювати. Це так здається, що ніхто ніби не бачить. Нас і бачать, і чують. Душею, серцем люди чують.

ВЕД.: Ви — як журналіст — пам’ятаєте тему, яка змусила Вас найбільше хвилюватися, вразила Вас?

ЛЯПАНЕНКО: Ну, я говорю, що я починав із газети. От, пам’ятаю одне найлегше і що мене надихнуло — от перше таке, що я якось поїхав із газети семенівської — ну, на велосипеді, звичайно ж, в Вереміївку на табір. Але не було ж ніякого розуміння в мене, що треба домовлятись там. Я просто приїхав на ферму, а сказали зробити репортаж із ферми. Приїхав — нікого нема. Вже бідони помили. Вже, скажімо, корів погнали на пастівник. А це — далеко. І нема нікогісінько. Але в мене був все-таки страх і почуття обов’язку, що до вечора я маю принести репортаж. А репортажу — нема! І єдине, що стало приводом, хорошим приводом для написання матеріалу — це велика дошка соціалістичного змагання. Що мене вразило? Мене вразило — навіть не показник, який там. А що три перші доярки мали ім’я Марія. І моя мама — Марія. Мене це так вразило, що я приїхав у редакцію на цьому ж своєму велосипеді і написав. Вийшла навіть новела «Три Марії». І я написав, я не був впевнений, що це так як треба писати, бо в редакції всі були серйозні кити, люди по 20 років пропрацювали...

ВЕД.: Раніше журналістика була ж на межі з літературою.

ЛЯПАНЕНКО: Да, да.

ВЕД.: І хороші журналісти, зазвичай, були місцевими літераторами.

ЛЯПАНЕНКО: Да, да, да. Вони сиділи. Я їх боявся. Там і заступник редактора, і секретар — ну це кити. Ну шо ви... А я так написав, а потім ні з сього, ні з того включаю районне радіо, а цю новелу читають по радіо. Ну це вже потім, я знаю, що були проблеми у редактора радіомовлення і він взяв її і прочитав по радіо. Я — на десятому небі. Вже йду по Семенівці, ну... на крилах лечу. І, може, з цього і почалося те, що газета — газетою, а радіо — радіом. Але справа в тому, що надзвичайно багато уваги приділялося, скажемо так, літературному хисту. Зараз чого?.. Коли відкрились оці всі ворота, шлюзи і вся каналізація перехлинула до нас на шпальти газет і в радіоефір, на телебачення, в професію... Ми дома з дружиною обговорювали це. Коли постає питання, чи треба мати освіту, чи не треба мати журналістові освіту? Добрий день! Ну як без освіти? А тут — вища чи не вища? Є професії, де люди постійно вчаться. І журналістика якраз належить до них. Освіта повинна бути кожен день. У нас є люди, перед якими я схиляю голову. Скажемо, матрикула цього немає про освіту у справді шанованого Дмитра Михайловича Старикова. Ну то — професіонал. Але він начитаний, з точки зору професії, і в нього кругозір великий. Він — людина, яка постійно працює над самовдосконаленням. А коли дитина ще нічого не зробила — та не тільки в журналістиці, в своєму житті нічого не зробила і в неї вже виникає питання: а навіщо? Це формалізм. Це в вас це... найстрашніше: «Та це при совєтах треба було вчиться!». Та при чому тут совєти? Просто ти маєш учитися. Ну, тому що, якщо ти маєш повагу, якщо ти маєш совість, честь і тобі прийдеться спілкуватись знову ж таки — з розумними людьми, що тебе з нову ж таки будуть слухати, читати, вибачте, розумні, досвідчені люди. А ти будеш з телячим захватом якісь прописні істини видавати по радіо чи по телебаченню. Ну такий час, певно, настав. Але ж іде девальвація всього. Але, я думаю, що це — ненадовго все. Все ж таки запанують нормальні цінності, ті, які мають бути.

ВЕД.: Дуже часто зірки сцени, кіно зізнаються, що їхня сім’я розпалася через творче суперництво, через заздрість до успіхів своєї половини. У сім’ї, де два заслужених журналісти, де один журналіст приходить на зміну іншому на відповідальному посту власкора Національного радіо (я маю на увазі Ніну Іванівну, яка Вас змінила на цьому посту, коли Ви стали генеральним директором телерадіокомпанії). У вас у сенсі журналістської творчості паритетні стосунки?

ЛЯПАНЕНКО: Ну, мабуть, так, підсвідомо склалося, що ми, справді, доповнюємо одне одного. Ми там намагалися вірші писать, скажем, так: один рядок я, один — вона. Це в нас ще в університеті гра була, ну чисто така — літературні розминки ми там робили. І мені до вподоби її стиль. І — хочеш-не хочеш, мимоволі, мабуть, щось десь попадає до мене її. І, буває, я так думаю, що і навпаки, мабуть. Тому що, мабуть, десь ми сходимось... У Марини (в нас же ще один є журналіст — дочка) — у неї трошки інший стиль. І у нас дуже багато дискусій з цього приводу буває. Я розумію, що, можливо, вже десь відрізняємось ми і за віком, і за підходами, за... Оцінюємо речі якісь, житейські ситуації — навіть політичні моменти по-різному. З Мариною у нас дискусії достатньо. Навіть, коли вона в нас працювала, то вона ганьбила мене як генерального директора: «Людям треба, щоб був комп’ютер, людям треба, щоб, кондиціонер був, і взагалі ти маєш створити умови, якщо ти — директор і взагалі... Значить, ти — не директор»... Ну я потерпав од неї — чесне слово.

ВЕД.: Тому вона зараз — у Києві!

ЛЯПАНЕНКО: Да. Десь в цьому є... Але на що це вирулювало — я теж... взяв до уваги теж, що вона говорила і от у нас було, сталось на телебаченні — ну така ситуація, що зупиняється процес, нема комп’ютера. А її комп’ютер... ну її кімната залишається у нас вдома і на її столі робочому стояв комп’ютер. Він дещо... ну, менш сучасний і я в пориві цього виробничого патріотизму схопив її комп’ютер цей і віддав на телебачення. Ну, наші інженери його швидко там пристосували, він там почав працювати, коли вона приїхала — вона в розпачі розвела руками: «Батьку, що ти натворив?» А там — ну, принаймні, солідна кількість її віршів, її нариси, там все... і я не звернув уваги — все стерли хлопці. Ну — такий гріх у мене є перед нею. І я їй кажу: «Бачиш, треба ж було переводить на паперові носії. Або на якийсь...». Але так сталось. Але я змушений був купити їй потім, компенсувати... новіший комп’ютер. Ну, то вже ноутбук, все нормально. Вона працює. Але з Ніною в нас, десь ми в стилях близькі.. Чого? Власне, з чого ж почалося?

ВЕД.: Я якраз про це хотіла запитати.

ЛЯПАНЕНКО: Да, да. Власне, з того ж почалося — з практики на Полтавському обласному радіо. І сталось так, що була річниця — 50 років Радянського Союзу, утворення Радянського Союзу. Це — 72-ий рік. Я — студент. Тоді то було дуже цікаво. До речі, згадав, що... Дякую, що нагадали... І створили такі туристичні поїзди. І от туристичний поїзд з Полтави їхав аж до Братської ГЕС. Туди, сибірськими шляхами. І я завершив практику і от наша зараз кадровик (вона тоді була просто друкаркою при голові обласного комітету), вона вже мені надрукувала характеристику, я вже виходжу. А Ніна приїхала сюди на практику. Ну, «Привіт!» — «Привіт». Ну що — вона зі Львівського університету...

ВЕД.: Ви могли і не зустрітись?

ЛЯПАНЕНКО: Цілком можливо. Ми наукові роботи вели, то перекидались там на конференціях. Ну, на конференціях багато люду було.

ВЕД.: Ви були студентом Київського університету...

ЛЯПАНЕНКО: ...а вона — Львівського. І в нас різні часи практики. Я від’їжджаю, а вона — тільки приїхала. І от їй кажуть: «Ніна, давай ось у поїзд». А це вже — жовтень місяць. Уже в Сибірі сніг був, уже холодно. А ми ще по-літньому тут одягнені. Вона каже: «Я не поїду. Я сама боюсь в Сибір їхать». Коли мене визивають (царство небесне) Котляр — мій попередник — Василь Федорович і каже: «Миколо, так... практику завершив, молодець. Все. Але треба їхати у відрядження». «Так, — кажу, — яке відрядження? Мені ж, кажу, вже післязавтра на навчання в університет». «Ну, так дзвони Прилюку (це ж колишній наш декан), додзвонишся — поїдеш, і не додзвонишся — поїдеш. Все. Документи готовляться, бери викликай технарів...».

ВЕД.: А Ви вже бачили, з ким Вам треба їхати на практику?

ЛЯПАНЕНКО: Не бачив, ну я ще її й побоювався. Чесно! Така львів’янка була.

ВЕД.: А от чесно зізнайтеся, що все-таки було вирішальним — симпатія, яку Ви вже відчули, чи журналістський максималізм, юнацький — цікава поїздка, нові теми?

ЛЯПАНЕНКО: Ні, все-таки запалився я як журналіст. В азарт ввійшов. Бо я там ще ж в начальниках ходив на факультеті журналістики і хотілося... Ніну я боявся — ну, це понятно зразу. Ще вона така пані була. І я радий, що мені вдалося так прожити життя, що вона залишається такою симпатичною, от. І як страшно згадати — це ж, дивіться, — це ж якщо в 73-ому ми одружились, то скільки років буде у 2013-ому? Порахуйте, скільки. Це — нормально. Але це — як один день. А тоді ж я що? Їду в Харків, але почало тенькать. Думаю: «Все ж таки я...». А хто я був? Я був член партії уже комуністичної тоді, я був громадським деканом факультету журналістики. Через що мене помітили. І в мене стояв робочий стіл у кабінеті декана. І у нас це модно було, до речі. ..Журналісти могли собі дозволяти — і копійчину заробляли у цьому відрядженні, і все. То кого там не було? Я, як декан, я прикривав і тих, і інших. А мене то ніким було прикрити. Прийшов декан і питає: «А де Микола?» «Ну, десь пішов, ну, десь...». Та ви що — Микола поїхав на місяць! Я прийшов тільки через місяць, по Транссибірській магістралі ми подорожували і написали 16 радіонарисів...

ВЕД.: Але Ви ще й перемогли з цими нарисами?

ЛЯПАНЕНКО: Да. Так потім уже ж визнали.

ВЕД.: Це була така індульгенція...

ЛЯПАНЕНКО: Да, це було прощення. Але перед цим мене викликали на партбюро і постало питання — або з партії... А що таке — з партії? То це — і з університету. І каже Прилюк, відразу, він любив слово «бандіт». Каже: «Цей бандіт втратив совість!». Я чуть не плачу, кажу: «Дмитро Михайлович, та не втрачав я совісті. Все нормально. Я... Дайте мені...» — «Ні!» Бюро.... Ну, секретар партбюро трошки мене захистили. Скажем, щось там — вписали догану, сказали «через рік заслухать і, якшо ти такий великий журналіст, будеш редактором газети „Слово-зброя“». Повірте мені, мені вперше в житті потемніло в очах і я захитався. Видать, удар тиску сильний був. Чого я не хотів? Бо я знав, що це в мене рік пропаде. І так і було, що фактично один юнацький рік редагування цієї газети в тих умовах в мене пропав. День і ніч, день і ніч на практиці, приходять студенти першого курсу, другого, а я — четвертий курс. Я — редактор цієї газети. «Правда» про нас писала, і «Молодь України» і «Комсомольське знамя». Ніби я був хороший редактор цієї газети. Ну, ніде не довелось стратить. А це зараз ми всі — такі розумні і що можна, скажемо, легко паяснічать і говорити, що попало, а тоді... Через рік мене заслухали і, скажемо так, «очистили» мою партійну совість. Я не стратив. Але виріс професійно. Все-таки газетою тією управлять — дуже важко було. Ну, а пішов знову ж таки на радіо.

ВЕД.: Професія журналіста... Вона хороша, вдячна ще тим, що дає можливість з такими людьми зустрічатися, вибудовувати тісні, дружні стосунки, з якими б, мабуть, за умов іншої роботи, можливо, життя ніколи і не звело. Я маю на увазі, зокрема, Раїсу Панасівну Кириченко, дружба з якою, із родиною якої — з Миколою Кириченком також, Вас багато років пов’язувала. І, власне, пам’ятник, який, сподіваюся, на Покрову з’явиться поряд з нашим приміщенням, це і Ваша заслуга.

ЛЯПАНЕНКО: Ну це дуже... дуже, скажемо, така важка і дуже серйозна тема. Знайомство із Раїсою Кириченко, знову ж таки, почалося не з професії. Хоча я Вас підтримую, я заздрю своїм колегам, як я кажу, «лінійним» журналістам — вони більше спілкуються з людьми, ніж я — генеральний директор, бо я прив’язаний до казенного стола і мушу дбати про те, аби у вас була нормальна робота і організувати цю роботу. А почалося з випадкової зустрічі. І, знову ж таки, — із шаленого страху. Я дуже боявся цю жінку. Ну, видать, боявся її краси, її величі. І, як на мій погляд, недоступності, недосяжності якоїсь. Я з таким юнацьким захопленням дивився, як ми йшли на роботу, а вони йшли у філармонію. Я йшов із вулиці (тодішньої Куйбишева) Чорновола, і наші шляхи перетиналися біля пам’ятника Слави. «Добрий день!» — здалеку. — «Добрий день». І якось і не більше, тому що я собі не міг дозволити ну там якісь... Коли там були вже інтерв’ю, там ще якісь інші питання, з її участю готувались, то я тоді дуже відповідально до цього ставився, боявся, щоб десь не стратити, не промазати. Ну щоб було десь — на рівні її, тому що вже там, коли ми стали ближче, то я їй сказав: «Ти не спілкуйся з ким попало з журналістів, бо серед нашого брата теж є багато людей, які ходять і гордяться: «Я брав інтерв’ю в того», «я брав в того», або «я там карточку зробив з нею». Ну, а я питаю: «Так, а ти став розумніший чи ні після того, як ти...?» — «І ти дивись, — кажу їй, — на які питання відповідати, тому що серед нашого брата, знову ж таки, є ті, які ще або не вчилися в школі, або дуже погано вчилися в школі і вони задають такі примітивні, тупі запитання, на які ти змушена відповідати, а, відповідаючи на ці запитання, ти опускаєшся знов до того плінтуса, на якому знаходиться той же самий журналіст. Або він не є де-факто журналістом. Просто, скажемо, виконує ці обов’язки, або втовпився туди. Життя його, явно, так чи так відсіє». Так що з Раїсою це, справді для мене це зараз я ніби так легко говорю, що це, справді, символ України. І я ні секунди, ні йоти не лукавлю в тому плані — ми щойно розсталися з архітектором, який здійснює авторський нагляд за тим, що ми тут робимо, і я дивлюсь на їх — що зовні, що по величі виконання пісенного, що по тематиці того, що вона співала, розумієте, справді, вона була народна. Справді. Щодо свого громадянського патріотизму. Ну, я це казав колись на сесії міської ради, коли йшлося про перейменування вулиць. Я питаю: «Люди добрі, що ви знаєте про Розу Люксембург?». Дивляться. Кажу: «Справді, ну я вам чесно скажу, що це була велика людина — Роза Люксембург, яка поклала своє життя на алтар революції. Правильно це було чи неправильно, але це було її переконання. І вона свою юнь, своє життя, красиве життя віддала революції. І якби Роза Люксембург дізналася, що стоїть така проблема: найменувати вулицю Рози чи Раїси? Я переконаний, що Роза Люксембург відреклася на користь Раїси. Чому? Тому, що тут її було робоче місце — от де ми з вами зараз працюємо.

ВЕД.: В цій студії вона записала безліч пісень.

ЛЯПАНЕНКО: Да, безліч пісень. Чого ще було? Тому що вони записані без оплати. Ми не брали з неї грошей. Київські студії за годину мовлення брали до тисячі доларів, яких у неї не було. У неї була пісня, у неї була душа і в неї був великий патріотизм до землі, яка її народила. Ну, такий факт іще. Через що я кажу, що це людина недосяжна в багатьох почуттях і в поведінці. Коли німці зробили їй... Це, можливо, окрема тема. Колись треба буде говорити про це. І коли вони узнали, і вони відчули, кого вони лікують, вони зразу запропонували: «Давайте ми Вам сходу робимо пересадку нирок, але — одна умова: Ви приймаєте німецьке громадянство». Бо німецьке законодавство в Євросоюзі передбачає, щоб все-таки людина була громадянином тієї держави...

ВЕД.: Щоб вона могла претендувати на донорський орган?

ЛЯПАНЕНКО: Да, да, да, на донорські нирки. І вона каже: «Ні, я їду додому. Я їду на Полтавщину. Я їду в Україну. Другого в мене нема». І коли звучить наша соціальна реклама, де ми запрошуємо людей до участі, де вона співає «я тебе не покину, хто б мене не покликав, бо другої такої нема». І це величезна правда, перед якою тьмяніє все інше. Так що для мене це було величезною честю, коли вона заспівала одну, потім другу пісню, ну, на жаль, життя не вистачило, аби заспівати більше.

ВЕД.: На Ваші слова?

ЛЯПАНЕНКО: Да.

ВЕД.: Я завжди наприкінці передачі прошу наших гостей розповісти форматний анекдот чи притчу, але Вас я хочу попросити наприкінці наостанок прочитати кілька Ваших віршів. Думаю, це буде в контексті розмови.

ЛЯПАНЕНКО: Я Вам дякую, швидко пролетів наш час в ефірі. Ми тільки розігрілися. Через те я поспіхом кажу. Якраз попалось ось в тему, вірша такого пишу.

Вітер свище в гривах розгнузданих коней.
Пролітають роки повз перони бажань.
Сивиною торкається скроні,
Мов непрохана гостя, печаль.

Та нехай стугонять вітровії,
Замітаючи снігом не скоєні наші гріхи.
Десь під льодом старого Дніпра чи Орілі
Зеленіє листок лепехи.

Ну а лепеха — це ознака життя, так що все — нормально. Ну все починається в журналістиці, в пісні, в музиці, в мистецтві — все починається з болю. І біль цей може бути — чесний, праведний, позитивний. Негативний біль, коли це вже — хвороба. Але все починається з болю. І через те бути байдужим у нашій роботі — ну аж ніяк не можна. Треба мріяти, треба думати, треба, скажемо, напружуватись. Тоді щось вийде. Ну а щодо притчі... Найсвіжіша притча — ще розказую. Значить, при врученні нагороди — буквально на День журналіста — 6 червня прем’єр-міністр Микола Янович Азаров каже: «Ну як же ми так оце розстанемось?» І тут він це сказав і в нього в руках з’являється бокал шампанського і він каже: «От один приятель каже: «Я все-таки все время мечтаю бросить пить». «Ну, — так йому кажуть, — що ж тобі заважає?» А він відповідає: «А как же жить без мечты?» Так що бажаю всім нашим радіослухачам ніколи не розлучатися із своїми мріями.

ВЕД.: А я хочу ще додати, що мріяти треба зухвало, тому що життя все одно вносить свої корективи і коригує наші злети, занижує до землі. І якщо спочатку мріяти дуже приземлено, то тоді взагалі не варто цього й робити. Я нагадую, що сьогодні в нашій студії був Заслужений журналіст України, академік Євразійської академії телебачення і радіомовлення, кавалер ордена «За заслуги» 2-го і 3-го степеню, а ще — наш колега, наш шеф, генеральний директор обласної державної телерадіокомпанії «Лтава» Микола Іванович Ляпаненко. Я дякую Вам, що Ви суботньої пори прийшли в ефір, подарували годину часу нашим слухачам, а надалі — користувачам інтернет-видання «Полтавщина». Я передаю віртуальне ефірне кермо своїм колегам і кажу вам — до побачення. Я, ведуча Інна Якобенко, зустрінусь із вами уже наступної суботи в проекті «Персона грата». Почуємося!