Magnum Opus: Катерина Стрельнікова

[Відео було видалено]

[Відео було видалено]

Онуки ще не приїхали в гості. Можна віддати свій час для споминів. Цікаво, чи згадає ця Катя з майбутнього про себе 21-річну? А точно, таки згадає. Поетична юність не забувається, рядки з віршів все одно житимуть у голові, час від часу виринаючи із забуття...

Катя Стрельнікова, яка тоді носила в собі дві особистості, любила шумні багатолюдні вулиці і тишу, націоналізм і англійський рок.

Катя Стрельнікова, яку бентежило те, що вона не геніальна; збирала довкола себе талановитих людей; була однією з засновниць НМО «Magnum Opus»; невтомно організовувала читання, зустрічі, слеми...

Катя Стрельнікова, про яку одні казали, що вона схожа на Амелі, а інші стверджували, що вона сміливо б могла грати Коко Шанель.

Рядки віршів у її голові тепер виринають і рвуться на свободу. Їм завжди було затісно на папері, вони не корилися римам. Цим текстам потрібні площі, бажано площі незалежностей, як від масовості, так і від змертвіння у людських душах.

А що ще вона згадає через майже 60 років? Записи аудіозбірок, читання поезій у найрізноманітніших закладах, слем-битви, зустрічі з Жаданом, Коцаревим, Каруник, філологічний факультет, квартирники до ранку — що з цього назавжди залишиться, а що зникне за роками?

Хтозна... Час летітиме і Катя, якій зараз лише 21, має ще багато-багато років попереду. Саме від неї залежить, як вона ними розпорядиться. Ще будуть верлібри, ще будуть рими, ще будуть подорожі, друзі-поети, автографи, оплески, повні зали.

«Ми одна людина
В якої особистісне роздвоєння,
Правда дивно?!»

А поки що пропоную читачам «Magnum Opus» насолодитися незвичними текстами цієї молодої непересічної особистості, відчути її світ, такий далекий і такий близький водночас.

***

це коли помічаєш мої недоліки
це коли забуваєш мої помилки
і коли я себе відчуваю хворою
ти не відпускаєш моєї руки

це коли я за все прошу в тебе пробачення
це коли ти смієшся з моїх ненормальностей
і коли я спізнююсь на побачення
ти говориш: це прояв жіночих банальностей

це коли я сміюся з твоїх нервозностей
і коли з насолодою п’ю твій чай
це коли не нервуєш від моєї стервозності
і не можеш сказати мені прощавай

це коли засинаю на теплих долонях
це коли зігріваєш своїми руками
біля тебе зникає дикий біль в моїх скронях
і уже не цікаво що думає мама

це коли обираю зелені житони
це коли не цікавлюсь чужими проблемами
мабуть це і є щастя
мабуть
щастя
я
майже
впевнена

***

До мене на каву прийдуть янголи
і скажуть,
що п’ють jakob’s без цукру.
Вони даватимуть мені поради
Притрушені цукровою пудрою,
Замість звичних цукерок з горіховою начинкою.
Вони створять нову реальність
У якій кохання буде анімацією,
У якій невдалу посмішку
Можна затерти гумкою.
До мене на каву прийдуть янголи,
А я навмисно покладу до кави цукор.
І щоб ніхто не бачив,
Одягну сонце замість окулярів на свої скляні очі.
І щоб ніхто не приходив.
Бо я, закутавшись у ковдру,
Від сьогодні
Буду чекати
На нове
Завтра

***

А зорі життя пророчили,
Барвінком сніжинки слалися.
Та тільки очима вовчими,
Дивились на неї заздрісно.

Їх очі світилися свічкою,
Їх вікна палали цікавістю.
Шукали її невивчену,
Впізнали її безрадісну.

Годинники вальс витанцьовують,
Шукають загублене диво.
Ті люди, з очима вовчими,
Їй втяли безбожно крила.

***

Виріж із кадру і не впізнавай на вулиці,
Порви моє фото на десять нерівних клаптиків.
І поки твій розум за мене у темряві молиться,
Кидай в мою душу слова свої приторно-матерні.

Будуй новий світ: колажі із рожевих бантиків,
І викинь з вікна мої істеричні дипресії.
Ми починали із фінішів — закінчили стартами,
І так несподівано ще не почате завершили.

Зітри мої дотики, більше не хочу повторення,
Забудь свої спогади. Це зайве — у вічність горлати.
Ми знищили власні ілюзії думкою створені,
Не треба нікому брехати — були лише втрати.

У купі непотребу наш спільний рай покоється,
У склянці з-під сліз залишили несправжні реальності.
Відбитками нашого болю насичені вулиці,
Від нашого щастя, тепер лише тіні зосталися.

***

В моїй душі запахло ладаном,
закрили відкрите вікно,
затулили дзеркала.
В моїй душі запахло ладаном,
бо завтра, мене не стало.
Забудуть асфальти мою ходу,
В будинку мій запах заблудить,
Я завтра у безвість беззвучно піду,
вже завтра — мене не буде
Не встигну прибрати усі свої речі,
До хати відкрити двері...
І тихо постукає в хату вечір,
Щоб з’їсти мою вечерю.