Magnum Opus: Ірина Домненко

Каже, що любить гарячу кава, холодний сніг, теплий вечір, вогні ліхтарів на Жовтневій, звук підборів по бруківці, звук гітари, посиденьки до світанку, пусті зали, дзеркала на всю стіну, сцену, магію слова, магію танцю, магію кохання, Співоче поле, Березовий сквер, Червоний шлях, їздити потягом, море, вірші Полозкової, несподівано зустріти старих знайомих, посмішки незнайомців, спонтанність, пристрасть, рух.

Народилась вона 8 січня (в один день з Елвісом, але п’ятдесят чотири роки після «короля»). З шестилітнього віку займається танцями. Зараз веде хобі-групу в одній з танцювальних студій міста.

Як і більшість членів «Magnum Opus» (а в народі — «магнусівців»), вищу освіту здобула на філологічному факультеті ПНПУ ім. В. Г. Короленка (який закінчила у 2011 році) на одному курсі з Сергієм Одаренком, героєм майбутніх публікацій нашого проекту. З літературних вподобань: Марія Матіос, Сергій Жадан, Михайло Булгаков, Олександр Довженко, Сергій Єсенін, поезія Оксани Забужко. Наразі її стилістиці ближча постмодерністська естетика, верлібр, вірш у прозі. Друкувалася в колективних збірниках «Поетичні студії — 2008», «3D-нний Заспів».

З недавніх пір девіз Ірини: «Думай сердцем — сдохнешь счастливым старцем» (з вірша Віри Полозкової, яку захоплюється наша героїня). Так вона і живе...

Але біографія не може розповісти про поета краще за вірші, тому пропоную нашим читачам самим спіймати ті почуття, які ховаються поміж рядками, що сплетені з тонкої матерії душі — пропоную Вам поезію Ірини Домненко.

***

Всередині більше, ніж темно,
Всередині більше, ніж пустка,
Хтось випаяв дірку під серцем,
Залив як не дьогтем, то дустом.

Всередині більше, ніж мокро,
Не плачу, але й не сміюся,
Під горло підкочує лоскіт,
Я мозку уже не корюся.

Всередині більше, ніж опік —
Там попіл по венам стікає.
І чорт! Я нічого. Нічого...
Нічого не відчуваю...

***

Напувала серце хмільною кавою,
загортала душу в зимові сльози,
перечитувала й переказувала
наших слів недописану прозу.

А за склом тихо падали спогади
в тихім танці нічного снігу,
я закрилась від тебе морозами,
затулився від мене ти зливою.

Ми говоримо лиш підтекстами,
проростаємо між рядками,
ти виболюєш моє серце,
я лікуюсь твоїми думками.

Доторкнусь одинокою ніжністю,
ти озвешся чужою струною...
«Ти не просто... Ти — моя вічність...» -
Написала б, якби був зі мною...

***

На три метри вглиб моєї душі
Ти пройшов іржавим болем.
На три метри вглиб моєї душі
Я заражена тобою.
На три метри, три вічності, три прощання,
І на тисячі спогадів тих секунд,
Коли руки твої торкались мене востаннє.
І на кожній хвилині мого життя
Я застрягла з тобою на вічність.
І без тебе я більше не я,
А лише істеричка відьма.
Я без тебе, без нас, без твого «на добраніч» і «доброго ранку»
Розгубила всі дні, переплутала ночі й світанки.
Я тобою ще й досі живу —
не живу, безпредметно існую,
В «наше» завтра не вірю, у майбутнє не йду,
а кудись в невідоме крокую
Без мети і без серця, ковтаючи сльози без жодного звуку,
Я іду і хапаюся за пустоту, бо ти мене вже не тримаєш за руку...

***

Сліди від нігтів на руках
І невблаганна сиза втома,
Не ставлю крапку, все лиш коми,
Нервові коми у рядках.

І конвульсивно посміхаюсь,
І вигризаю кожен раз
Із мозку мій мені ж наказ —
Я вже не зла, але кусаюсь...

Я вже жива, я вже не прах,
Не дряпаю чужі пороги
І не кохаю до знемоги —
В моїх кишенях тільки страх...

***

І знову по колу,
і знову світанок,
невипитий вечір,
непроханий ранок.
непроханий погляд
питально-привітний,
і фрази, як мантри,
лоскочуть повітря.
нелічені спроби,
наосліп блукаєм.
тобі до вподоби?
мені ж набридає...
небачені кадри,
нескоєна втеча...
тобі до вподоби?
що ж, спасибі за вечір...

Роман ПОВЗИК